Хрест вісництва

Починати цю сповідь, мабуть, потрібно з початку минулого століття, коли було проголошено столипінські реформи. Порадившись з пращурами, що жили в його душі, козак Михайло Дудка вирішив заснувати власний хутір. Та от же лиха година! Нагледить собі землю, щоб зайняти, перевезеться туди зі своїм скарбом...

Бува, й город почне копати чи тин городити, а присяде у вечоровій тиші погомоніти вже не з тими, що жили, а з тими, хто прийде за ним у цей світ й спитає: «Ви бачите себе тут?» А у відповідь виразне: «Ні!» І вже ніщо тому Михайлові не миле: походить як сновида кілька днів, а далі пакується...

Вісім урочищ поміняв, аж поки побачив пагорб, до якого зручно притулити хату, щоб зі двору ніхто не підійшов, рівнину перед ним вигідну для городів, а за рівниною — Сулу, таку чисту, що на три метри видно, як у сонячних лелітках витанцьовує риба.

«Бачиш тут себе?» — вже трохи роздратовано спитав того, кого сподівався назвати «найкращим у своєму роду». І почув ніби тужне зітхання: «Бачу…Бачу!» — пролунало вже веселіше.

Так напише через півстоліття той, до кого звертався Михайло Дудка.

Йосипа Дудку, народженого 1915 року, звичайно ж, поривало в світи, ближче до столиці, бо ж рано почав писати вірші, а батьківський хутір по сусідству з курганним полем — гіпотетичним скіфським Геросом — не найкраще місце для самоствердження. І йому таки ж судилося побачити світ, от тільки ніби в кривому дзеркалі... Закінчив Ніжинський педагогічний інститут перед війною, під час війни контузило, потрапив у полон, був відвезений до Німеччини, працював на каторж­них роботах у вугільному забої. Не вдасться доклад­ніше спинитися на цьому періоді, бо й сам Дудка якнайщільніше зачинив дверцята пам’яті. Відомо лишень, що двічі його засипало породою, й німці, треба сказати, порятували. От тільки лупцювали після того нещадно — за те, що завдав клопоту.

І припустився молодий Йосип Дудка фатальної провини перед радянською владою. Німці, хоч і не дуже берегли своїх рабів, та видимість нормального життя старалися їм створити. Навіть якась періодика українською мовою виходила, де можна було друкуватися. А що Дудка і за найтихіших часів не переставав писати вірші, то й скористався нагодою вийти з ними на люди. Разом з Леонідом Полтавою та іншими земляками. Може, то було щось справді колаборантське? Та ж ні. Про природу, про любов, що її, виживши, сподівався зазнати, про рідну землю, за якою тужив.

І далі ціле своє життя Йосип Дудка постійно щось згадував «невчасно»: то голод 33-го року, коли інші оспівували велич епохи, то політичні репресії, коли через голосування у трудових колективах відправляли колег у табори... Не виходило в нього інакше.

Словом, по війні опинився цей чоловік під ков­паком КДБ. Коли б жив у місті, то не уник би лихої долі, а так — кому потрібний дивак, який займається натуральним господарством за скількись там кілометрів від найближчого села? Хіба лисиці, що навідувалася до курника, чи орлові, що, бува, сідав на стареньку батьківську хату... Сюди й привіз Марійку — маленьку, як комашка, таку ж метку і з біса гарненьку. Такою й залишилася, навіть увійшовши в літа. Хвалилася, що в неї «багато платтів»... аж чотири, і всі пошила сама. Сіно гребла в латаному, проте завжди чистенькому вбранні. Трохи відьмачила в найкращому розумінні цього слова — від матері успадкувала хист замовляти худобині боляч­ки. Зналася на травах, диких їстівних рослинах, і хай хоч яка клопітна була пора — вдома завжди мала смачний обід. І дуже любила свого Йосипа Михайловича («Мабуть, за те, що дині вмію вирощувати», — жартував той): за вірші, за «чесність», та й просто любила, бо ж було кого. Життя на хуторі — як у кабіні космічного корабля, й треба постійно відкривати один в одному щось цікаве, щоб не знудитися.

Особливо, мабуть, важко було спочатку. З віршами Дудка після війни вже нікуди не потикався, бо ж і без того до Широкого Яру — так назвалося його урочище — навідувалися представники «компетентних органів». Цікавило їх, чи не підтримує господар стосунки з другом юнацьких років Леонідом Полтавою (Пархомовичем) — письменником, колишнім членом Похідної Групи Революційної ОУН, тоді один з найяскравіших діячів української діаспори. Коли відходили з тим, з чим прийшли, то, полегшено зітхнувши, Дудка особливо гостро відчував, як прикриває його, боронить від злих людей рідна земля. Обжинав цю місцину, як хату: посадив понад Сулою березову алею, де невдовзі з’явилися гриби, з вер­би видовбав, як казав, «ковчег», яким возив на уроки у вовківецьку середню школу доньку, а згодом і йому там дозволили викладати російську мову та літературу. Нікуди вже не вибирався зі свого хутора, зате широко відчинив двері світові: передплачував чи не всю українську періодику, яка тоді виходила, ревно стежив за літературою, віддаючи належне кожному талановитому твору. І, не сподіваючись, що колись побачить світ, писав:

Цей вірш датований 1956 роком. Як тоді можна було таке друкувати? А писати інше Дудка не вмів: не дозволяла душа.

У шістдесятих, з настанням «хрущовської відлиги», крига скресла: твори поета з’являються у газеті «Радянська освіта», альманасі поезії «Вітрила», який видала «Молодь», у колективних збірках «Голоси молодих», «Акорди життя». До Широкого Яру починають наїздити столичні письменники, приваблені не тільки можливістю побродити скіфськими курганами та понад Сулою, а й небуденною особистістю господаря. Тут знаходить віддушину від не таких уже й милих його серцю партійних справ секретар з ідеології Сумського обкому КПРС, кандидат історичних наук Петро Козирєв. Милувався чарівними краєвидами, дихав липовим ароматом на острові, збирав гриби в перелісках... Іноді вдвох розкладали вогнище й варили на ньому справжню чумацьку кашу. Знав міру душі дисидента, з яким подружився, — був певний, що він ніде не хизуватиметься такою високою як на той час дружбою. За його порадою та сприяння Дудки поряд з батьківською хатою, яка вже й до землі похилилася, почали будувати новий дім. Коротко кажучи, з’явилися перспективи — і в творчості, і в житті.

Все це рухнуло. На шкільному випускному вечорі після того, як аж дві школярки проспівали «Любітє Росію, любітє Росію», Йосип Михайлович вивів на сцену одну зі своїх вихованок і попросив її прочитати вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Ага! Ось так висвітлилася «прихована буржуазно-націоналістична суть» того, хто стільки років викладав російську літературу! Виявляється, «недремне око» вже давно стежило за десятихвилинками на його уроках, коли Дудка розповідав про творчість українських письменників — і класиків, і сучасників, особливо ж про Гончарів «Собор» та прозу Антоненка-Давидовича.

Тоді за «неправильну національну політику» було знято Секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Зрозуміло, що разом з ним належало послати у відставку і всю його команду. Поїздки Козирєва на хутір Широкий Яр непоміченими не залишилися, і невдовзі до місцевих «органів» надійшов донос, у якому не останнє місце займала «націоналістична каша», яку товариство споживало над благословенною Сулою.

Ось так перед відправленим на пенсію Йосипом Дудкою знову опустилася завіса — на двадцять років. Порав свій город, косив худобі сіно, читав, ловлячи кожну вільну хвилину. І, звичайно ж, писав...

Певна, що все могло б змінитися, коли б Йосип Дудка написав хоч кілька, як тоді казали, «паровозів» — про безсмертного Ілліча, про світлі обрії комунізму, про керівну роль партії... Те, чим так щедро засівали людські голови ті, що за життя претендували на звання класика. Не написав. Не зміг. Озброєна пером рука не піднялася. Талант не дозволив.

«В міру того, як церква втрачала значення духовної провідниці суспільства, висувалася нова інстан­ція, на яку перекладався цей обов’язок і яка в образі найбільших своїх представників цей обов’язок чітко усвідомлювала. Інстанція ця — вісництво.

Вісник — це той, хто... дає людям відчути крізь образи мистецтва в широкому розумінні цього слова вищу правду. Поняття вісництва близьке до поняття художньої геніальності, але не збігається з ним. Геніальність — вища ступінь художньої обдарованості. І більшість геніїв були водночас вісниками, а проте далеко не всі. Окрім того, багато вісників володіли не художньою геніальністю, а тільки талантом», — пише Даніїл Андрєєв, до речі, нащадок Тараса Шевченка по лінії матері Марії Вільєгорської в своїй дивовижній метафілософії історії — «Ружа світу».

Серед просто «носіїв таланту», які не хочуть дослухатися голосу «горніх світів», вісників визначає одна властивість: вони органічно не можуть писати неправду про свою епоху, «спокушаючи малих сих». Останнє — суто письменницький гріх, який, за Ісусом Христом, карається особливо тяжко. За склад­них епох віснику, — це знову ж таки за словами Даніїла Андрєєва, — доводиться «гребти проти течії, не зустрічаючи серед сучасників ані належного розуміння, ані справедливої оцінки».

Це про Йосипа Дудку, чия поетична книжка «Собори душ» вийшла вже після смерті автора. Міг би написати незрівнянно більше, якби хоч трохи мав підтримку, яку держава так щедро виділяла тим, хто ідеологічно її обслуговував. Або ж якби не був таким самотнім у своєму прагненні правди.

Чую заперечення від тих, що вписалися: «Зате ми зберегли свій талант! А що залишилося від Йосипа Дудки? Одна тоненька книжечка... Хіба вона вплинула на суспільну свідомість?»

Ні, не вплинула. На людську свідомість, на жаль, вплинуло те, під що так щедро віддавали сторінки періодичних видань та позиції в планах книжкових видавництв. А як могло бути інакше? Тому такі суперечності роздирають наше суспільство. І так тяжко збагнути йому, що таке демократія справжня, коли та, якою ми разом з Леніним «дихали» за часів Радянського Союзу, виявилася облудною. За життєвий успіх «носіїв гучних імен», які оточили себе придворними словословами, розплачуватися довелося всім. І хоч би скільки, розвернувшись на своїх постаментах, звинувачували вони народ у ностальгії за минулим і браку національної свідомості — винні в тому самі. Дай Бог, щоб від їхнього доробку лишилася бодай невеличка книжечка чесних творів, як після Йосипа Дудки!

Характерно, що дописи і про його 75-ліття, і 80-ліття, посмертні, звичайно, з’являлися і в російській періодиці, зокрема у «Кузбаській газеті». Причина проста: розлетілися його учні по колишньому Радянському Союзу з іскрою незгасної любові до української землі та її культури, яку заронив у їхні душі улюблений вчитель. Один з них — прозаїк Микола Ничик, чий талант викохав Йосип Михайлович.

...Навіщо людство так ревно береже куточки незайманої природи, яку невблаганно перевтілює у процесі свого поступу? А щоб було на що озирнутися та щось виправити, коли від скоєних помилок нікуди буде подітися. Твор­чість Йосипа Дудки — це чистим життям утверджений заповідник, який дає уявлення про те, якою могла б бути наша література. А з нею і життя, коли б наші носії таланту не побоялися взяти на свої плечі нелегкий хрест вісництва.

Наталя Околітенко