Почесне заслання і нечесне звання

Пригадується, у недалекому минулому високопосадовців, які «засвітилися» в якомусь скандалі, тишком-нишком відправляли на «почесну пенсію». Переважно як послів до якихось невеликих країн, з якими в України були відносини на рівні привітань з нагоди Днів Незалежності. Робота — не бий лежачого, проте добре оплачувана. Та й особливої шкоди, як і користі, вони не приносили. Чиновників ж нижчого рівня просто «перекидали» з одного відомства до іншого. І справді. Якщо у медиків, юристів та журналістів є так звана цехова солідарність, то чому її не може бути у чинодралів? І чому їм не створити свою професійну спілку на кшталт «Об’єднання держслужбовців України» з відповідним поділом на класи. Адже все одно один одного в біді не полишать. Приміром, як це роблять в Міністерстві освіти і науки України. Донедавна був у міністра Ніколаєнка заступник Михайло Степко, «бурхливій» діяльності якого присвятив не одну шпальту. Лише нагадаємо, що «зірковий час» Михайла Філімоновича настав у Харкові на зібранні керівників місцевих вищих навчальних закладів. Під час «бенефісу» тодішній заступник наговорив такого, що у більшості освітян виникла підозра щодо адекватності чиновника. Принаймні, тодішній заступник міністра відкрито заявив, що чи не найбільшу загрозу вищій освіті становлять… недержавні вищі навчальні заклади, що «приватники» забирають студентів у «державників». Тобто, по суті, вголос заявив, що всі наїзди МОН на недержавні ВНЗ — не що інше як боротьба за ринок освітніх послуг. Хто погоджується з умовами міністерства, той «білий і пухнастий». Хто ж чинить опір, захищаючи інтереси своїх студентів, той, відповідно, «пройдисвіт і порушник законів». І, на думку Міністерства освіти і науки, найголовнішим з останніх є Міжрегіональна Академія управління персоналом. Попри численні перемоги в судах, МОН, неначе той віслюк, уперся й не йде на поступки. Тобто фактично зневажає українські закони.

Звісно, виступ Степка набув розголосу. Нам невідомо, як оцінив це «шоу» свого заступника товариш Ніколаєнко, але, судячи з подальших подій, йому не до вподоби була ораторська майстерність Михайла Філімоновича. Принаймні, на одній з прес-конференцій, яку мав офіційно давати Степко, неочікувано з’явився сам міністр. Вочевидь, побоюючись, що його заступник ляпне чергову дурницю. Хоч би як там було, але незабаром Михайла Філімоновича таки «пішли» з його посади. Ні, не за порушення чи професійну нездатність. Причина прозаїчніша — вихід на пенсію. Здавалося б, ну й добре. Людина стільки пропрацювала, що нині має повне право на заслужений відпочинок. Але… Михайлу Філімоновичу не до снаги вовтузитися в городі, вирощуючи цибулину-морквину, чи займатися репетиторством у галузі фізики-математики — нині він став заступником директора Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України. Чим саме він там займатиметься, наразі нам невідомо. Та, сподіваємося, до керування важливими напрямами його все ж таки не допустять. Бо продовження «експериментів та новацій» українська освіта може і не витримати. Хоча, приміром, справжньою сенсацією стало обрання Станіслава Ніколаєнка академіком Російської академії педагогічних наук. Мовляв, український міністр «зробив вагомий внесок у вдосконалення системи освіти, розробку та впровадження нових методів навчання та виховання, поширення Болонського процесу в освіті». Та я б на місці міністра особливо не тішився. Адже, на суб’єктивний погляд, це не данина його професійним здібностям, а радше — посаді. Тим паче, що висунув кандидатуру депутат Держдуми Російської федерації та член Ради Федерації Анатолій Коробейніков. Тож рішення — політичне. Чим віддячить Ніколаєнко за почесне, але незаслужене звання — доводиться лише здогадуватися.