Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Китай — великий квадрат без кутів

Насправді Китай — це як колишній СРСР. Китайський народ — повний аналог радянського народу, якого, як відомо, не існувало. Так само, як не існує й китайського народу. Натомість є сукупність різноплеменних народів, об’єднаних 1949 року залізною рукою Мао в нову величезну імперію під умовною всеохоплюючою назвою Китайська Народна Республіка.

Роль народу-гегемону віддавна належить народу, самоназва якого — хан. Такий собі аналог росіян у СРСР. За площею Китай — це 17 Україн. Один лиш Тибет (китайською — «західні скарби»), навічно окупований 1949 року дружніми східними сусідами для адекватного культурного взаємообміну, займає обшир двох Францій.

Великий магічний квадрат без кутів. Це — Китай.

Саме квадрат, а не куб, який неозброєним оком не побачити, він відкривається зору лише настирливим і утаємниченим. Отож квадратовість тут скрізь — від форми території держави до позірно пласкої квадратової форми китайських облич, зрештою, позірно пласкої квадратовості китайського ієрогліфіч­ного письма, де кожен ієрогліф має точно вписуватися в уявний квадрат, який, своєю чергою, рівний з усіма іншими уявними квадратами конкретного тексту. Позірність та уявність — ключові слова китайської цивілізації. Вони відкривають, знову ж таки, лише позірні таємниці Китаю. Для тих, хто вміє бачити, все це очевидне.

Ще на початку ХХ століття, коли мода на Японію та Китай в Європі і Російській імперії сягла свого апогею і визначний український маляр Малевич вразив світ своїми магічними червоно-чорними квадратами, утаємничені одразу помітили китайське коріння Малевичевих символів. Це ж бо справжні двері в потойбіччя. У задзеркалля. Яке, як відомо, десь поряд. І саме сюди, до цієї магічно-квадратової землі, споряджали свої експедиції радянські «матеріалісти» з таємною місією — розкрити таємницю воскресіння і безсмер­тя. Передусім йшлося про воскресіння головного небіжчика, що його тимчасово помістили в мармуровому саркофазі на головній площі імперії (звідти його просто неможливо було викрасти з-під пильних очей мільйонів «новонавернених невіруючих», розчарованих у вічно жируючому російському православ’ї, які вчинили погром останнього і дружною оравою перемахнули до новомодної світової релігії — комунізму).

Історія державності на території сучасного Китаю нараховує до шести тисяч років. Імперія, яка об’єднала під своїм дахом десятки різних народів. Щось на кшталт сучасної Європи. Отож останнє тисячоліття в Китаї панує народ хань. Це 90% нинішнього населення. Решту — 150 мільйонів — становлять національні меншини. Мова народу хань так і називається — хань-ю, ханьська мова. А це і є власне китайська мова. Письмо цього народу так і називається — «хань-цзи» («ханьські знаки»), китайські знаки або ж по-грецькому ієрогліфи. Знову ж таки, саме завдяки цьому винятково хвацькому та кмітливому народові, який назвав своє царство Серединною Державою, ця назва стала спадковою як найвдалаліша самоназва всіх подальших державних утворень на території сучасного Китаю.

У Європі Китай здавна називали за іменем найпершого імператора цієї землі, який 221 року до Р.Х. безжалісним мечем об’єднав десятки розрізнених вічно воюючих між собою невеличких царств в одну велику могутню державу і проголосив себе її імператором. Ім’я цього зухвальця — Цінь. Звідси італійське найменування країни Чіна, німецьке — Хіна, польське — Хіни, французьке — Шін, англійське — Чайна, та й, зрештою, тайське — Дзін.

Але вже рівно за п’ятнадцять років, 206 року до Х.Р., братнє східно-сусіднє плем’я хань, якого не даремно побоювався імператор Цінь, зуміло підступно (саме ці якості стануть визначальними в подальшій історії панування — навіть під час 600-річної окупації Китаю монголо-манджурами — цього народу) напасти на столицю Ціньської імперії Сі-Ань, вбити імператора Цінь-я, оголосити йому анафему й поставити свого імператора на його місце.

Назва ж «Китай» походить від самоназви народу ки(д)анів, який споконвіків населяв північні території держави. Проте, спираючись на писемні хроніки, вчені доводять, що ки(д)ани прийшли на ці території з далеких західних земель, а точніше «окраїн», як написано там. Це були веселі здоровані, широкої кості, під два метри заввишки. Існує чимало маловідомих, через замовчування китайськими вченими, гіпотез про прямий генетичний зв’язок між китайською цивілізацією — буцімто самозародженою, самостійною й автохтонною — і культурою Трипілля. Особливу увагу здобула гіпотеза шведського вченого Йохана Андерсона, висунута ще 1921 року, про те, що саме ки(д)ани принесли до Китаю всі артефакти буцімто автохтонної китайської культури. Цікаво, що ці «фантастичні» гіпотези цілком несподівано знайшли своє подальше підтвердження вже у наші роки, а саме 1992 року. Та про це окрема розмова.

У Китаї все інакше, ніж у «книжній» Європі. Зокрема, ще з прадавніх часів час тут плине не біблійно-лінійно, а природоциклічно. Один цикл, одне коло часу триває рівно 60 років. Кожне коло, своєю чергою, входить у власний цикл, яких теж 60. Усе тут наочно повертається на круги своя. Адже тутешній час не має ні початку, ні кінця. Такий ось імператор жив у такому ось колі часу. Така ось війна точилася в такому ось циклі часу. Ну а коло ж, без кінця, з тенденцією до повторення. Яскравий приклад циклічності китайської історії — історія про те, як Мао Цзедун першим насмілився реабілітувати «вічно проклятого всіма ханцями» імператора Цінь-а, яким Великий Керманич, за його ж зізнанням, захоплювався з дитинства і життя якого було йому за приклад. Саме за прикладом першого імператора останній (?) у 1966 -1976 роках вдався до так званої інтелектуальної чистки держави, влаштував «культурну революцію» задля блага так званого простого народу (в особливій пошані були школярі, які власноруч топили своїх «буржуазних» вчителів). Спалення книжок філософів Конфуція, Лао-Цзи, Чжуан-Цзи, істориків, письменників, фізич­не знищення найвизначніших діячів культури та науки вперше організував саме перший імператор Цінь. Останній (?) імператор лише пішов його слідами. По колу. Вперше? А може, і не вдруге? Хто ж його знає, якщо книги Конфуція, Лао-Цзи та інших діячів культури дійшли до нас лише завдяки щасливій випадковості. А скільки стародавніх філософів і поетів залишилося тільки в ностальгійних спогадах того ж таки Конфуція, який усе життя тужив за втраченими стародавніми (відносно самого Конфуція, який жив за 2500 років до Р.Х.) філософією, музикою, поезією. Чи культура справді є метафізичним ворогом людини? Адже деякі християнські езотерики стверджують, що Ісус Христос передусім лікує людину від... культури?

Інакшість до навпаки китайської цивілізації виявляється і в таких життєво-важливих «дрібницях», як символіка кольорів та цифр. Білий колір — традиційно колір слабкості, смерті та скорботи. Чорний колір — колір багатства, сили, достатку. Цифра 13 — до щастя. Цифри 666 чи 999 — до удачі. Знак хреста — це просто ієрогліф, що позначає цифру 10 — знак щастя й довершеності.

Європейсько-християнські чесноти в Китаї якщо і не втрачають значущість, то принаймні мають інший вектор.

Парадоксальність китайської дійсності проявилася навіть у намаганнях Великого Керманича ліквідувати правічні китайські сексуальні традиції, тоді як сам він зовсім не цурався щоночі підбадьорюватися плоттю 11 — 15 річних покірних цнотливиць (теж за прикладом першого «поганого» імператора Цінь-а) аж до 86 років. Хоча він, зрештою, був змушений дати волю незборимо-мудрій природі китайського простолюду. І навіть наказав: «Китайці, розмножуйтеся!!!». Китайці — це головно ханці, які контролюють усі сфери життя в державі. Навіть у початковій національній школі якщо директор місцевий, неханець, то його заступник обов’язково мусить бути ханцем — саме він вирішує всі питання і, власне, керує школою! Існує думка, що Керманич створив новий підступний і хитромудрий план оволодіння світом — не через бомби-ракети, а через його заселення живими людьми, здоровими, освіченими, роботящими, плодючими ханцями. Нині цей процес спостерігається не тільки в Італії, Росії, Англії чи Америці (так нині у Крескілі під Нью-Йорком 80% населення становлять китайці), а й у тому ж таки рідному Тибеті. Він є. І він завжди буде. Тибет. Принаймні на географічній карті. Його населення та культура з кожним днем ханізуються. За прямою вказівкою та чіткою програмою підтримки з центру.

Китайський народ — слухняний народ. Якщо розмножуватися, то вже розмножуватися. На 5% території проживає 95% людей. Перенаселеність у країні вражає. Величезний за площею Китай називають найгамірнішою частиною суходолу на Землі. Тут тиша і спокій продаються і купуються як рідкісний, дорогий товар. Тут неможливо знайти тиху місцинку. Лишень у неприступних горах, недосяжних пустелях чи у знаменитих парках та музеях. Та ще в лікарнях та школах. А також у дуже дорогих, відгороджених від дешевого загалу, багатих місцинах. Ось чому китайців так тягне до України. Ось звідкіля їхнє захоплення україн­ською справді чудовою природою, а не розрекламованими пропагандою непрохідними, непридатними до життя китайськими гірськими нетрями й мертвими пустелями.

Проте нині у великій міжнародній загально­освіт­ній школі на 4 000 учнів імені геніального українського педагога Василя Сухомлинського (ця школа — гордість країни!), розташованій за 200 км від Шанхаю у селі завбільшки з Львів, більше в пошані Америка та Росія, аніж Україна, а сам пам’ятник Сухомлинському стоїть у скромному куточку величезного шкільного паркового майдану, тоді як на видноті з десяток пам’ятників малознаним китайським та американським педагогам, і це попри те, що при школі діє музей Сухомлинського, на полицях вздовж стін якого його твори в перекладі китайською мовою.

У єдиній центральній, колосальній за розміром надсучасній семиповерховій шанхайській книгарні книгу українською мовою «Підручник з української мови для китайців» постійно ставили на полицю поряд з підручниками з російської мови. Неймовірним чином авторові цих рядків вдалося переконати працівників цього книжкового супермаркету все ж таки переставити український підручник хоча б на полицю «Інші мови», поряд з підручниками зі словацької, сербської, чеської та польської мов. Та що там казати, у жодному телефонному чи туристичному довіднику Пекіна чи Шанхаю ви не знайдете ані телефонів, ані адрес Українського посольства, хоч там подано адреси та телефони буквально всіх держав світу — від всюдисущого Ізраїлю (єврейські школи, синагоги та громади є в усіх великих містах Китаю!) до африканських республік — Чад, Кенії чи то Буркіно Фасо.

Тим часом у Китаї найбільше мандрівників з кар­ликової супердержави Ізраїль. Вони роками винаймають найкращі помешкання у найбільших китайських містах, масово й інтенсивно вивчають китайську мову, а то й залишаються тут жити. Отож нині увечері в моєму готелі планується велика вечірка на честь єврейської пасхи, на яку зібралося до двох десятків євреїв (українців тут ані в готелі, ані в місті, приміром, до мене, ще ніхто не бачив).

У кожній книгарні на центральному місці вас зустрічають шикарно видрукувані, повноколірно ілюстровані книги, що характерно, за цілком до­ступ­ною ціною, про «правдиву історію великої найдревнішої держави Ізраїль», про «історію великого, багатого, мудрого єврейського народу» та «пра­вдиві причини, завдяки яким єврейський народ став таким мудрим та багатим». Єдиний український, а заодно львівський, автор, якого побачиш на полицях книгарень — це Леопольд фон Захер-Мазох з його славнозвісною «Венерою». Видання настільки багате на рідкісні документальні фотографії, що може здатися, ніби китайськомовний читач усі шість тисяч років тільки й мріяв про рідномовну «Венеру» з такими розлогими оповідями про автора.

Недарма у Китаї серед найпрестиж­ніших професій — поліцейський та... шкільний вчитель. Цікаво те, що на китайських вулицях немає п’яних і ніхто ні з ким не свариться.

Неймовірна країна неймовірних людей. Інакших. Незвичних. Не таких. Перемагаючих. Майбутніх (?). А великий квадрат, що не має кутів — це найзагадковіший термін класичної китайської філософії, яким позначають магічне коло, магічний простір, коло часу.

Дарко Олексієвич
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com