Від сяну до Дону...

Декілька років мешкання в столиці дають підстави переселенцеві говорити про те, що нова хвиля мігрантів неосвічена і некультурна.

Кияни не люблять свого міста

Унікальність культурної самоідентифікації жителів столиці полягає в тому, що менше третини є киянами хоча б у другому поколінні. Практично 70% столичних жителів (зокрема більшість нинішніх і колишніх керівників міста) — приїжджі, які потрапили до Києва вже в зрілому віці. Саме тому в столиці народилися два міфи, характерні для будь-якого мегаполісу. Перший з них можна виразити традиційною для столиці фразою «Київ не гумовий», а тому потрібно щось робити з «нашестям» приїжджих. Цікаво прослідкувати, як змінювався цей міф. Ще на початку брежнєвської епохи головними «ворогами» були селяни (часто їх називали жлобами), які поповнювали переважно ряди робочого класу й «окуповували околиці». І, як були переконані багато, саме ці переселенці «паразитували» на киянах, отримуючи державне житло, яке могло б дістатися корінним жителям столиці. Звідси й поява цілої низки анекдотів і навіть топонімічних пародій — як от «Жлоболонь». Пізніше, після аварії на ЧАЕС, на короткий час місце селянина зайняли переселенці із зони відчуження, які теж отримали частину квартир, що призначалися киянам. Нарешті, в роки незалежності кияни почали особливо вороже ставитися до «політичних» переселенців — жителів регіонів-фаворитів, що отримували високі посади в столиці. Можна з повною відповідальністю стверджувати, що нині головний ворог-переселенець — це представник Донбасу. І хоча кількість донеччан, що поселилися в Києві протягом 2002-2007 років, навряд чи критична, житель Донецька, що саме перебрався в столицю, є нині головним антагоністом.

При цьому слід зазначити, що всім названим вище хвилям міграційної ксенофобії властива одна загальна межа — киянин вважає, що прибулі з іншого регіону в своїй масі є менш освіченими і культурними. Водночас приїжджий, який вже прожив у столиці певний час, переймає цю точку зору, і кожне наступне покоління мігрантів в уявленні киян є отим «замурзаним», яке приїхало забруднювати (у широкому значенні цього слова) столицю.

Другий міф, породжений нинішньою міграційною ситуацією — про «підкорення» Києва. Є реальні історії про провінціалів, що досягли благополуччя завдяки переїзду до столиці. І не слід вважати, що йдеться тільки про громадян, які заробили свій перший мільйон у Києві. Це стосується мало не кожного другого приїжджого, який вважає, що саме переселившись до Києва, зумів забезпечити себе житлом, середнім достатком, благами цивілізації тощо.

Все це призводить до того, що любов жителів до свого міста має не історичне тяжіння, а зводиться до певних ритуальних (похваляння перед родичами з провінції своєю належністю до нібито вищого соціального статусу мешканця столиці) і матеріалістичних проявів (можливість великих заробітків). Своєю чергою, це впливає на ставлення городян до влади і її дій. Киян не обурює ні розкрадання земель, ні руйнування історичної цілісності старого міста. Основна маса жителів столиці відчувають себе такими, що не продовжують історичних традицій Києва, а є лише частиною сучасного соціо-матеріального середовища. Киян не цікавить минуле їхнього міста, а це, своєю чергою, призводить до того, що абсолютна їх більшість не цікавиться і його майбутнім. Гасла збереження історичної спадщини столиці проголошують непопулярні політичні сили. Словом, сьогодні склалася ситуація, за якої кожне нове покоління киян прагне мати лише свою історію, пов’язану саме з цим поколінням і ні з яким іншим.

Спадкоємці Чигирина

Центральна Україна схильна культивувати міфи про свою винятковість.

 На лісостепових просторах між Поділлям і Слобожанщиною розкинулася Центральна Україна: південь Київщини, Черкащина і Полтава. Ці родючі землі споконвіку були і ареною, і предметом запеклої боротьби. Заселяти їх почали ще літописні поляни, які освоювали Правобережжя на півдні Київської землі (центр — Юр’їв, нині — Біла Церква) і одночасно — Переяславську землю на Лівобережжі (столиця — Переяслав, зараз — Переяслав-Хмельницький).

Впродовж багатьох століть українські землероби то відступали перед нашестям степових кочівників, то витісняли їх, і остаточно закріпилися на цій території в XVI — XVII століттях. Звичайно, цей край давно вже з аграрного перетворився на індустріально-аграрний: Полтава, Кременчук, Черкаси, Сміла, Умань стали великими промисловими містами. Але культурне протистояння між містом і селом в Центральній Україні не дуже зриме. Зокрема, українська мова використовується населенням тутешніх міст набагато ширше, ніж у південних регіонах.

Свого часу ця територія становила ядро створеного Богданом Хмельницьким козацької держави із столицею на Дніпрі, в Чигирині (нині — райцентр у Черкаській області). Було б дуже сміливо стверджувати, що тільки одного цього факту досить, аби жителі Центральної України відчували себе чимось єдиним. Козацька держава проіснувала недовго, після чого Правобережжя відійшло до Польщі, і козацькі традиції, не кажучи вже про козацтво, протрималися там набагато коротший час, ніж на Лівобережжі.

Навряд чи з впевненістю можна говорити і про культурну єдність Лівобережжя і Правобережжя. Зокрема, певні культурні відмінності спостерігаються між Полтавою і Кременчуком, який є більш русифікованим; до того ж мешканці міста хотіли б бачити його центром окремої області. На Черкащині досить відособлено в культурному плані тримається Умань, яка справедливо пишається своїм знаменитим дендрологічним парком «Софіївка», до того ж вона є місцем паломництва хасидів з усього світу. На початку 1950-х, коли Черкаській області як адміністративно-територіальної одиниці ще не існувало, влада СРСР і УРСР розглядали пропозицію про створення окремо Черкаської і Уманської областей, але зрештою вирішили обмежитися створенням однієї — Черкаської (7 січня 1954 року). Своєю чергою, Біла Церква охоче стала б центром окремої області (такі пропозиції виникають періодично), але навряд чи захотіла б підкорятися Черкасам або тій самій Умані.

Та все ж спотерігається й інше. Пропаганда національних цінностей, здійснювана в Україні впродовж останніх двох десятиліть, для Центральної України перетворилася на культивування міфів про її винятковість. Роль цієї землі в розвитку української культури і продовженні традицій української державності стала підставою для населення Центральної України певною мірою протиставляти себе давнішим центрам тяжіння — Києву і Галичині.

Полтава навчилася пишатися не тільки тим, що місцева говірка стала основою сучасної літературної української мови, а й гетьманом Іваном Мазепою. Наближення 300-річчя Полтавської битви, яке відзначатимуть 2009 року, навіть спонукало міського голову Полтави Андрія Матковського розповісти на прес-конференції про плани зведення до цієї дати пам’ятників Мазепі і шведському королю Карлу ХІІ. Черкащина вже звикла до ритуального паломництва політиків до Чигирина, особливо до Канева та інших заповідних місць, пов’язаних з Тарасом Шевченком.

За роки незалежності завдяки спільним зусиллям політиків і журналістів народився ще один міф: мовляв, саме Центральна Україна вирішує, кому віддати президентську булаву. І хоча експерти, стверджуючи це, мають на увазі значно більшої територію (все, що не є Заходом, Сходом і Півднем України), все ж таки не слід забувати, що ідеї мають властивість матеріалізовуватися. 

«Особливий шлях» Причорномор’я

Особливості освоєння і заселення Причорномор’я сприяли формуванню етнічної й економічної специфіки цього регіону. Багато хто називає Одесу «імперським містом». Її справді заснувала імперія, як і Миколаїв та Херсон. Всі вони близько двохсот років були південними морськими пристановищами — спершу Російської, а потім — Радянської імперії.

Морський господарський комплекс, що є основою економіки регіону, замикався безпосередньо на Москву. І саме до Москви, а не до Києва мігрували одеські діячі культури.

Національність — «одесит»

Чи варто дивуватися з того, що саме в імперському минулому черпають ідейне натхнення про «особливий шлях Причорномор’я» патріоти місцевого розливу. Треба сказати, що ідея особистості, унікальності краю базується на одеській міфології, перш за все на впевненості в тому, що одесити — це унікальний народ, толерантний і заповзятливий, мало не особлива національність. І ця ідея активно культивується (щоправда, з різними політичними цілями) і владою, і провінційними культурними колами. Втім, за п’ятнадцять років незалежності України було достатньо підтверджень того, що розповіді про особливий одеський дух — лише байки. Одещина — місце, де процвітає і ксенофобія, і популізм найдешевшого штибу.

Спочатку ідея про самобутній шлях Одеси знайшла свій вияв у мріях про «вольне місто Чорноморське». Саме режим «порто-франко», що діяв у місті в XIX столітті, сприяв процвітанню Південної Пальміри. У грудні 1990 року в Одесі за ініціативи місцевої влади відбувся референдум, на якому більшість висловилася за створення вільної економічної зони. Первинний проект закону припускав, що до складу СЕЗ увійдуть Одеса, порт Південний і селище Теплодар.

«Бессарабська республіка»

У 90-ті роки небезпечні тенденції виявилися на півдні Одеської області, в зоні компактного проживання національних меншин — болгар, гагаузів, албанців, молдаван, росіян. Каталізатором подій стали, з одного боку, події в сусідній Молдові, з іншої — ухвалення Верховною Радою УРСР Закону «Про мови». Почала активно проростати ідея створення болгаро-гагаузької автономії у складі СРСР через об’єднання районів компактного проживання болгар і гагаузів України і Молдови. Для реалізації проекту «Бессарабська республіка» тоді були сприятливі обставини. Задністров’я має природну межу, що відокремлює його від України — Дністровський лиман і річку Дністер. Крім того, на території регіону було розташовано такий могутній військовий підрозділ, як Болградська повітрянодесантна дивізія, яке вже наводила лад у Гагаузії і цілком могла б зіграти ту ж роль, що й 14-та армія в Придністров’ї.

Наприкінці 1991 року Україна була за крок до створення «Бессарабської республіки». У вересні позачергова сесія Болградської районної ради звернулася до представників усіх районів півдня Одеської області з пропозицією сформувати координаційну раду з представників усіх районних рад Півдня, а також скликати з’їзд народів, що проживають у цьому регіоні. Координаційну раду створили, і вже 2 жовтня на ній було досягнуто угоду про підготовку форуму депутатів місцевих рад Півдня для обговорення актуальних проблем території.

Проте форум не відбувся. 1 грудня 1991 року на території Болградського району разом з Всеукраїнським референдумом про підтвердження незалежності країни відбувся місцевий референдум зі створення болгарського національного округу в рамках цієї адміністративної одиниці. Ідею підтримала більшість населення.

З 1992 року автономістська хвиля в Південній Бессарабії пішла на спад. Кривава розв’язка конфлікту між Кишиневом і Тирасполем стала холодним душем для радикально налаштованих громадських діячів.

Консервація сепаратизму

Серед побажань Одеської облради, висловлених у 1992-1993 роках — розширення економічної самостійності регіону і перегляд бюджетних відносин. Поширення набула не так ідея про відокремлення, як про «відтворення традиційних економічних зв’язків» і відродження СРСР. Проект програми соціально-економічного розвитку Українського Причорномор’я так і не було реалізовано.

У кучмівську епоху обласне керівництво дотримується регіоналістських позицій, виступає за розширення повноважень місцевої влади і державну регіональну політику. Терміни «Новоросія» і «Бессарабія» вийшли з політичного лексикону. За ініціативи одеського губернатора Сергія Гриневецького започатковано традицію святкування 27 лютого Дня області. Визначально, що Одещина тоді не розглядала Херсонську і Миколаївську області як конкурентів, претендуючи на статус культурного й економічного центру Півдня України.

Тим часом економічних підстав для сепаратистських проявів у Причорномор’ї немає, передусім через відсутність серйозної промислової бази і зав’язаних на ній фінансово-промислових груп. Саме це, серед іншого, не сприяло формуванню «одеського клану». Антиукраїнські настрої в регіоні штучно підігріваються передусім спекуляціями на мовній проблемі і зіставленні різних регіонів.

За матеріалами ЗМІ