Луценко — лідер «Самооборони» чи зрадник-рецидивіст?

Пам’ятаєте націонал-демократичних лідерів на зорі нашої незалежності. Хто вони зараз? Яку Україну маємо внаслідок їхньої діяльності?! Поети-політики, на початку 90-х зациклені на ліквідації пам’ятників та перейменуванні вулиць, прогавили «золото партії», добровільно віддали ядерну зброю і зробили ще чимало кроків, які послабили молоду Українську державу.

Представляємо автора

Володимир ЛЕСИК — голова Асоціації захисту прав громадян України. Активний учасник акції «Україна без Кучми» з 15 грудня 2000 року. 6 вересня 2001 року на знак протесту проти політичних переслідувань, убивств журналістів та політиків на Майдані Незалежності демонстративно порізав собі живіт, за що правоохоронні органи намагалися притягти його до відповідальності.

Постійно організовував різні акції протесту, щоб привернути української громадськості увагу та світової спільноти до згаданих вище проблем. Неодноразово затримувався та притягався до адміністративної відповідальності працівниками міліції за організації та участь у згаданих акціях.

 2004 року був ідеологом походу сумських студентів на Київ та допоміг його реалізувати. У 2004-2005 роках — один з координаторів Громадянської кампанії «Пора».

Нині до влади рветься нова когорта політичних діячів. Хто вони й що вони собою насправді являють? Чи такі вони в реальному житті, якими ми їх бачимо в рекламно-агітаційних роликах? Звісно, про це краще дізнатися від тих, хто знає новоявлених «месій» давно й зблизька. Володимир Лесик — учасник багатьох політичних акцій, один з тих, хто 15 грудня 2000 року розпочав акцію «Україна без Кучми». Відтоді на його очах творилася доля багатьох політиків сьогодення. Одним з них був нинішній лідер «Самооборони» Юрій Луценко.

— Ви знаєте Юрія Луценка давно, — звернувся кореспондент «Зорі Приірпіння» до Володимира Лесика. — Наскільки його екранізований епічно-героїчний образ співвідносний з суттю цієї людини?

— З Юрою я познайомився 15 грудня 2000 року в перший день проведення відомої акції «Україна без Кучми». Перші враження від нього були позитивні. Він мав непогані організаційні якості. Приймав адекватні рішення навіть у складних ситуаціях. Не боявся брати відповідальність, коли це було потрібно. Я не схильний його ідеалізувати, але й нічого поганого не міг тоді сказати про Луценка.

Проте після подій 9 березня 2001 року в мене виникли сумніви щодо моральних якостей Луценка. Від Тетяни Монтян, яка була адвокатом членів УНА-УНСО, затриманих за участь в акціях протесту, я дізнався таке. Коли на допитах у СБУ Луценкові, як у пісні Висоцького запропонували «или.., или…» — тобто або «пляжі й вернісажі», або камера на Лук’янівці, Юра, зрадивши хлопців з УНСО, вибрав «пляжі й вернісажі». Як на мене, після такого вчинку я вже ніколи не зміг би називати себе лідером. Адже загальновідомо, що зрада — це один з найтяжчих гріхів.

Після цих подій я тривалий час не зустрічався ні з Юрою Луценком, ні з іншими політиками. Оскільки переймався долею заарештованих унсовців, журналістів, яким відрізали голови та забивали на смерть бейсбольними битами. Організовував різні акції протесту, аби привернути увагу українського суспільства та міжнародної спільноти до цих проблем. У той час Юра з багатьма іншими політиками поховалися по кабінетах та збирали «критичну масу».

2004 року я допомагав сумським студентам захистити їхні права і змусити скасувати незаконний указ тодішнього президента Кучми про об’єднання сумських ВНЗ. Влада була дуже налякана тими акціями протестів і розпочала репресії проти студентів та тих, хто їх підтримував. Юра на той час вже став народним депутатом України. Коли ми зрозуміли, що потрібна допомога депутатів, Луценко охоче відгукнувся на наше запрошення. Він приїхав до Сум і посприяв тому, щоб студентів та інших учасників подій випустили з райвідділу міліції й вони знову змогли продовжити участь у згаданій акції.

На той час у Сумах була досить напружена ситуація. Проте Юра поводився досить сміливо й рішуче. Я подумав, що тоді, 2001-го, в кабінетах СБУ Луценко був тимчасово розгубленим і слабким. Вірилося, що Юра зробив відповідні висновки і вже ніколи не зможе зрадити однодумців і друзів. Проте недавні події в Ірпені у червні цього року знову змусили мене серйозно задуматися над тим, хто такий Юра.

— Чим же завинив Луценко перед ірпінчанами?

— У квітні цього року меру Ірпеня Мирославі Свистович за дуже сумнів­них обставин депутати міськради висловили недовіру. У червні вона знову балотувалася на посаду міського голови Ірпеня. Основним опонентом Свистович був Олег Бондар, якого підтримує «Наша Україна». Мирославу підтримувала «Народна самооборона». До того ж варто зазначити, що її чоловік Михайло Свистович є лідером обласного осередку «Народної самооборони».

Луценко особисто пообіцяв своєму давньому другу Михайлові Свистовичу напередодні виборів приїхати зі своєю командою й підтримати Мирославу. За домовленістю до Ірпеня повинні були приїхати Луценко, Катеринчук, Стретович, Ар’єв і Доній. Але приїхали лише двоє останніх. Натомість Луценко, Катеринчук і Стретович без жодних пояснень не приїхали підтримати Свистович. Я не знаю, хто і що запропонував Юрі, аби той у вирішальний момент відмовився підтримати своїх друзів і соратників Свистовичів. Та я знаю точно одне — над порядністю і принциповістю знову взяли гору шкурні інтереси. Юра знову, як 2001-го, виявився зрадником щодо своїх друзів і соратників.

Після цього у мене остаточно зникли всі ілюзії щодо принциповості і порядності Луценка та його обіцянок, які він щодня декларує з екранів телебачення та шпальт газет. А також самої ідеї «Самооборони», яка є нічим іншим, як черговим привабливим фантиком для довірливих виборців, в який загорнуто шкурні інтереси олігархів. Взагалі, аналізуючи дії Соціалістичної партії України впродовж останніх років, особливо її лідера Олександра Мороза, не дивно, що один з її вихованців Юрій Луценко поводиться таким чином.

— Кому ж тоді довіряти простим людям, коли з Ваших слів, ідея «Народної самооборони» є політичною авантюрою, спрямованою не на вирішення інтересів суспільства, а на прислуговування інтересам олігархів?

— Можу сказати одне — допоки люди не перестануть жити ілюзіями і створювати собі «месій» — Ющенка, Януковича, Тимошенко, Мороза, Луценка, сподіваючись, що вони прийдуть і вирішать всі їхні проблеми, доти політики дуритимуть їх. Вихід лише один — не вірити більше політикам і не піддаватися на їхні політичні інтриги на кшталт «Захід — Схід», українська чи російська мова. Не чіпляти на себе чи то помаранчевих, чи то синьо-білих стрічок, а об’єднуватися всім разом і вимагати від політиків вирішення проблем та інтересів простих людей.

ЧОТИРИ СТАДІЇ РОЗВИТКУ  

Суспільство переживає чотири стадії політичного розвитку. Перша — це коли народні маси щиро ідейно підтримують ті чи інші політичні сили та їхніх лідерів. Нині Україна переживає другу стадію — люди відстоюють інтереси певних політструктур за гроші. Наступною буде третя стадія, коли народ перестане підтримувати політиків навіть за матеріальне заохочення.

Четверта ж стадія ознаменується тим, що люди почнуть самоорганізовуватися незалежно від політиків для відстоювання своїх інтересів.