ПРИРОДА РОЗМОВЛЯЄ ПОШЕПКИ

Не речовина й не енергія — інформація. Може, в ХХІ столітті, яке наперед було названо століттям інформації, вчені нарешті дадуть відповідь на запитання, що це таке.

Океан, у якому живемо

У дитинстві я почула від родичів, що мій прадід, роздобувши тодішнє диво науково-технічного прогресу — грамофон, довго його досліджував, а потім повідомив сусідам:

— Там сидять сорок чортів і на різні голоси співають.

Не певна, що наші сучасники, котрі ледь не всі свої дні проводять біля комп’ютера, уявляють яким чином на дисплеї з’являється текст або малюнок. В одному вони не сумніваються: «ящик» необхідно підключити до живлення. В позаминулому столітті людина знайшла універсальний вид енергії: будучи видобутою з найрізноманітніших джерел, електрика дає можливість виконати будь-яку роботу.

Експлуатуючи цей прометеїв вогонь за фантастично короткий час було створено нинішню цивілізацію.

Електричний струм закладено в підвалини нашого світу, де матерія перебуває в безперервному русі. Рухаються атоми, рухаються заряджені позитивно або негативно електрони, взаємодіючи між собою... А де змінний електричний струм, там і те, що його супроводжує.

«Навколо нас, у нас самих, скрізь і всюди, без перерви, постійно змінюючись, збігаючись і відштовхуючись, відбувається випромінювання різної довжини хвилі — довжина обчислюється від десятимільйонної частки міліметра — до довгих, таких, що вимірюються кілометрами», — писав з цього приводу Володимир Вернадський.

І не хаотично йдуть, а цілком упорядковано, відповідно до часопросторової організації системи, матерія якої ті поля породила. Відтак жоден об’єкт не закінчується там, де це бачать наші очі — його неодмінно супроводжує «інформаційний портрет». У неживої природи він відносно статичний, у живої — постійно змінюється, реагуючи на всі виклики внутрішнього і зовнішнього походження.

Що глибше опускаєшся в підвалини нашого світу, то виразніше окреслюється подвійність його природи. Наступний за електроном рівень організації матерії — квант, він же може бути і частинкою, якій притаманна маса, і хвилею певної довжини. Оце і є та причина, чому ми живемо в аурі і випромінювань найрізноманітнішого характеру, і зумовлених власними думками та емоціями. Цікаво, що жодним способом не вдалося виміряти і масу частинки, і довжину хвилі водночас: квант поводиться по-різному, залежно від прагнення експериментатора, що й змусило вчених визначити, що людина є не просто спостерігачем, а повноправним учасником дійства на рівні підвалин нашого світу, генератором інформації як творчого фактора, творцем отого самого таємничого «слова». «Парадокс невизначеності» — так у науці називається це явище.

А що ідеальне?

«Жодна людська дія, жоден крок, жодна думка, виражена словами або навіть простим поглядом, жестом, взагалі мімікою, не зникає безслідно», — писав виданий вчений ХІХ-початку ХХ століть В. Бехтерєв, замислюючись над таємницею взаємних переходів основоположних сутностей нашого світу.

«Що таке слово? — запитував себе доктор фізико-математичних наук С.Вавілов. — Це рука, яка кидає камінь, чи сам камінь, що летить крізь простір?»

Людина навчилася записувати й відтворювати образи та звуки, а в природі відбувається щось подібне? Чи можна почути пісеньку, яку мугикав майстер античних часів, виліплюючи амфору, або ж бойові крики гуннів? Серед скель кам’яної могили?

Чоловікові пересадили чуже серце. Операція пройшла вдало, але він приїхав відвідати сім’ю донора і... миттєво помер на місці, де того спіткала трагічна загибель. Випадок? Чи все ж таки якась незнана науці закономірність?

Людство не марно розділило явища на матеріальні та ідеальні, віддавши перші науці, а другі — мистецтву й релігії: те, що квант обертається то однією, то другою своєю властивістю, але ніколи обома одразу, багато про що свідчить. Можливо, в тому не просто наше щастя, а обов’язкова умова, за якої ми можемо існувати як носії свідомості, через яку матерія пізнає саму себе.

«Природа набагато мудріша за нас... Уявіть собі переможців і переможених. Агресія і страх, в постійному взаємному посиленні в міру зміни поколінь давно б стерли з лиця нашої планети все, що підлягає знищенню, вбили б у зародку будь-яку думку. А що було б, якби ми передали нашим дітям страх нічного стукоту в двері й бесіди з другом?» — запитує видатний нейрофізіолог, засновниця і науковий керівник Інституту мозку людини Н.Бехтерєва.

І все-таки прагнення вирвати в природи одну з найбільших її таємниць непереборне. Бо ця внучка розстріляного разом із царською сім’єю Н.Бехте­рєва шукає відповіді на ті ж запитання: що таке інформація, що таке слово, що таке думка? «Нові ідеї. Може й нова ідеологія? — запитує Н. Бехтерєва. — І це особливо важливо для нас. Необхідно зберігати розумне ставлення до матеріального базису явищ, вести цілеспрямований і дедалі глибший пошук до його розшифрування. І водночас прагнути визначити для себе, не заганяючи все в «залізобетонне» лігво матеріалізму, що ж таке ідеальне? Треба сказати, що базування нашої біології на примітивному матеріалізмі призвело до того, що ми, по суті, працювали в рамках коридору, обмеженого невидимим, але дуже колючим дротом».

Навіть у наш час зняти його непросто, хоч подолання страху вже не перед «ідеологічними збоченням», а перед «сповзанням у паранауку» й досі стоїть на шляху пізнання.

Якість інформації

Поки що не знайдено іншого претендента на матеріального носія інформації, аніж слабкі електромагнітні поля. І все-таки цю концепцію — а саме на її базі Науково-дослідний інститут інформаційно-хвильових технологій розробляє нові методи безмедикаментозного лікування — багато хто сприймає з осторогою. Чому? Адже навіть у техніці енергія не є вирішальним фактором. І історія нашої цивілізації те підтверджує.

За перших років розвитку радіозв’язку в науковому світі побутувала думка, що радіохвилі поширюються як світло — прямолінійно, а коли дорогою трапиться перешкода, то промінь обійде її лише тоді, коли розміри предмета сумірні з довжиною хвилі. А з таких міркувань випливав висновок: що довша хвиля, то краще, хоч для цього доводилося будувати потужні передавачі, які споживають багато енергії.

Тим часом європейські радіоаматори, зі своїми обмеженими енергетичними можливостями успішно вели діалоги із заокеанськими «братами по розуму», але в науковому світі їх повідомлення називали «вигадками безвідповідальних хвальків». Однак стався надзвичайний випадок: SOS експедиції Нобіле, чий дирижабль розбився серед полярної криги, прийняв сільський ентузіаст з країни Рад, сидячи на горищі біля дерев’яного, заповненого дротиками, ящика. На щастя полярних дослідників, професіоналом він не був, а відтак і знав, що на світі є явища, які не можуть трапитися, бо їх взагалі трапитися не може, як у цьому впевнений якийсь великий науковий авторитет.

1925 року група радіофізиків Кембриджського університету заповзялася розібратися, чому саморобні потужні радіоприймачі виявилися ефективнішими за урядові радіостанції, установлені великогабаритними антенами. Передавач було влаштовано на півночі Англії, приймач на півдні, звідки чекали інформаційної хвилі. Однак прийшла вона згори. Отак було підтверджено гіпотезу існування іоносфери — електропровідного шару, від якого відбиваються радіохвилі. Коли б такого на нашій планеті не було, то не було б і всіх тих засобів комунікації, які сформували образ нинішньої цивілізації.

Ця історія виявилася такою повчальною, що саме радіофізики започаткували дослідження ролі інформації у життєвих процесах, розуміючи, що основоположні закони — єдині для цілого світу.

Подальші дослідження показали, що саме на слабкі сигнали відгукується організм, бо сильні можуть виявитися для нього згубними. Закон нашого світу такий, що його «слово» мовиться «шепотінням» слабких електромагнітних полів, де найголовніше — цільова спрямованість. Так стомлена безсонням жінка міцно спить під голосно включений телевізор, однак прокидається від зітхання хворої дитини, так солдат, що не помічає фронтової канонади, підхоплюється на голос командира...

Інформацію прийнято вимірювати в бітах — кількості простих запитань, на які можна дати однозначну відповідь: так чи ні? Та це тільки кількісний бік проблеми, а як виміряти якість? Чи можна зіставити банальну фразу на кшталт «робочий день закінчився» з ейнштейнівською формулою, що визначає зв’язок між енергією, масою та швидкістю? Але ж і те й інше — інформація...

Вчасно добуті відомості визначали долю цілих народів під час війн, тим-то людство так плекало той сумнівний під кутом зору моральних цінностей інститут, який одна сторона називає контррозвідкою, а інша — шпигунством. Знаменитий Ротшильд добув свій перший мільйон, скупивши акції в Англійському банку, бо випущені довіреною особою голуби принесли інформацію про майбутню поразку Наполеона. Бувало, супроти цих птахів під час доленосних історичних подій випускали зграю коршунів — і «повітряні бої» ставали важливішими від земних, бо то була боротьба за інформацію.

Найдивовижніша властивість «слова» — неспівмірність енергетичних вкладень з тим, що вона звершує. Теплоти, що її курка віддає яйцю, яке висиджує, забракне, щоб закип’ятити чайник. Однак який ефект — курча, яке бігає, добуває корм і росте на очах. Бо зовсім мало калорій потрібно, щоб вивільнити інформацію, записану в носії спадковості — дезоксирибонуклеїновій кислоті. І заєць, і коза споживають корм однакової енергетичної цінності, але визначений генетичною інформацією обмін речовин робить їх такими різними.

В епоху науково-технічного прогресу незначне зусилля руки, аби натиснути кнопку на ядерній валізці, спроможне знести півконтиненту, бо за тим — реалізована інформація про заховані в атомі сили, природу яких ми не розуміємо.

ХХІ століття називають століттям інформації. Світ обплутується павутинням інтернету, дедалі вільніше поширюється поміж матеріальними носіями, а це означає непередбачуваність породжених нею наслідків. Людина заходилася активно експлуатувати властивості «слова», не встигнувши зрозуміти, що це таке. І часто те робить з недоброю метою. Це означає, що на людство чекають нові проблеми й нові випробування.