З народної криниці

Перуна вшануємо — урожай впильнуємо!
Велеса вшануємо — добробут гарантуємо!
(Усна народна творчість)

В календарних обрядах наших предків більшість обрядів та ритуалів були узгоджені з рухом небесних світил, вони мали певні ключові точки відліку. Серед низки ритуалів, що символізують єднання людини з природою, особливим вважалося обрядовне дійство «замовляння ниви на урожай». З прийняттям християнства це свято відзначається як день святого пророка Іллі, проте «хресні ходи» та моління «на урожай» є своєрідним продовженням стародавньої традиції вшанування Перуна.

 Свято Перуна — прадавній язичницький ритуал, пов’язаний з жертвоприношенням на честь грізного небесного «пришельця», від якого залежав урожай. Перун вважався батьком зоряної тріади — Сонця, Місяця, Зорі і земним втіленням Сварога. День його вшанування припадав на 2 серпня за новим стилем, або 22 липня — за старим, коли з’являвся на небосхилі серпик молодика, й означав початок серпня. Відзначалося свято Перуна без хороводів, веселих ігор, оскільки було сповненим містичного страху перед суворістю бога-громовержця.

Для землеробів особливо відповідальною порою був початок жнив, або день зажинку. Зажинки починалися з обряду зажинання лану по периметру та звивання першого снопа — воєводи. Право на це надавалося найкращій жниці. Під час зажинків жниці одягали святкові вишиванки, урочисто співали пісень, у яких просили в природи доброї днини, благали небесні стихії відвести негоду до кінця жнив. Характерно, що у жниварських піснях переважають сумні мотиви, що співзвучно з почуттями прадавніх хліборобів, які хвилювалися за долю урожаю, влаштовували дійство вшанування Перуна із жертвоприношенням тварин, а, можливо, й людей (за версією науковця О. Знойка). Починали зажинок словами: «У добрий час, щоб Перун не гнівався на нас!». Жниці також просили у Перуна, «щоб не боліла спина й голова була усе літо здорова».

Через чотири доби (6 серпня) після зажинків починалися жнива, а саме на повний місяць, що символізувало повний урожай. Жнива тривали, аж доки місяць не починав «худнути». Якщо ж до 13 серпня лан залишався нескошеним, це призводило до великих втрат урожаю.

Під час жнив прадавні українці їли вареники як ритуальну страву. Вареник не випадково за формою нагадує місяць у пору його першої чветрі — коли вирішувалася доля врожаю. Така їжа мала надати женцям «місячної» наснаги. Під час перепочинку виконувалися жниварські пісні, наприклад така, що записана на Київщині:

Вже місяць спадає,
А краю все немає…
Ой, нумо, поспішімо,
Жнива вчасно
завершімо!
Недалечко до межі,
Варенички у діжі!
Не барімося на лані –
Варенички у сметані!

Після жнив святкували обжинки, які починалися з ритуалу вижинання на лану останнього снопа — спасової бороди, кози, діда або перепілки. Колосся заламували до землі, зерно з нього вилущували на лан, клали хлібину і ставили воду. Це символізувало подяку землі за добрий врожай, а також давало можливість підгодувати польову живність та птаство в негоду — адже люди нагагалися жити в гармонії з природою.

Сніп з колосків нового врожаю ‑ дідух, прикрашений стрічками, ставили у світлиці на покуті (центральний східний кут ‑ місце сонцепоклоніння, пізніше — місце з образами). Дідух вважався оберегом родинного вогнища, символізував добробут, щастя і благополуччя. Його зберігали до наступного врожаю. Частину зерна від дідуха давали домашній худобі та птахам на приплід.

Свято обжинків — це ще й свято Велеса. Воно відрізнялося від свята Перуна за своїм настроєм. В обжинкових піснях співалося:

Ой, весело, господарю, весело,
Що ми віночок несемо.
Наші женчики з поля йдуть,
На двір голосок подають:
То не голосок — то женці
Привели дівоньку у вінці.

У піснях женці порівнювали господаря з «ясен-місяцем», а господиню та дітей — із «зірками». Прямуючи з лану до двору господаря, женці вели із собою вродливу дівчину у вінку, яку символічно вшановували як доньку Перуна на ім’я Зоря. «На ній віночок золотий» — натяк у пісні на те, що дівчина символізує новонароджену богиню Зорю (на небосхилі саме у цю пору року з’являється яскрава Венера, яку українці також називають Ранковою Зорею; небесна зоря сходить у сузір’ї, яке вважалося втіленням бога Велеса). Вшанування Велеса зустрічається ще у хліборобів-трипільців. Одне з імен цього божества — Тур, якого зображували у вигляді бика (тільця).

У Музеї Трипільської культури (с. Трипілля, Київщина) представлено археологічні знахідки, що свідчать про розуміння нашими далекими предками циклічних процесів у природі. Споконвічні землероби, до яких протягом багатьох тисячоліть належало основне населення сучасної України, намагалися записати явища природи й активно використовувати їх у своїй господарській діяльності.

Сьогодні нагальною проблемою є відродження традицій, обрядів та ритуалів — невичерпного джерела духовної культури прадавніх українців. Трансформуючись у сучасний процес розбудови нації, багатовікові традиції збагатять прийдешні покоління, нададуть наснаги, сприятимуть вихованню нової генерації українців у дусі національної гідності та патріотизму.