Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Образ, воскреслий зі світлин

Цього року відзначаємо 100-річчя від дня народження Олега Ольжича (Кандиби). Постать знакова в українській історії. Один з найвідоміших українських поетів ХХ століття, ідеолог українського націоналізму, публіцист, політичний і революційний діяч, археолог, Ольжич залишив яскравий слід в історії, хоч і відміряла доля йому короткий вік: 1907 — 1944.

У київському видавництві «Смолоскип» розгорнуто фотовиставку, присвячену цій особистості. Світлини, які відображають моменти життя і творчості Олега Ольжича, в Україні донині не експонувалися. Переважно вони з архіву дружини і сина поета — Олега Кандиби, який живе в Канаді. «Чимало світлин нам вдалося отримати з Братислави — їх передав доктор Микола Неврл, який з Ольжичем співпрацював до і під час війни», — розповів директор «Смолоскипу» Осип Зінкевич. Поряд зі світлинами можна побачити відгуки про творчість Ольжича, яким кілька десятків років, і зовсім свіжі.

Осип Зінкевич говорить, що має повну колекцію творів Олега Ольжича. Цікавим з погляду сьогодення є «Літературно-науковий вісник», який редагував Дмитро Донцов. На його сторінках друкував свої твори Ольжич. «Можна простежити, як їх, ці твори, правив редактор, — зауважує пан Зінкевич. — Колись планувалося відкрити пам’ятник синові Олександра Олеся в Пенсільванії (США). За роботу взявся скульптор Микола Мухін. Я знав, що такий пам’ятник має з’явитися. Відшукав доньку скульптора у Сан-Франциско, два роки ми вели переговори. Але коли вона написала, що я можу поглянути на скульптуру, то розчаруванню моєму не було меж. Очікував побачити пам’ятник, а мені показали величезне дерево, з якого скульптор збирався вирізати образ Олега Ольжича... Його голову Мухін зробив 1962 року. Того ж року скульптора не стало, а я перевіз бюст до Києва».

Відвідувачі виставки можуть відстежити за світлинами життя Олега Ольжича, принаймні його найяскравіші моменти. На виставці, до речі, можна ознайомитися не лише зі світлинами, а й з документами, речовими експонатами, листуванням. Частину світлин, представлених на виставці, можна знайти у книзі «Олег Ольжич. Вибрані твори». «Завдяки знімкам ми знаємо, що ці люди справді існували, отже, знімки — річ документальна, — вважає дослідник творчості поета Ростислав Семків. — Людина набирає схематичності, поводиться не надто природно, позуючи перед камерою. Однак на виставці є знімки, де Олег Ольжич у неформальних декораціях. Скажімо, на археологічних розкопках. У цьому й цінність виставки — ми бачимо Ольжича з несподіваного боку. Ця людина цікава, освічена і своєрідна. Мета експозиції — показати його з другого боку, не заідеологізованого».

«Смолоскип» планував видати твори видатного українця до його 100-річчя. Проте, як з’ясувалося, немає доступу до двох прижиттєвих книг поета. Випадково Осип Зінкевич довідався, що в Києві зберігається практично повне видання творів письменника. Пан Осип звернувся до архіву. В Інституті літератури відшукав дві збірки поета «Рій» і «Вежі». В обох — правки, зроблені рукою самого Ольжича. «Якщо людина робить правки у виданих збірках — отже, вона сподівається, що їх згодом перевидадуть», — говорить керівник «Смолоскипу». — Але ми виправляли тільки явні друкарські помилки. Скажімо, я ознайомився з листами Ольжича до Донцова. В одному з них поет просить редактора журналу не правити його поезії, не змінювати, скажімо, слово «революція» на «бурю» і так далі».

Сам Осип Зінкевич каже, що свою зустріч з Олегом Ольжичем запам’ятав на все життя. Це сталося у липні 1941 року. Нинішньому директорові видавництва «Смолоскип» було тоді 15 років. Уже рік, як він мав зв’язок з ОУН. «Моє завдання було поїхати до Львова, — пригадує сьогодні пан Осип, — зайти в квартиру і сказати пароль. І ось я на вулиці Академічній, стукаю у двері, а мені відчиняє не жінка, з якою я мав зустрітися, а чоловік років тридцяти. Я кажу йому пароль, а він його не знає... Кажу, що приїхав зі Снятина, привіз те, що чекають від мене. Він кличе з кімнати жінку, яка й відповіла на мій пароль. Вона сказала, що цей чоловік із Заходу, але хто саме, не розповіла. Отже, я поняття не мав, що розмовляю з Ольжичем. Він запитав мене про розкол організації. «Який розкол?» — здивувався я. Сам Ольжич не обмовився про це й словом. Ми розмовляли майже дві години. Я багато не розумів з того, що говорить цей спокійний і чемний чоловік. А розповів йому про батька — січового стрільця, про побратимів по справі. А вже опинившись у Німеччині, випадково зустрів ту саму жінку, яка й сказала, що то був Ольжич... Я вже 1947 року чув про нього. Отож коли зараз довідався, що в Києві є повний архів, одразу взявся за справу...»

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com