Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«Система мінімальної справедливості»

Кажуть, Бісмарку належать слова, які нині дуже актуальні: «Ніколи стільки не брешуть, як в часи війни, після полювання і перед виборами». В справед­ливості останнього навіть молоді виборці України вже пересвідчилися протягом останніх років. На жаль, всіх нас частують новими брехливими обіцянками перед цьогорічними достроковими виборами замість чесно вказати на причини негараздів в різних сферах нашого життя і на конкретні шляхи їх подолання. А ці причини, за мудрим висловом Л.Кравчука, зводяться до такого: «Я знаю життя, я знаю, що економіка — це база для вирішення всіх проблем, котрі можуть бути в країні». І з цим твердженням не можна не погодитися. Але ж саме він, Кравчук (людина, яка — за його власними словами — «створювала цю державу»), і розпочав руйнування базової економіки нашої країни, внаслідок чого Україна перемістилася з десятки найрозвиненіших країн світу на якесь там 150-те місце.

Леонід Макарович та його ж прем’єр-міністр Леонід Данилович Кучма започаткували грабіжницьку прихватизацію промислових об’єктів і знищення сільськогосподарського колгоспного виробництва, що найбільш боляче вдарило по рівню споживання переважної більшості населення. Невже ж наші Леоніди не розуміли, що колгоспники годували Україну і що ці трударі для продовження своєї життєдайної місії й успішного переходу на фермерство потребували відповідної сільгосптехніки?! І таку техніку могли дати численні, ще тоді не розграбовані, машинобудівні заводи України! Замість цього наші люди отримали транспорт марки «КК» (кравчучки і кучмовози) та тимчасові наділи по кілька соток, щоб посадити картоплю. Наступник «гуманітарія» Кравчука «технар» Кучма не втрутився (маючи таких радників, як Пасхавер і Табачник) в цю життєву проблему України, і наші села цілеспрямовано, свідомо (як в за Голодомору-33) було доведено до стану руїни, а мільйони активного люду витіснено з України на заробітки. Це, вважаю, найбільші злочини Леонідів-президентів, які вони (якщо хрестяться не для стороннього ока, а щиро) мали б відмолювати в монастирях, а не втручатися знову (повчаючи книгами і порадами за кого голосувати) в життя знедоленого ними суспільства.

Кажу «знедоленого», бо українське неблагополуччя триває: нині Ющенко «достойно» проводить лінію своїх попередників, ігноруючи власні обіцянки щодо тюрем для злодюг-прихватизаторів і вимагаючи розпродажу благодатних українських земель у час, коли світу загрожують не тільки злидарі-терористи, а й кліматичні катаклізми.

Це ж треба додуматися до такого, щоб вважати найважливішою проблемою України (для вирішення якої навіть клятви по кілька разів на день виголошуються) скасування депутатської недоторканності (!) — єдиного захисного нормативу для сміливців, які не згодні з тим, що нині діється в Україні (де корупція охопила прокуратуру, суди, чиновницькі установи тощо), які все ще виступають за справедливість. Гучним галасом навколо «недоторканності», ігноруючи загальноприйняті світові норми, відволікають електорат від справді животрепетних проблем суспільства, не зважаючи на авторитетні думки. «Вкрай шкідливо, таке гасло розуміти буквально, — вважає справжній Герой України Л.Лук’яненко (йому не відмовиш ні в сміливості, ні в розумінні нинішньої ситуації). — Можливо, більш прийнятним було б тлумачення депутатської недоторканності в якомусь вузькому сенсі. Бо цілковита відмова від цієї норми означатиме, що та сила, яка візьме більшість у Верховній Раді, зможе — за нинішнього стану моральності нашого суспільства — своїх супротивників перебити по одному чи посадити в тюрми».

А «молоді зірки» з НУНС та вже «перевірені зірки» БЮТ, не маючи за душею серйозних ідей і програм, сиплять «клятвами», ціна яких копійка в базарний день. Якщо в них дефіцит розуміння нагальних проблем України і державницьких програм їх подолання, то давайте звернемося до них, цих, справжніх, проблем. Це проблема неприпустимо великого розриву в доходах (а тому і в споживанні) переважної більшості громадян і вузького прошарку людей, які володіють прибутковою власністю в такому ж обсязі, як загалом вся більшість. Чому наші політики спокійно констатують розрив у заробітках, який в Україні сягає десятків і більше разів, тоді як у «цивілізованих» країнах він менший десяти. А за цим розривом — питання виживання українців! Якби така велика різниця в доходах існувала лише для задоволення амбіцій наших скоробагатьків, а життєвий рівень в Україні був пристойним, то на «розрив» можна було б і не зважати. Але ж рівень життя у нас чи не найнижчий у Європі! Тому потрібен дієвий вихід з нинішньої ситуації! І без співпраці з нашими олігархами та іншими багатіями не обійтися, бо: по-перше, потрібні кошти; по-друге, владна верхівка України, як і раніше, пов’язана з олігархією і здатна лише на узгоджені з нею дії.

Нині приємно здивував Білл Гейтс — найбагатша людина США: він заявив, що свої 50 з гаком мільярдів (за винятком 10 мільйонів доларів для своїх дітей) він витратить в інтересах громадян своєї країни. Якби ж то Гейтс став орієнтиром і натхненником для наших багатіїв, як і авторитетним »аргументом» для наших громадян у відстоюванні своїх інтересів у конфронтації з багатіями. На жаль, щось не чути, щоб багатії підхопили починання Гейтса.

Оскільки в тексті трапляється слово «скоробагатьки», зазначу, що воно не випадкове, бо всім відомо, що ці багатії з’явилися в Україні не в результаті наполегливої багаторічної праці і не як наслідок якогось наукового чи технологічного прориву в незвідане, а через спекулятивно-змовне використання недостатньо підготовлених або навмисне (з метою прихватизації) впроваджених псевдонормативних документів. Факт грабіжницької прихватизації очевидний, навіть офіційно не заперечується (в міністерствах було складено перелік визначених на реприватизацію підприємств тощо). Реприватизацію скасували під фальшивими приводами, і це стало зрадою сподівань народу, який вийшов на Майдани 2004 року, якому обіцяли справедливе покарання грабіжників загальнонародної власності. Останніх не тільки не покарано (це стосується і найбільшого, за твердженням майора Мельниченка, багатія і винуватця Л.Ку­чми з його восьмимільярдними статками), а й не помічено в конкретних кроках з повернення в бюджет хоч би частки награбованого.

Вочевидь, зрозуміло, що задовільного вирішення означених проблем неможливо досягти без патріотичного ставлення до їхньої суті: з боку власників приватизованих (і прихватизованих) об’єктів та інших багатіїв мають бути пожертви відповідно до гасла «володій, але обмежуй свої потреби», а з боку всіх учасників виробничих процесів — значне підвищення продуктивності праці. Звісно, без адміністративного тиску не обійтися, особливо на початковому етапі. Запорукою успіху запропонованого проекту має бути повсюдне використання сучасних засобів зв’язку, обліку і безготівкових операцій. Інструментарій цього проекту стане найдієвішим методом боротьби з корупцією, що пронизала всі сфери нашого життя і навіть вже вважається принципово нездоланною.

Отже, не пропонується проведення експропріації захопленого прихватизаторами загальнонародного майна (хоч і належало б це зробити в ім’я справедливості) — хай володіють ним, але ж ефективно керують захопленими засобами виробництва. Нині, в постіндустріальну епоху, є інші способи досягти справедливості.

Необхідно адміністративно (законодавчо) запровадити фінансово-економічну систему, згідно з якою кожний громадянин України має право витрачати протягом місяця не більше грошей, ніж М середньомісячних українських зарплат Z, незалежно від того, скільки грошей на його банківському рахунку; при цьому число М встановлюється і регулюється законодавчо.

Якщо коефіціент М дорівнюватиме 10 (що теж означатиме велику нерівність між доходами громадян; в країнах Європи аналог такого коефіціента близько 5), то це приблизно відповідатиме нинішній зарплаті депутата Верховної Ради України. Вважаю, що це не мало для пристойного життя в Україні, особливо в цей тяжкий час, коли переважна більшість українських родин може витрачати на прожиття у 5–10 разів менше.

Людям, у яких багато грошей (на банківських рахунках, в «панчохах», за кордоном тощо), така система грошообігу може не сподобатися, одначе треба потерпіти (бо ми ж всі патріоти!), поки Україна не вийде з кризового стану. Тимчасово заблоковані кошти не щезнуть, а можливо, ще й примножаться. А для людей, які намагатимуться порушити правила грошообігу, технічно не важко встановити належні противаги.

Виправдання факту впровадження такої системи в тому, що значні кошти будуть спрямовані на розвиток вітчизняного господарства, а не на розкішне життя на тлі занепаду і злиднів. Потрібно швидше вийти з кризи, а не приносити в жертву Україну і народ, аби жирували ті, хто й довів до такого тяжкого стану!

Що ж до законності впровадження такої системи, то розумні правителі завжди, коли Вітчизна була в небезпеці (а Україна нині саме в такому становищі), запроваджували набагато жорсткіші заходи, попри спротив недругів. Та й чогось вельми протиправного не пропонується. Особливо порівняно з тим, що зробили з Україною пани олігархи.

Крім таких позитивних сторін реалізації цього проекту, як зменшення соціального напруження, відновлення забутого виробничого ентузіазму, є ще такий позитив — пропорційно середньомісячному зростанню зарплати в Україні (але в М разів більшим) зростатиме верхня межа витрат на споживання, для всіх громадян України з’явиться стимул для продуктивної праці. Це особливо стосуватиметься наших багатіїв, які здебільшого успішні бізнесмени: якщо вони захочуть (мабуть, таки захочуть) підняти означену верхню межу для себе, то повинні потурбуватися і зробити все від них залежне для збільшення середньомісячної зарплати в Україні (частка якої у виробничому балансі, як відомо, вельми мала на тлі Європи), а це піде на користь нашим трударям.

Цими позитивами запропонована фінансово-економічна система не обмежується. Як справжня система майбутнього, вона впливатиме на формування нового працівника і громадянина. Показником його чеснот не будуть марнотратство на предмети розкоші (кілька нових марок авт, яхт, будинків тощо, чим збільшується екологічне навантаження на довкілля), а чи азартні витрати. Надання звання Героя України передбачатиме роль особи у становленні високоморального клімату в суспільстві і в очолюваному нею колективі.

Запропоновану систему фінансово-економічних відносин я обговорював з деякими представниками бізнесу. Реакція була різною. Так, кандидат в нардепи, визнаний патріот, одразу сахнувся: «Щоб обмежувати мій бізнес?!» Хоч жодного обмеження в ініціативі бізнесу не пропонується. Цю систему опубліковано: журнал «Дніпро» (№3—4, 1996), газета «Персонал Плюс» (№191, 2005) тощо. Ця ідея (яку можна назвати пропозицією «мінімальної справедливості») людям подобається, інакше й бути не може. І згадана вище обіцянка Б.Гейтса не розбещувати своїх дітей надбагатством теж схвально сприймається.

Виявляється, і за кордоном, зокрема в Англії, як повідомив С.Правденко, серйозно працюють над питанням «подолання прірви між групою надбагатих і середнім класом. Цей розрив — реальна загроза світовому соціальному порядку, особливо в умовах глобалізації, коли така нерівність стає всепланетною. Тому, як стверджують, середній клас стане новим гегемоном і, озброєний ученням Маркса, разом із захисниками довкілля розпочне масштабну кампанію проти надбагатіїв. У найближчі тридцять років».

Я, як людина мирна і реалістично мисляча, не закликаю скоробагатьків і кандидатів у народні депутати віддавати свої «кревні» мільйони в бюджет, бо так і до кривавих подій може дійти, а, як уже було сказано, надлишки коштів (за винятком суми, необхідної для щомісячних виплат на прожиття) тимчасово заблокувати і використовувати на розвиток держави в інтересах всіх громадян України. Детальне опрацювання фінансово-економічних відносин у запропонованій системі показує, що за сучасного рівня комп’ютерної техніки, розробки прогнозів та планів система цілком працездатна і може рекомендуватися для практичного використання.

Отже, вважаю за доцільне — в інтересах загального добра — закликати наших громадян голосувати на дострокових виборах до Верховної Ради України лише за ті партії і блоки, в програмах яких фігурують зобов’язання про запровадження принципів і технології «системи мінімальної справедливості» як запоруки спокою в державі і виведення її з кризи.

Василь Кузьменко, професор
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com