... І колони, за якими ховався вечір

Ці розкішні стіни палацу бірюзового кольору в центрі столиці мовчать про таємниці століть і почуттів

Подалі від інтриг

Знову це дивовижне відчуття. Здавалося, ніби час зупинив свій шалений біг, нарешті дозволяючи побути їй наодинці зі своїми думками і цією неповторною київською тишею. Так було щоразу, коли вона виходила на прогулянку своїм парком біля палацу, в якому жили лише світлі спогади. Щоправда, ніхто не здогадувався, що це вона, Марія Федорівна, оселила в просторих вітальнях свого царського палацу лише найкращі згадки про минуле. Адже траплялися й лихі часи, що обступали, немов темні тіні, це благословенне місце в самому центрі Києва. Проте вона щільно зачиняла перед ними двері свого будинку і своєї душі. Навіщо думати про це зараз, коли сонце звільнилось нарешті з темниці хмар і в кожнім вікні тремтять відблиски його проміння. Мовчазні камінні леви оберігають спокій палацу, спокій його господарів і гостей, яких Марія Федорівна зазвичай любила пригощати чаєм у Малиновій вітальні...

Вона закохалася у це місце з першого погляду. Літня жінка посміхнулася своїм далеким спогадам.

Тоді вони приїхали до Києва з Олександром. У щоденнику навіть збереглася дата: 1885 рік. Чоловік спершу подумав, що вона жартує: залишитись тут, у Києві, назавжди оселитись у цьому палаці. Їх імператорська Величність Олександр ІІІ знав, що в його дружини романтичний характер, але ж не настільки... «Ти тільки подивись, який тут сад. В його тиші так добре відпочивати душею, — говорила вона, прогулюючись разом з чоловіком широкими алеями довкола палацу. — А там, далі, просто казковий краєвид на Дніпро. Ходімо, покажу тобі...»

Марія Федорівна здогадувалась, що чоловік і сам не проти залишитись тут, але ж у Пітері чекає стільки невирішених справ. Якщо відверто, вона недолюблювала північну столицю — з її присмаком інтриг, підступів, близьких переворотів, який постійно витав у повітрі.

Ось і зараз вона думала про те, як там її син. У Петербурзі всі жили настроєм війни. Деякі «доброзичливці» з табору аристократів не приховували свого здивування: »Як? Ви поїдете до Києва? Мати Миколи ІІ залишає Петербург у такий важливий для країни момент?»

Боже, як втомилася вона від цієї недбало замаскованої нещирості. Втішало тільки те, що син її розумів. І що тут, у Києві, вона могла зробити для нього і для країни значно більше, ніж усі ті придворні пліткарки, які, здавалося, тільки й уміли, що манірно пудрити свої носики.

Вона тут уже два роки, а здається, тільки вчора, після довгої розлуки, знову увійшла до свого палацу. Тільки тут вона могла дозволити собі бути собою. Розкішне місце. Дивно — вона ніколи не почувалася втомленою в його покоях. Навіть попри те, що в матері-імператриці тут було стільки турбот. Від самого початку свого приїзду до Києва 1915 року Марія Федорівна займалася організацією госпіталів, опікувалася санаторіями, де поранені на фронті солдати поправляли своє здоров’я. Вона наполягла і зробила все, аби відкрити в Києві лазарет з рентгенівським кабінетом. І хоча про це мало хто знав, та вона все частіше поверталася до своїх давніх задумів зробити Київ імперською столицею. Це місто варте такої шани, думала вона. Як добре, що Ольга вирішила також перебратися до неї. Донька працює в госпіталі, доглядає хворих. Торік обвінчалася з ротмістром. Гарна пара. Марія Федорівна найбільше любила хвилини, коли вони збиралися в своєму палаці разом і пили чай. Так само, як обожнювала вона ці миті усамітнення, коли мала щастя просто поблукати доріжками свого саду. Казали, що його навіть називають Маріїнським. Ніби-то на її честь. Хоча яка, зрештою, різниця. Просто їй тут добре, от і все.

«Ось справжня столиця держави!»

«Все-таки цариця Єлизавета мала смак — облюбувати собі таке місце», — подумала Марія Федорівна. Кажуть, за Петра тут росли шовковичні сади, а Єлизавета ніби-то приїхала і заявила: хочу мати на цьому місті власний палац. Гарне бажання... Подейкують, Іван Мічурін, коли обмірковував архітектуру майбутнього палацу, весь час повертався думками до мотивів свого улюбленого Растреллі. Шкода, вона, Марія Федорівна, бачила те барокове диво тільки на малюнках 1819-го — через більш як півстоліття після свого народження палац згорів. Не дивно, адже тільки перший поверх був кам’яний, а надбудова — з дерева. Їй говорили, що стіни того палацу прикрашало чудове ліплення, а паркет, меблі і дзеркала мали такий дизайн, якому заздрили навіть європейські монархи. Українські умільці вміють здивувати!

Як вона розуміла зараз Павла, майбутнього імператора, коли він зі своєю дружиною зупинявся тут під час своїх мандрів за кордон у 1781-у. Залишаючи палац, він так і сказав дружині: «Здається, це те місто, де я міг би бути щасливим. Щиро кажучи — ось справжня столиця нашої держави!» Тому-то, щойно обійнявши престол, імператор Павло повернув Києву його споконвічне Магдебурзьке право, якого так несправедливо позбавила це місто його мати...

Марія Федорівна зупинилася якраз на тому місці, звідки добре видно Дніпро. Цікаво, подумала раптом, чи помічала свавільна Катерина ІІ цей чудовий краєвид, коли проводила час у цьому палаці. Чи, окрім розкішних прийомів і балів, які організовували на честь імператриці, примхливу царицю більше нічого й не обходило. Несподівано здалося, що вона чує звуки дивовижної музики, які долітають з веселих гулянь, що їх так полюбляв влаштовувати в цьому парку київський губернатор Мілорадович. Ніби й не осінь нині, що так байдуже роздягає дерева в її саду, а лагідна літня ніч, і солдати стоять під вікнами палацу, крадькома зазираючи в його вікна. А щедрий губернатор запрошує вояків до зали, дозволяючи офіцерам танцювати...

Хто ж знав тоді, що 1812 рік прийде з війною, і що в цьому палаці знайдуть притулок полонені саксонці? Здалося, літня жінка навіть відчула холод, що несподівано огорнув душу: уявити тільки, що зробили з казковим палацом ті розбійники... Але ж вона пообіцяла не підпускати до себе похмурих спогадів. Та однак чомусь не йшло з думки, як після пожежі у відбудованому кам’яному поверсі комусь спало на думку влаштувати «Заклад штучних мінеральних вод», а в бокових флігелях — готель для приїжджих. Добре, що Олександр ІІ, вболіваючи за свою власність (палац не завжди вважався царським), наказав відбудувати другий поверх — нехай навіть кам’яний — і перенести в інше місце той лікувальний заклад. І що з того, що відновлений інтер’єр втратив свою колишню вишуканість. Це життя — говорила собі Марія Федорівна.

Ліфт для генсека

М’яке надвечір’я поволі опускалася на затишні алеї саду. Вона так любила цю пору, коли до палацу непомітно підкрадалися сутінки. Його бірюзові стіни, здавалося, ще зберігали відблиски осіннього сонця. І колони, і маленькі балкончики, де завжди так спритно ховався вечір. Марії Федорівні здалося, що вона бачить свого улюбленого онука Олексія –царевич любив виходити на балкон перед вечерею. Треба запитати в листі, як здоров’я хлопчика. Ніхто не знає, як сильно вона непокоїться за нього. Цікаво, кому спало на думку прикрасити огорожу білими мурованими чашами? Хоч би як там було, а це символічно, — посміхнулася вона. Цей палац завжди був прихильний до гостей. Не один відомий європейський правитель зупинявся тут на «кілька приємних днів». І Гумберт, італійський король, гостював тут зі своєю дружиною під час прощі до київських святинь.

... Свіже осіннє повітря бадьорило настрій. Нікі повідомив, що приїде за тиждень. Вони давно не збиралися всі разом. Клята війна. «Завтра неодмінно напишу синові, як втомилася я без нього й без любих онуків. Нехай приїжджають разом...»

А потім настане жовтень 1917-го, який переверне Ваше життя, Маріє Федорівно. І у Вашому чарівному палаці, де нічого не залишиться від колишнього затишку й розкоші, скаженітиме «червоний полковник Муравйов». І на площі перед колись казковим палацом, і в саду за ним більшовики розстрілюватимуть офіцерів білої гвардії. Як добре, що Ви не чутимете тих залпів... Як добре, що Вам не доведеться стати свідком безпорадних намагань новоспеченої влади розмістити у ваших світлих покоях то міністерство освіти, то — внутрішніх справ, а зрештою — просто технікум... землевпорядників. І що не доведеться червоніти за «сучасних модернізаторів» палацу, які через півстоліття зруйнують кабінет Олександра ІІ, аби втиснути туди ліфт для «новоявленого царя» — генерального партійного секретаря.

Та минатимуть роки, а Ваш парк залишатиметься улюбленим місцем для відпочинку, прогулянок і мрій багатьох киян. І на площі перед палацом, названим Вашим іменем, лунатиме гімн незалежної України, а найвищі керівники Європи і світу входитимуть до величної будівлі з добрими вістями. Як і одне, два століття тому милуватимуться вони затишком розкішних віталень Вашого палацу, названого нині президентським. І захоплюватимуться Києвом, де Ви так намагалися колись віднайти свій душевний спокій.

Ваш вихід, принцесо Дагмар...

Жінка з яскравою зовнішністю і вишуканими манерами, гострим розумом і природженими якостями дипломата. Це вона, донька данського короля Крістіана ІХ, принцеса Луїза-Софія-Фредеріка-Дагмар стала дружиною російського імператора Олександра ІІІ. Хоча була заручена з його братом Миколою Олександровичем, але доля вирішила на власний розсуд: 1865-го князь Микола помер і данська принцеса вийшла заміж за Олександра. Готуючись до переїзду в Росію, Дагмар вивчила російську мову і основи православ’я. А після коронації чоловіка стала імператрицею Марією Федорівною. Вона пережила смерть чоловіка, революції 1905 і 1917 років, убивство сина Миколи ІІ і його родини. Емігрувавши до Києва, 1919 року Марія (Дагмар) на англійському пароплаві, спеціально висланому для неї, повернулася в Данію. Аби захиститися від страшної правди, вона до самої смерті, яка спіткала її, 82-літню, в рідному Копенгагені в 1928 році, переконувала себе й інших, що її родина жива...

Її поховали в соборі міста Роскіллє, де спочивають вічним сном члени королівських родин Данії. Але воліла спочити навік поруч з чоловіком на його батьківщині. З настанням Горбачовської перебудови розмови про це велися між Данією та Росією. Але тільки два роки тому прах Марії Федорівни був перенесений в Петропавловський собор Санкт-Петербурга.

«Хронологія життя» Маріїнського палацу

1744 рік — цариця Єлизавета висловлює бажання мати в Києві палац.

1752 — завершується будівництво двоповерхового палацу разом зі службовим флігелем (архітектори Мічурін та Карін).

1762 — 1796 — за час свого правління Катерина ІІ зробила палац імператорською резиденцією.

1819 — пожежа повністю руйнує палац.

1870 — відбудований за проектами архітекторів Маєвського та Шіле, імператорський палац був освячений.

1885 — мати царя Миколи ІІ, Марія Федорівна, вперше приїздить до Києва й облюбовує Царський палац, названий згодом на її честь Маріїнським.

Жовтень 1917 — у палаці востаннє разом збирається царська родина.

1930-ті роки — уникаючи слова «царський», радянська влада остаточно вирішує закріпити за палацом назву Маріїнський.

1949 — під керівництвом архітектора Альошина будівлю відновили після Другої світової війни.

1990 роки — Маріїнський палац починає називатися Президентським. Тут постійно відбуваються урочистості за участі президента України: вручення державних нагород, вірчих грамот, підписання важливих міждержавних угод.

28 серпня 2002 року — Кабінет Міністрів України ухвалив розпорядження про реконструкцію та реставрацію Маріїнського палацу.

Юліана Миргородська