«Літні зустрічі»... Присмак Ностальгії

Якось з самого ранку, коли я збиралася на відкриття виставки, стільки всього звалилося, що відчула, як від усвідомлення власної неспроможності вирішити навалу проблем, які абсолютно від тебе не залежать, просто опускаються руки. «А як інакше, коли живеш у міжчассі?» — підбила я підсумок своїх борсань і, змирившись зі своїми проблемами соціального характеру, вирішила будь-що переключитися на іншу хвилю мистецьку. Отож мчала, неначе втікала від тих проблем, від власного безсилля, у вщерть переповненій міжміській маршрутці... мчала містом, зануреним в апокаліптичну спеку, в тремтливий сизуватий смог, повз безперервний потік іномарок і дочасно пожовклі каштани — німі заручники збайдужілого мегаполісу, повз навіть удень ілюміновані казино мережі «Макбет» і численні біг-морди передвиборної лихоманки — такі собі столичні «візитівки» на кшталт «Леонід Черновецький — мер усіх киян» ачи Олександр Волков, який непристойним жестом невідь кого попереджає — «Досить дурити народ!». І від усіх тих окремих пазлів вражень, які вперто розсипалися, не маючи змоги стулитися в цілісну картинку, чомусь згадалося Плужникове:

І мені потихеньку вити

В мертві вуха німих киян...

Ось так, наприкінці літа, на самому його краєчку, в розімлілому від спеки місті, не маючи змоги позбутися гіркоти, підсиленої свіжими столичними візіями, я висновувала тоненьку ниточку нав’язливої думки про те, як непросто вижити у міжчассі, тим більше, як стати йому простором для творення — питання без знаку питання, позаяк надто вже риторичне.

«І все ж відповідь на нього є, принаймні, одній людині у цим світі вона відома», — подумалося мені, коли опинилася в Національному музеї Тараса Шевченка на відкритті виставки — своєрідному підбитті підсумків козичанських пленерів, що їх уже десять років поспіль організовує у власній садибі заслужений художник України Анатолій Марчук. Адже як інакше з року в рік він пробивався б крізь загальну товщу зневіри, запалюючи всіх зустрічних на тій дорозі, що стала траєкторією його власної долі, своєю одержимістю творення, своїм подиву гідним захватом перед життям?! Принцип Анатолія Марчука, взятий за орієнтир для самого себе «мистецтво потрібне насамперед самому митцю» — майже як «на тому і стою» — не інакше як зухвалий виклик міжчассю, в якому не зосталося місця митцю, де темні води профанного з дня у день поглинають справжнє, сакральне, неперебутнє. Його козичанська садиба, як і сама Козичанка, вже давно стала своєрідним живильним середовищем для цілої когорти митців різного мистецького спрямування і таланту, різної життєвої і творчої філософії, зрештою — різного віку, однак об’єднаних спільним глибоко-сакральним відчуттям материзни.

Так, це була якась особлива виставка. Пронизливо світла і водночас щось неймовірно надривне, щемке, щось страшенно болісне проглядалося в ній. Ніби кожне полотно окремо брало участь у священному творенні Образу, від якого віяло гіркотою прощання. І та гіркота наповнювала музейні зали, підсилена атрибутами українського побуту, її історії, канулої в Лету — горщиками, прялками, гребінками, пряниками, — що композиційно поєднувалося з екзотично-українськими гарбузами, кетягами ще не зовсім достиглої калини, грибами-красенями козичанських лісів, строкато-яскравою палітрою айстр і жоржин — усім цим добром, любовно викладеним на домоткане полотно. З усіх полотен дивилася Україна — крізь щедру позолоту соняшників і прощальний багрянець осінніх лісів, крізь жебоніння — вмираючих — річок і сліпучу білизну — вже таких рідкісних — сільських хатин... так, немов хотіла, щоб її запам’ятали саме такою. І, вочевидь, кожен з присутніх відчув ту пронизливість погляду. Такою вона була для наших батьків, якоюсь мірою — для нас. Але такою вже не побачать її наші діти...

Отож ні на крихту не перебільшу, коли скажу, що нинішня презентація у рамках проекту «Феномен українського села», яка відбулася о цій дивній порі — наприкінці літа, коли попри страшенну спеку останніх серпневих днів уже почуваєшся в полоні осені, — породжувала в душі присутніх загострене почуття ностальгії. Виставка стала логічним і емоційним продовженням щорічного літературно-мистецького свята «Літні зустрічі в садибі Марчука». Тож великою мірою увібрала в себе дивну енергетику Козичанки — малої батьківщини митця, яка стала духовним материком для художників, скульпторів, поетів. Чим не продовження волошинської традиції мистецького єднання?

Нинішнє коло митців — постійних гостей Козичанки, представлених у серпневому проекті, досить-таки широке. Всіх і не перерахуєш. Цього ж року на козичанських пленерах творили художники — Олексій Іванюк, Микола Євтушенко, Анатолій Марчук, представники молодого покоління — Олександра Гордієць, Євген Марчук, скульптори, які чудово влаштувалися зі своїми кам’яними брилами на березі річки Сивки, черпаючи з довколишньої краси натхнення — Михайло Дмитрів, Юрій Козерацький, Василь Корчовий, Володимир Онищенко, Володимир Шолудько. Власне, завдяки таким козичанський пленерам два роки тому було засновано Макарівську картинну галерею, що нині нараховує 80 робіт відомих художників з приватної колекції Анатолія Марчука. Тепер митець переймається проектом пам’ятника своєму земляку, духовному просвітителю Димитрію Ростовському.

Та, звісно, чи могли б усі ті ідеї Анатолія Марчука реалізуватися, якби не мав однодумців, людей, зацікавлених у перетворенні Козичанки, та й Макарівщини загалом, у своєрідний духовний материк? Чимало коштами для втілення в життя мистецьких проектів митця допомагають голова Макарівської райдержадміністрації Юрій Забела, голова Макарівської райради Микола Вараницький, голова селищної ради Геннадій Здольник. Великою мірою сприяє і начальник Управління культури Київської облдержадміністрації Василь Романчишин. Отож можна сказати, що Анатолій Марчук займається не тільки відродженням української духовності, а й відродженням колись сильної традиції українського меценатства. Хоча чи ж не є меценатство — невід’ємним складником духовності народу, його культури?!

«Земне зневажає наш дух», — сказав Ф.Ніцше. Важко йому заперечити. Однак повний по вінця життєстверджуючої енергії Анатолій Марчук, попри всі гіркі реалії українського буття, робить усе можливе, аби врівноважити ці дві субстанції. І

Це йому вдається.