ЗВОРОТНИЙ БІК ДЕМОКРАТІЇ

Сьогодні, напередодні чергових виборів до Верховної Ради України, майже всі політичні партії і блоки навперейми прагнуть переконати виборців у своїй «справжній» демократичності. Їхні лідери й ідеологи (якщо такі є) неодмінно вдягаються у шати поборників і захисників демократії та віщують з екранів телевізорів, пишуть у пропагандистських виданнях про демократію і парламентаризм як про винятково позитивні феномени політичного життя, що цілком позбавлені будь-яких негативних рис.

Всі проблеми і негаразди суспільного розвитку в Україні пояснюються неповною та непослідовною демократизацією соціально-політичного життя в нашій державі, аморфним станом громадянського суспільства, інерційними проявами авторитаризму тощо. Обов’язково робиться висновок про необхідність поглиблення, поширення, вдосконалення демократизації та процедур, з нею пов’язаних. Однак те, що поступальний рух можливий тільки на засадах демократичних принципів, не піддається жодним сумнівам. У підсумку демократія, немов дружина Цезаря, постає поза підозрами і не підлягає критиці.

Проте загальновідомо, що суперечливий характер розвитку суспільних явищ неминуче змінює тезу на її протилежність — на антитези. В реальному житті загострюється криза неоліберальної демократії і парламентаризму в глобальному масштабі. Перманентна криза парламентаризму в нашій країні, запровадження стану керованого хаосу в політичній сфері переконливо доводять, що й Україна не є винятком з цього світового кризового процесу. Прогресивні як для свого часу ідеї політичної свободи, рівності, братерства нині повсюди деградують і перетворюються на свавілля, безвідповідальність, розбещеність. Тому слід пильно придивитися до зворотного боку демократії, який давно добре відомий політикам й експертам, але говорити і писати про нього вважається чимось непристойним. Цей зворотній бік прагнуть всіляко приховати, ретушувати, замаскувати.

 Вже в античні часи такі видатні мислителі Стародавньої Греції, як Сократ, Платон, Арістотель, відверто негативно ставилися до тогочасного демократичного устрою держави. Платон у праці «Держава» писав про демократію як про несправедливу зрівнялівку людей різного походження і різних здібностей, що породжує панування некомпетентності, зневажання законів і врешті-решт призводить до охлократії (влади натовпу). Арістотель у 3-й книзі «Політики» розглядає демократію поряд з тиранією і олігархією серед спотворених форм організації державного життя. Він зазначає, що демократичні вимоги спричиняють остракізм, тобто вигнання з держави непересічних особистостей, а також ініціюють періодичні насильницькі захоплення власності з наступним її зрівняльним перерозподілом. Епікурейці і кіники іронічно ставилися до демократичних виборів. Фундатор кінізму Антисфен говорив, що обрання невігласів стратегами рівнозначне ухваленню рішення вважати віслюка конем.

Відродження демократії у Новий час негайно викликало гостру критику її негативних сторін. Відомий британський філософ Т.Гоббс у творі «Левіафан» звертав увагу на те, що «обрані носії образу народу» у випадках, коли загальнонаціональні інтереси починають суперечити їхнім приватним, надають перевагу останнім через те, що «пристрасті людей сильніші за їхній розум». Ф.Ніцше, протиставляючи духовний аристократизм демократичній «стадності», іронічно писав: «На торговищі повно розряджених блазнів — і народ славить своїх великих мужів! Для нього вони — володарі на годину. Але година їх квапить — і вони кваплять тебе, і вимагають від тебе сказати «так» чи «ні». Горе тобі, коли схочеш поставити свій стілець між «за» і «проти». Цікаво співставити цю думку Ніцше з міркуваннями одного з лідерів УКП проф. М.Сенченка, який, аналізуючи кризові явища ліберального парламентаризму, зазначає: «Вирішення питань за більшістю голосів знищує авторитет особистості, а на її місце ставить кількість, закладену в тому чи іншому натовпі. Цим парламентаризм грішить проти основної ідеї аристократизму в природі».

Відомо, що рушійним імпульсом світової історії у філософії життя Ніцше постає воля до влади. При цьому варто наголосити, що в розумінні Ніцше воля до влади, позбавлена шляхетності, призводить до становлення охлократії або, використовуючи новітню політологічну термінологію, «натовпо-елітарного суспільства». Політична еліта такого суспільства рекрутується з так званих зайвих людей. Воля до влади цих «зайвих» не лише проявляється потворно, а й є принципово несумісною з творчою, життєвою силою і характеризується філософом як «повільне самогубство». Наскільки точно відповідають ці твердження реаліям сьогодення, підтверджує виступ голови Української Консервативної партії, професора Г.Щокіна, в якому, зокрема, розглядається опозиція «культура-антикультура»: «Культура завжди біофільна, бо вона орієнтована на життя, — говорить Щокін, — будь-яка культура несумісна з антикультурою, що прагне до суїциду».

 Деформація волі до влади у «зайвих» відбувається через те, що насправді вони розглядають владу переважно як головний засіб для особистого збагачення. Ніцше наголошував: «Багатства збивають вони і з ними стають дедалі злиденніші. Влади хочуть вони, неспроможні, і передусім важеля влади — багато грошей!» В статті «Що таке поступ?» І.Франко писав, що, дорвавшись до влади, такі «демократи» стають жорстокими, немилосердними, сліпими на нужду і глухими «на плач мільйонів, вони обмежують свободу і права громад на користь жменьки обранців, що дісталися верховодного становища».

На зворотний бік демократії вказував і фундатор українського консерватизму В.Липинський. У праці «Покликання «варягів», чи організація хліборобів?» Кілька зауважень з приводу статті Е.Х.Чика­ленка «Де вихід?» Він подає досить непринадне визначення демократії: «Демократія є владою золота над продажною ідеологією, над продажним мечем, над зогнилим консерватизмом і пасивністю розпорошених і здеморалізованих народних мас». Як приклад Липинський наводить відверту купівлю бароном Моріцем Ротшильдом за готівку голосів виборців під час парламентських виборів у Франції 1925 р.

Фундатор аналітичної психології К.Г.Юнг вже з точки зору соціальної психології довів, що зведення людини до певної спеціалізованої функції утворило глибоку прірву між людиною-особистістю і людиною -функціонером. Функціонер втрачає здатність до абстрактного мислення і починає плутати засоби з цілями, справжні проблеми — з позірними. Він перетворюється на тотального інструменталіста. У практичній діяльності політик не утримується від жодної ницості, підлоти і прийомів ошуканства; в теорії ж він хоче виглядати поборником високих моральних стандартів. Дійсність сформувала з нього прагматичного циніка. Проте сам собі він видається сповненим добрими і справедливими намірами. Він цілком щиро впевнений, що є справді порядною людиною. Отже, в реальній політичній діяльності — прагматичний цинізм, а в ідеологічній сфері — віртуальний утопізм. Словом, суцільне пекло добрих намірів.

Поступово мистецтво можливого стає мистецтвом вибрати найменше зло. В політичній практиці як загальновизнаний порядок утвердилося те, що логіка називає парадоксом. Поширення моралі найменшого зла породжує подвійні стандарти й амбівалентну моральну свідомість, якій притаманна суміш іронії, сарказму, меланхолії, цинізму, волюнтаризму й аморальності. В психології мас за таких умов сумирне прийняття найменшого зла поєднується із ностальгією за минулим. Маси втрачають здатність до опору таким явищам як деконструктивізм і одурманення.

Директор Центру соціально-філософських досліджень Інституту філософії РАН, проф. О.Панарін, визначаючи особливості еліт, які сформувалися на пострадянському просторі, пише: «Серед самої еліти лідерські ідеологічні позиції зайняли не ті, хто самовіддано займався творчою працею, а ті, хто почав спеціалізуватися у сфері культури дозвілля, осягнувши всі його гедоністичні потенції. Стиль і спосіб життя став визначатися не творчим, а «дозвіллєвим» авангардом, який поширює в суспільстві декадентсько-гедоністичну мораль постмодерну». На питання, що являє собою сучасний політик (він же державний чиновник або підприємець), сучасні соціальні філософи відповідають: це новий авантюрист дозвілля, який орієнтується на моделі богемного декадансу азартно-ігрового існування.

 Свого часу літературна класика вельми яскраво описала ентропійний процес, втілений у життєдіяльності буржуа третього покоління. Внуки першопрохідників ринку зазвичай демонструють куди більше спритності в тому, як розтринькати багатства, що дісталися їм, ніж у тому, як їх якщо не примножити, то хоча б зберегти. Нагадаємо романи Максима Горького «Хома Гордєєв», «Справа Артамонових», Томаса Манна «Буденброки» та ін.

 Головна особливість субкультури «нових українців», вихідців переважно з двох середовищ — колишньої номенклатури та криміналітету, в тому, що соціокультурно вони одразу постали як деградовані буржуа третьої генерації. Посівши владні посади і повноваження, вони приймають ніким не контрольовані рішення, які стають дедалі догматичнішими, дальшими від реального життя, корисливішими. На цей виверт демократії свого часу вказував видатний економіст, лауреат Нобелівської премії Фрідріх фон Гаєк: «Якщо ті, хто приймає закони, можуть затверджувати будь-які рішення, то, очевидно, самі вони не підвладні закону. Коли виборний орган отримує право змінювати самі закони, то він рано чи пізно зробить усе можливе, щоб зміцнити і поширити свою владу... Збереження влади за будь-яку ціну перетворюється на мету, а розтринькування громадських благ — на засіб досягнення цієї мети». Гаєк доходить висновку, що за таких обставин підкуп з метою забезпечити собі підтримку більшості стає провідною передумовою переобрання і набуває характеру політичної необхідності.

 Прагнення до влади як засобу власного збагачення маскують демократичними процедурами виборів і парламентаризму під «волю народу». Проте, як переконливо довів Х.Ортега-і-Гассет, йдеться не про справжню волю мас, а про фабрикування їхньої волі, що є не рушійною силою політичного процесу, а продуктом маніпуляції масовою свідомістю, насамперед за допомогою даних соціологічних досліджень «на замовлення» і засобів масової інформації. На думку сучасних соціологів і культурологів (Я.Алстед, П.Аронсон, Д.Лалл), мас-медіа беруть активну участь у формуванні «колективної душі» людини натовпу, стимулюючи короткочасні шаблони поведінки і тривалі конвенції. ЗМІ прямо не говорять масам, що думати, проте латентно навіюють, як думати, закладаючи світоглядні установки і спонукаючи до конкретних дій своїх споживачів. За допомогою сугестопедії ЗМІ здатні в потрібний момент перетворити віртуальну масу на реальний натовп, що бере активну безпосередню участь у «мітинговій демократії», яка стала знаковою прикметою політичного життя в Україні. Характерною рисою натовпо-елітарної свідомості є те, що її представники оперують у своїх судженнях персонами, а не ідеями, які ці персони пропагують.

 Сучасна передвиборна кампанія в Україні в гротескних формах з разючою відвертістю демонструє «демократію навиворіт». З повідомлень ЗМІ дізнаємося, що і у Верховній Раді VI скликання депутатські місця здебільшого посядуть родичі, друзі, довірені особи, помічники й охоронці, «вболівальники» і «шанувальниці» розрекламованих політиків. З граничним цинізмом «народні» обранці самі визначають для себе річне матеріально-грошове утримання, яке приблизно у 60 разів перевищує заробітну плату вчителя. Пільги доморощених «демократів» вже давно і в багато разів перевищують пільги російських царів і австро-угорських імператорів. Результат такої «гри в демократію» добре відомий хоча б з історичної долі Веймарської республіки.

 Розпад ліберальної духовності, девальвація цінностей демократизму, «повстання мас» з наступним перетворенням «зайвих хамів» на правлячу еліту, дегуманізація під гаслами братерства і рівності, авторитаризм і тоталітаризм як наслідок демократичних революцій, нівелювання культурної самобутності народів у процесі глобалізації, призводить до того, про що свого часу попереджав Ніцше: «рівність у правах» надто легко може обернутися на рівність у безправності». Слушність цих думок філософа яскраво демонструє параліч, що нині охопив судову систему України. В результаті нехтування правами нігілістичне ставлення до законності зрівняло у безправності рядових громадян з міністрами і навіть з самими законодавцями.

 Характерною ознакою доби постмодерну стала «демократія навпаки», тобто підпорядкування інтересів більшості інтересам всіляких меншин — носіїв маргінальної моралі, а саме: платників податків — безробітних, громадян — іммігрантів, людей нормальної сексуальної орієнтації — всіляких збоченців і покручів. Вже сама належність до певної меншини обумовлювала привілейований статус у соціальній структурі. Відомий американський соціолог Пол Холландер слушно зазначив таку особливість постмодернізму, як оголошення відхилення і збочення нормою і викриття норми як відхилення. Під тиском такої ідеологічної парадигми держава поступово еволюціонувала від статусу гаранта економічної і політичної стабільності у бік інституції, покликаної захищати пріоритет егоїстичних прав індивідів над солідарними інтересами соціуму. В цьому зв’язку віце-президент Академії наук вищої освіти України П.Масляк у статті «Присмерк «богів», або Криза світового лібералізму», зокрема, зазначає, що численні комісії Євросоюзу, відвідуючи Україну, передусім цікавляться утриманням серійних убивць, станом справ з правами сексменшин тощо. Автор закономірно запитує: «Чому справедливість повинна бути лише для меншості, а не для більшості, для гіршого, а не для кращого, для злочинного, а не для законослухняного?» В цьому він вбачає суттєвий прояв деградації неоліберальної демократії.

 Вихід з ситуації, спричиненої кризою неоліберальної демократії і парламентаризму, можливий на шляхах відродження духовного аристократизму, здорового консерватизму і повернення до принципів християнської моральності та соборності, відповідно до яких кожна людина усвідомлює і відчуває себе не функцією, не «маленьким українцем», а виразником змісту історичного процесу.

Віктор Савельєв,
кандидат філософських наук, професор Прикарпатського інституту
ім. М.Грушевського Міжрегіональної Академії управління персоналом