Весільні традиції з народної скарбниці…

Осінні місяці — пора весіль. Серед наших сучасників пожвавлюється інтерес до традиційної весільної обрядовості і, як наслідок, збільшується число охочих «зіграти» українське весілля. Тож поринемо у ретроспективу минувшини, щоб відтворити багатогранний цикл весільного обряду, витоки якого сягають сивої давнини.

Утворенню сім’ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася весільна обрядовість, у якій відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом багатьох століть. Наприклад, збір дружини молодим, імітація викрадення нареченої, подолання перешкод на шляху до молодої — це свідчення давніх форм шлюбу умиканням, а діалог старости про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, бгання короваю…

За традицією українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, весільний і післявесільний. Передвесільний цикл складався з низки обрядів: сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір; власне весілля — із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перейми, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.

Весіллю передували дошлюбні обряди, важливим компонентом яких була ритуалістика молодіжного спілкування. Українці вважають: як склався у людини шлюб, так піде і все її життя. народна мудрість виходить з того величезного значення, яке надавали шлюбу й сім’ї, особливо в минулому, коли одружувалися раз і на все життя. Тож момент вибору судженого був дуже відповідальним. У виборі шлюбного партнера перепліталися різні інтереси. Дівчина прагнула зустріти обранця, котрий припав би їй до душі, батьки жадали помічника у домі, громада — голову міцного господарства.

Дошлюбне спілкування молодих передбачало певні норми залицяння та сватання, які майже до кінця XIX ст. грунтувалися на патріархальних засадах. Молодь спілкувалася переважно в межах свого села, а в містах — у межах вулиці, навіть свого «кутка». На початку XX ст. цей принцип було порушено і молодь незрідка шукала собі пару не тільки у своєму селі, а й у навколишніх. Хлопці та дівчата зустрічалися на «вулицях», ігрищах, забавах, святах, досвітках, посиденьках. Під час таких заходів молодь розважалася, співала, танцювала, водила хороводи. У холодну пору збиралися у хаті вдови на вечорниці. Хлопці та дівчата спілкувалися на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця, а, наприклад, на Прикарпатті на забавах були присутні батьки або старші родичі. Це не заважало молоді кохатися-милуватися, проте свою цноту дівчата берегли. Колись уся громада зневажала дівчину, яка давала волю нестримному коханню. Траплялося, таких дівчат били мотуззям від дзвонів, намочених у солоній ропі. В західних районах України майже до XX ст. побутував звичай фізично карати хлопця і дівчину за перелюбство. Однак такі випадки траплялися рідко, оскільки вся система виховання молоді грунтувалася на дбайливому, лицарському ставленні хлопців до дівчат і наречених, на романтизації почуттів. Весіллю передувало сватання, коли посли від молодого йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час.

Траплялися випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб, або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він «ухопив гарбуза» або «піймав облизня» ‑ облизав макогін. Щоб уникнути сорому, часом посилали «розвідника», котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили.

Після обряду сватання відбувалися умовини (оглядини) ‑ знайомство з господарством молодого, яке здійснювалося невдовзі після успішного сватання. В обряді проглядається і серйозність ставлення до утворення сім’ї: якщо молодий не мав свого господарства, то він не мав і права на створення родини. Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб умовини завершилися шлюбною угодою. З погляду тогочасної дівчини суджений мав бути передусім хазяїном, опріч того — врівноваженим, спокійним і непитущим, а суджена, з погляду хлопця дівчина мала бути працьовитою, справною господинею, а ще й чепурною та привітною. З моральних якостей найбільше цінувалася доброта. Отже, сімейне щастя ототожнювали передусім із доброзичливими взаєминами між подружжям. Існує народна приказка: «Не потрібен і клад, якщо у чоловіка з дружиною лад».

Умовини передували заручинам (рушникам) ‑ обрядове закріплення згоди на шлюб. Водночас заручини ‑ це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності. На заручини до молодої приходили разом з молодим його батьки та родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев’язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Спроба відмовитися вважалася за безчестя, за відмову відшкодовували матеріальні витрати та ще й платили за образу. На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку у косах або квітку (у Карпатах –едельвейс), яку діставав наречений високо в горах). В західних районах більш поширеними були вінки, їх плели у так звані барвінкові дні. На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому. Існувало повір’я: якщо вінок пропаде — не буде щастя у подружньому житті.

Барвінкові обряди розпочинали власне весілля. Вони символізували освячення шлюбу громадою і включали цілу низку обрядових дій: збирання барвінку, материнське благословіння на плетення вінків, їх виготовлення та одягання.

Дівич-вечір (дівичник) влаштовували напередодні весілля як символ прощання з вільним життям. Такі молодіжні вечори робили окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді. Цей обряд у домі нареченої відзначався особливою ліричністю. Дівчата-подруги вили «гільце»: оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків виготовлені під час барвінкових свят вишневе деревце або гілку сосни. «Гільце» символізувало незайманість, красу та молодість. Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки для молодого і молодої як символ наречених. Одягання вінків супроводжувалося ритуалами. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї (на Прикарпатті — на застелене кожухом стільце). При цьому дружки співали: «Ой, дайте нам стільце, до стільця — гребінце, до гребінця кожуха, щоб сіла молодуха». Наречена сідала на стілець і брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком.

У цей час відбувалося частування дружок — «запивання» дівування. Потім старша дружка (весільна мати) чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала житом. Після цього молодих називали «князем»та «княгинею», вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню і сусідів на весілля. Весільний поїзд становили головні дійові особи весільної обрядовості — з боку молодого і з боку молодої. На перших етапах весілля ці групи перебували у протиборстві, на заключних споріднювалися. Центральними постатями весільного поїзда, навколо яких розгорталися всі обрядові дії, були наречені. Групу нареченого представляли боярин, хорунжий, старший сват, дружба, світилки, групу нареченої — старша дружка, брати. Всі вони разом складали почет молодих, виконуючи ритуальні функції переважно на перших етапах весілля: під час плетення вінків, завивання гільця, запросин.

Один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини, вважалося бгання (випікання) короваю. Українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, гільце, шишки, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію. Головним весільним хлібом був коровай, який виготовлявся з дотриманням певного сценарію. Бгали його у п’ятницю або суботу в домі молодої (у східних районах), у родичів (Поділля та Волинь) або ж в обох молодих. Нерідко у цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, символізуючи поріднення сімей. Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили з собою борошно, яйця та сало. Весь процес бгання короваю обставлявся ритуальними та магічними діями. Вважалося доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість (найкраще сім). При цьому коровайниці повинні були перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді.

Кожен із весільних хлібів мав своє призначення: з паляницею йшли свататися, з шишками та калачем запрошували на весілля, голубки та гуски дарували коровайницям. Коровай був окрасою весільного столу як символ достатку й щастя, а наприкінці весілля його розподіляли між усіма присутніми.

Наступним етапом весільного обряду були запросини, які передбачали збір дружини (весільного поїзда) та запрошення гостей. Їх проводили у неділю зранку. У супроводі бояр та дружок матері молодого й молодої виряджали своїх дітей на запросини. Молода у національному вбранні, прикрашена квітками та стрічками, обходила з дружкою хати й дарувала господарям шишки, промовляючи:

«Просили вас батько, просили мати,

і я вас прошу прийти на малий час —

На весілля до нас».

У день весілля відбувалося дійство вирядження молодого, якого виряджала мати, напинаючи на нього вивернутий вовною наверх кожух та обсипаючи зерном і дрібними грішми. Опісля молодий у супроводі весільного почту їхав по наречену. Зустріч відбувалася біля порогу оселі нареченої. Молоді тричі вклонялися батькам, а ті підносили їм хліб-сіль.

Складна церемонія весільного походу передбачала і декілька викупів за наречену. Перший влаштовували неодружені хлопці на знак того, що відпускають дівчину з молодіжної громади. Повторювався викуп біля воріт хати нареченої (ворітна) — за право вступу молодого на територію іншого роду, потім у сінях — за місце біля нареченої. Останній викуп — весільний пропій — відбувався наприкінці весілля.

Обрядове дійство ‑ посад санкціонував остаточне скріплення шлюбу та поріднення родів. Посад складався з обряду викупу місця біля нареченої, обміну дарами між родинами молодого і молодої, розподілу короваю та обдарування молодих.

Одним і складників весільної обрядовості є вінчання — форма церковного шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом XVII—XVIII ст. Перед тим як йти до церкви, молоді просили у батьків благословіння.

Найдраматичніший весільний обряд — «покривання» символізував перехід молодої до заміжнього стану. Він був продовженням посаду молодих, а розпочинався розподілом короваю. Ритуали розподілу весільного хліба і спільного його з’їдання молодими символізували створення нової родини.Далі символічні дії через розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу. Молоду садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий: посадовивши наречену собі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті зберігався і більш архаїчний обряд — відсікання коси.

Кожна українська дівчина готувала собі придане — «посаг», який складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то й виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама, або ж разом з матір’ю. Скриню супроводжували брати й свахи, які дорогою показували посаг гостям та односельцям — виймали із скрині гарні речі. Однак посаг мав продемонструвати не стільки достаток молодої та її рідних, скільки її працелюбність.

Цикл обрядів шлюбної ночі — «комора» складався з двох частин: перша включала обряд перевдягання молодої, чипчини, вивід її до гостей,

друга — приєднання невістки до родини чоловіка, розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля розподілом короваю та обдаруванням молодих і родини нареченого. Подекуди завершальний весільний обряд мав назву «пропивання молодої». Наступного ранку дотримувалися ряду обрядів: демонстрація цнотливості молодої (вивішування прапору), «митвини» — ходіння молодої по воду, вмивання та скроплення всіх оточуючих; биття каші — ритуальне приготування каші, її «продаж» гостям та обсівання нею двору й худоби.

Післявесільний цикл включає обряд «Калачини» (покалачини, хлібини, честь, дякування, розхідний борщ, свашини), спрямований на зміцнення зв’язку між сватами та полегшення періоду адаптації нареченої в чужому роду.

Відродити традиції весільної обрядовості — це зробити важливий крок до повернення скарбниці української духовної культури, що має величезне виховне значення у розбудові нації.