Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Чи справді мертва нежива природа?

Хто такий змій Горинич?

Як відомо, все суще в нашому світі складається з атомів: і земна кора, і те що по ній в різний спосіб пересувається, літає над нею чи плаває в її водах. Атоми одного виду — з однаковим зарядом ядра — називаються хімічними елементами. Елементів загалом 110, і з них біоті необхідно 80. Та в загальній масі живих істот понад 96% припадає на вуглець, кисень, водень та азот — елементи легкі.

А найбільшу частину земної кори складає силіцій, залізо та інші важкі елементи. Своєрідним «місточком» поміж прірвою, яка відділяє живе від неживого є кисень найважчий елемент серед легких і найлегший серед важких.

Чим не парадокс? За кількісним атомарним складом ми, люди, та й всі наші сусіди по планеті, ближчі до зірок і міжзоряних туманностей, аніж до матінки Землі. «З праху ти сотворений», — написано в Святому Письмі. Справді з праху. Але ж — зоряного!

Так і кортить пофантазувати: мовляв, життя на нашу планету занесено з космосу, а зародилося воно в якомусь «легшому», аніж наш, світі. Однак, усе, мабуть, простіше, але й мудріше, як воно буває з винаходами природи. Атоми перебувають у броунівському русі, а це означає, що частина їхньої механічної енергії перетворюється на теплоту, й без будь-якої користі «гріє» безмежний Космос. Життя мусить постійно боротися з цим тотальним для нашої планети явищем — тепловим виродженням. Відтак право на існування мають тільки ті системи, котрі якнайощадливіше витрачають енергію, тому органічні молекули, з яких вони збудовані, складаються з найлегших елементів.

У їхній основі вуглець, атоми якого легко сполучаються з атомами інших елементів і з самими собою, утворюючи ланцюжки різної довжини. Вони можуть галузитися, групуватися в найрізноманітніші геометричні фігури — «кільця», «ромби», «зірки», й все то будуть зовсім інші за своїми властивостями молекули. Скільки їх комбінацій може утворюватися, ну хоча б із шести атомів вуглецю? О, надзвичайно багато! А органічні молекули, часом складаються з тисяч по-різному розташованих атомів.

Тепер зрозуміло, чому довкілля просто вражає різноманіттям форм, ліній, барв, звуків, запахів? Все в ньому неповторне, і ця неповторність завдяки властивостям вуглецю досягається ціною мінімальних енергетичних затрат.

А що ж світ неживий? Його основою є силіцій — найближчий за властивостями до вуглецю елемент. І він утворює ланцюжки, однак вони дуже нестійкі. Основою органічних молекул стати не можуть, але «натяк» на прояви чогось спільного з притаманними життю властивостями тут є.

Внаслідок сполучення вуглецю з двома атомами кисню утворюється вуглекислий газ — у живих істот він разом з водою є кінцевим продуктом дихальних процесів.

Тому цей елемент за дуже високого на нього попиту ніколи не перейде у зв’язаний стан: життя невичерпне, бо само забезпечує себе найнеобхіднішим.

Сполучення вуглецю з чотирма атомами водню дає метан, що горить у побутових газових плитах та пальниках. Дістати таке ж сполучення сіліцію — силан — можна, але за дуже високих температур, а за нижчих — утворюється оксид силіцію, простіш кажучи, — пісок, на який рано чи пізно розсипаються вічні, здавалося б, гори.

А тепер знову трохи пофантазуємо. Мабуть, немає народу, який би не створив легенд про драконів, чий вогненний подих засипав землю попелом. Якщо такі істоти з’являлися колись на нашій планеті, то це могли бути представники світів, де життя розвинулось за високих температур на силіцієво-кисневій основі, заховані в герметичні літальні апарати. Щупленький Ілля Муромець, котрий до 33 років «без ніг» лежав на печі, міг здогадатися, як пошкодити обшивку того апарата — і цього виявилося досить, щоб набути слави, непереможного богатиря.

Найцікавіше — нещодавно по телебаченню прозвучало, що в Космосі справді знайдено ознаки життя на силіцієво-кисневій основі. Може бути!

А на нашій планеті, живий світ існує поряд неживого, взаємодіючи з ним. І поряд стоять у таблиці Менделєєва елементи, які є їх основою, вуглець і силіцій. Виникає питання: Що таке життя?

Папороть, яка росте в лісі, — жива? Безперечно. А морозяні візерунки на шибці? Певно що ні, хоча зовні вони бувають схожі на листки папороті. Якщо на змерзлу шибку впаде сонячний промінь, то крижана «рослина» розтане, а справжня, поглинувши його енергію, почне рости й розвиватися.

Спосіб сприймання енергії — ось що насамперед різнить два царства природи, живе й неживе. І не будь-якої, а саме тієї її форми, що може використовуватися для виконання різних робіт — хімічної, електричної, механічної тощо.

Неважко підрахувати, скільки тієї енергії виділить водяна пара, перетворюючись у легкий морозяний узор на склі.

Здавалося б, усе зрозуміло. Та чи можна з певністю твердити, що властиві живому енергетичні взаємодії заказані мертвому для нас каменю, що поміж двома світами справді непереборна прірва? Цікаво, що з розвитком мінералогії такі сумніви все більше переймають учених.

І пам’ятає, і ображається

Героїня інтерпретатора народних уральських переказів В. Бажова не може носити подаровані їй прикраси з малахітового пуделка: деруть волосся, дряпають шкіру. Бо — не їй вона призначені. З творів цього письменника постає дивний світ каміння, що має свою волю, допомагає в біді достойним і навіть карає негідників. Це — казки.

Та ось що пише відомий фізик — кристалограф Гегузин у книжці «Живий кристал”: «Люди, які присвятили своє життя кристалу, часто сприймають його за живу істоту. Згадайте поетичну прозу поета камня академіка О. Феремана, який розмовляв з уламком мінерала як з живою істотою, яка вміє ховатися від зіркового ока шукача, а у відповідь на кривду або несправедливість змінює забарвлення — рожеве на чорне.

Послухайте розмову двох металознавців. Вони кажуть про втому металевого кристала, про його старіння, здатність відпочивати, подавати звукові сигнали, мабуть, через невдоволеність покладеним на нього тягарем. Вони кажуть про пам’ять мінерала, про його спроможність розумно пристосовуватися до зовнішніх умов. Або розмову тих, хто в лабораторії чи цеху створює штучні кристали. Їх кристали ростуть, захоплюючи домішки, передають щось у спадок».

В тому, що не живе має пам’ять сумніватися не доводиться, інша річ, якою мірою вона виражена і чи завжди ми сприймаємо породжені нею явища. Фотографія, кіно, що займають так багато місця в людській культурі, розвинулись завдяки відкриттю матеріалів, які запам’ятовують і довго зберігають інформацію про довкілля, яку записано світло. Спеціальна технологія проявлення і фіксації експонованого фото шару виводить ту інформацію, реалізує.

Безперечно, з часом методика вдосконалюватиметься, і ми почуємо що наспівував гончар, котрий в якомусь там столітті до нашої ери ліпив амфору, а побутові сценки, відбиті на старовинних прикрасах, оживуть на кіноекрані.

Легенди про погані й хороші місця, про привиди, що не дають спокою живим, про сімейні клейноди, які впливають на долю спадкоємців великою мірою породжені слідами давно минулих подій, що відбилися в дефектах кристалів, які змінили їх оптичні, електрофізичні чи каталітичні властивості.

Я особисто зіткнулася з цим у дитинстві, яке в мене минуло в старовинному місті. Острі на Чернігівщині. Захворівши на вітрянку, знепритомніла спекотного дня на вулиці, а, очутившись, побачила навколо себе багато хрестів, що, похитуючись, ніби висіли в повітрі. Пізніше, я дослідила те місце: там справді було козацьке кладовище, знищене в тридцятих роках за радянської влади. Чи не кам’яний цоколь одного із старовинних будинків зберіг цю інформацію!

Бува, щось недобре «зчитують» рослини вперто не бажаючи рости й давати врожаї на означеному людськими стражданнями місці. У селі Яблунівці на Івано-Франківщині 1989 року, ще за часів Радянського Союзу, розкопано рови, де поховано юнаків і дівчат, закатованих НКВС. Люди за сережками у вухах пізнали Анничку Кушнірчук, яку в позі закоханий (вершина садизму!) покладено поряд хлопця із сусіднього села. Так ось там тричі саджали яблуневий сад, а він усихав...

Пам’ять, ця універсальна властивість живого, особливо яскраво виражена в сплавах деяких металів, які після пластичної деформації відновлюють попередню форму.

Своєю схожістю з тим, що відбувається в рослинному світі, просто-таки вражає формування волокнистої структури із срібла на мідному дротику в одновідсотковому розчині нітрату срібла. Спочатку утворюються «зародки» — кристалики чорного кольору, потім з них розвивається пухкий агрегат, з якого розростається щось таке, ніби кактус. Воно пускає гілочки, нарешті утворюються прегарні карликові деревця з пишною кроною.

Дивно, але в неживій природі простежується дарвінівська боротьба за існування, зокрема в суперництві ртуті й міді. На мідному дротику ростуть кристали срібла, а на ртутній краплині — дендритні кристали амальгами срібла. Настає момент, коли їм належить доторкнутися. «Боронячись», ртуть набуває овальної форми, від чого «агресивні кристалики» відскакують. Це триває хвилин з 10 — 15, а потім деякі голки срібла все-таки «пробивають оборону». Ртуть їх «ковтає» і вже «з усіх сил» накидається на агресора, утворюючи з ним одне ціле — амальгаму, що поступово набуває нових властивостей. Сильніший переміг, але й втратив при цьому своє обличчя.

І напрошується історична паралель: переможці здебільшого перестають бути самі собою, переймаючи культуру подоланих. Варто ще згадати відкриті в 50-х роках минулого століття реакції неорганічних речовин, що, пульсуючи, змінюють свій колір. Вони так нагадують ритмічні процеси, завдяки яким життя долає час і простір.

«Нове народжується як єресь»

«На планеті Земля паралельно з білковою формою існує й процвітає кремнієва форма життя», — так починає одну зі своїх статей російський вчений А. Боковников.

Оскільки нині не існує методики, яка б дозволила довести, що живе, а що неживе, то за критерій розмежування він узяв одну ознаку — розмноження. Зібравши велику колекцію агатів та дослідивши їх, він виявив, що ці мінерали, як і живі форми, спроможні захоплювати життєвий простір, вони мають свою досить чітко виражену анатомію, зокрема «шкірний покрив», живляться, линяють, заліковують пошкодження, борються з хворобами, розмножуються насінням, брунькуванням, природним клонуванням, статевим способом, означені, як і належить живому, асиметрією і еволюціонують, утворюючи складніші форми.

Їм притаманний спосіб розмноження, невідомий в біології. Зародки можуть виникати поза материнським агатом — у монолітному базальті, поступово вибираючись з нього на поверхню. Це дало авторові сміливих статей привід поміркувати над лазерними полями живої клітини, які накладаються на генетичну інформацію, завдяки чому і в рослинному, і в тваринному світі можливий партеногенез — непорочне зачаття. Щоправда, як у каменя — не на відстані, а в тілі.

Природної смерті від старіння в кремнієвій формі життя немає, тільки від хвороб. Що ж, і в тому світі, який ми визнаємо за живий, смерть «винайдено» теж на досить пізніх стадіях його еволюційного розвитку.

Звичайно, читаючи таке, знизуєш плечима: та мало що стріляє в деякі занадто вчені голови. Тим часом Томське відділення мінералогічного товариства при Російській академії наук, дослідивши колекцію А.Боковникова, протоколом від 22 квітня 1997 року засвідчила слушність його теоретичних висновків. На додаток до цього наведемо слова Гегеля про те, що кожна ідея народжується як єресь, а вмирає як забобон. А згадавши основний закон нашого світу «ніщо з нічого не народжується й нікуди не дівається», то й зовсім заспокоїмося.

Якщо на планеті Земля існує білкова форма життя, то з чогось же вона зародилася!

Наталя ОКОЛІТЕНКО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com