Наказ № 227

Виповнилося 65 років з часу виходу наказу наркома оборони СРСР Й.Сталіна №227, з якого ведуть свою історію штрафні підрозділи періоду Великої Вітчизняної війни. Їх створення стало відповіддю влади на катастрофічну обстановку, що склалася на південному фланзі радянсько-німецького фронту.

Наказ датований 28 липня 1942 р. Завдавши взимку і навесні того року значних поразок нашим військам під Харковом і в Криму, вермахт до середини липня прорвав стратегічний фронт Червоної Армії на відстань до 400 км і розгорнув наступ у великому закруті Дону на Сталінград.

Двомісячний поспішний відступ серйозно підірвали бойовий дух військ. Цей стан відбито у висловах особового складу, зафіксованих особливим відділом (ОВ) НКВС Сталінградського фронту. «Становище наше вкрай важке, майже безвихідне, — говорив начальник відділу укомплектування штабу майор Антонов. — Так ми довоюємося, що і на Уралі не втримаємося».

Такі настрої відповідали реальному стану справ, відображаючи, наприклад, слабке і невміле керівництво військами, вади бойової техніки.

У виданому в ці дні наказі №227 нарком оборони, він же Верховний головнокомандувач Й.Ста­лін, вперше з початку війни зважився сказати правду про реальний стан справ на фронтах, про те, що «відступати далі — себе занапастити, а водночас Батьківщину». Головну причину несприятливого ходу подій на фронті він побачив у відсутності суворого порядку в діючій армії. Як один з найважливіших каральних заходів наказ №227 визначив створення в Червоній Армії штрафних формувань. Військовим радам фронтів, їхнім командувачам наказували «сформувати в межах фронту від одного до трьох (залежно від обстановки) штрафні батальйони (по 800 чоловік), і направляти туди середніх і старших командирів та відповідних політпрацівників усіх родів військ, які порушили дисципліну через страх, нестійкість. Поставити їх на важчі ділянки фронту, аби вони спокутували кров’ю свої злочини проти Батьківщини». У межах армій формувалося від п’яти до десяти штрафних рот по 150 — 200 чоловік кожна, куди з тих самих причин направляли рядових бійців і молодших командирів.

Нарком також наказав сформувати в межах кожної армії три — п’ять добре озброєних загороджувальних загонів (до 200 чоловік у кожному), поставити їх у тилу нестійких дивізій і зобов’язати «у разі паніки і безладного відходу частин дивізії розстрілювати на місці панікерів і боягузів, тим самим допомагаючи чесним бійцям виконати свій обов’язок перед Батьківщиною».

Штрафні частини, створені за наказом наркома оборони №227, не мали нічого спільного з виправними установами, а були звичайними стрілецькими частинами, діяльність яких цілковито підпорядковувалася вимогам статутів Збройних сил. Принципова різниця полягала тільки в тому, що особовий склад окремих штрафних батальйонів (ОШБ) і рот (ОШР) підрозділявся на постійний (командно-начальницький склад) і змінний (власне штрафники). Командири призначалися на посади у звичайному порядку, отримуючи, на відміну від офіцерів з лінійних частин, пільги за вислуги років, а також підвищений оклад. Кадрові військовослужбовці були беззастережно чисті перед законом (вже тому штрафник Твердохлєбов з серіалу «Штрафбат» не міг командувати батальйоном). Понад те, їх підбирали, як зажадав нарком оборони, з числа вольових командирів, які найбільше відзначилися в боях.

Змінники направлялися в штрафні частини на термін від одного до трьох місяців наказом відповідного командира (таким правом були наділені командири дивізій і окремих бригад і вище відносно офіцерів, командири полків і вище — відносно рядового і сержантського складу) або військовим трибуналом, якщо були засуджені з відстроченням виконання вироку до закінчення військових дій. По ходу війни до них приєднувалися особи звільнені з виправних колоній і таборів, засуджені, зазвичай, за нетяжкі злочини. За неповними даними, за роки війни ВТТ і колонії НКВС достроково звільнили і передали в діючу армію близько 1 млн чоловік.

Офіцерів (від молодшого лейтенанта до полковника), що провинилися, спрямовували в штрафні батальйони, рядовий і сержантський склад — у штрафні роти. Колишні офі­цери потрапляли в штрафроти тільки в тому випадку, якщо за вироком військового трибуналу їх позбавили військового звання. Всі військовослужбовці змінного складу, незалежно від військового звання, як і від того, чи були розжалувані судом, воювали як штрафні рядові.

Ось що являв собою змінний склад, наприклад, 8-го ОШБ Сталінградського (Донського) фронту одразу після його укомплектування: колишній начальник штабу дивізії, начальник штабу танкової бригади, начальник політвідділу стрілецької бригади, військові комісари дивізії, танкової і стрілецької бригад, 12 командирів полків і п’ять командирів батальйонів, 40 командирів рот і батарей, колишній начальник госпіталю, начальник і воєнком складу НКО СРСР, райвоєнком, начальник військторгу, відповідальний секретар бюро ВЛКСМ, секретар військового трибуналу і навіть колишній оперуповноважений особливого відділу НКВС.

Причини, з яких люди потрапляли в штрафники, були різними. Ось як примхлива фронтова доля збирала людей у штрафному батальйоні 1-го Українського фронту. Командир танкового взводу 204-го танкового полку 102-ої окремої танкової дивізії лейтенант П.Матві­єнко в районі Вязьми в жовтні 1941 р. потрапив в оточення. Будучи пораненим у ногу, відстав від частини і переховувався у своїй сім’ї на Полтавщині. Під­полковник Л.Якунін, командир військової частини, дислокованої в Саратові, разом з підлеглими організував у місцевому ресторані пиятику. Офіцер зв’язку 52-ої гвардійської танкової бригади лейтенант С.Золотухін у червні 1944 р. загубив пакет з секретними документами.

Незрідка можна почути, що потрапляння військовослужбовця в штрафну частину означало вірну загибель. Так, небезпека загинути у штрафника була великою, але не стовідсотковою. Сама можливість вибору означала дуже багато. Як до установи штрафних батальйонів і рот могла скластися доля військовослужбовця, який ухилився від бою, який не підкоряється наказу командира, якого звільнено з полону, нарешті, дезертира? Розстріл, у кращому разі — виправно-трудовий табір. А у штрафника була можливість повернутися на передову і повернути собі чесне ім’я.

За неповні три роки (штрафні частини існували аж до кінця війни) налічувалося 65 ОШБ і 1048 ОШР, до того ж їх кількість не була постійною, вже з 1943 р. почала зменшуватися.

Згідно з архівним звітно-статистичним документом Генерального штабу Збройних сил СРСР, у штрафні частини було направлено 427 910 чоловік змінного складу, що складало 2,7% в 1943 р. і до 1,3% в 1945 р., що не дає підстав говорити про їхню помітну роль у війні.

«На мою долю випало більше року командувати взводом в окремій штрафній роті. І, звичайно ж, непогано знаю суть цього підрозділу, — згадував фронтовик М.Гудошников. — Вона майже нічим не відрізнялася від звичайної: та сама дисципліна, той самий порядок, ті самі стосунки між солдатами-штрафниками й офіцерами. Комусь, можливо, здасться дивним, але до мене та інших командирів зверталися по-статутному — «товаришу лейтенант», а не по-табірному — «громадянин начальник». Жодних особливих дисциплінарних та інших санкцій ми до штрафників не застосовували, окрім статутних».

Звичайно, тактичні можливості штрафних підрозділів були скромними. Їх використовували на користь з’єднань і частин, до яких вони тимчасово додавалися.

Навіть будучи укомплектованими, штрафні підрозділи зрідка діяли у повному складі. Зазвичай, їх ділили на групи, які окремо додавали тій або іншій стрілецькій частині, що також звужувало їх і без того скромні тактичні можливості.

Приведемо деякі епізоди бойової діяльності 9-го ОШБ 1-го Українського фронту. У червні 1944 р. група штрафників з 225 солдатів (командир — старший лейтенант Е.Баз­дирєв) наступала в бойових порядках 606-го стрілецького полку 317-ої стрілецької дивізії. Було прорвано три лінії оборони ворога, пригнічено дві артилерійські і три кулеметні точки, знищено до 500 і взято в полон 25 ворожих солдатів і офіцерів.

У Вісло-Одерській операції відзначилася 123-а окрема штрафна рота, якою командував капітан З.Буніятов. Зія Мусайович пізніше згадував: «Мені було доручено надзвичайно небезпечну справу: подолати потрійну лінію оборони супротивника і увійти глибоко в тил. Ми мали взяти замінований міст завдовжки 80 м через річку Піліца, зберігши міст неушкодженим, оскільки ним повинна була пройти бойова техніка. І ми виконали це завдання. Але якою ціною! У цьому бою з 670 бійців в живих залишилися 47. Скільки я поховав тоді бійців, скільки листів написав їхнім близьким! Хто залишився в живих, нагородили бойовими орденами. А мені 27 лютого 1945 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу».

За архівними документами авторові вдалося прослідкувати долю одного з штрафників 9-го ОШБ 1-го Українського фронту рядового В.Щеникова. На жаль, не ясно, з якої причини він потрапив у штрафбат, але багато обставин переконують: швидше за все, безглузда випадковість привела його сюди з посади командира стрілецького батальйону 1052-го стрілецького полку 301-ої стрілецької дивізії 5-ої ударної армії 4-го Українського фронту. Не був боягузом або дезертиром старший лейтенант — учасник боїв з 1941 р., нагороджений чотирма орденами, тричі поранений. Невже такому випробуваному бійцю краще було б загинути десь на лісоповалі, рахувати дні до звільнення на тюремних нарах?

І Щеников не гнеться під кулями, не «тягне» термін в надії уціліти й абияк перечекати ті два місяці, на які його відправлено в штрафбат. Ось рядки з бойової характеристики на бійця, підготовленої командиром взводу гвардії лейтенантом Балачаном одразу ж після закінчення бою: «Під час наступу на сильно укріплену смугу оборони супротивника 8 липня 1944 року, будучи першим номером ручного кулемета, він подавив вогняну точку супротивника, чим дав можливість просунутися іншим... Гідний представлення до урядової нагороди». На характеристиці — резолюція командира роти гвардії капітана Полуектова: «Тов. Щеников гідний дострокової реабілітації».

Яким був порядок звільнення і реабілітації штрафників? У фільмі «Штрафбат» показано абсолютно нереальну ситуацію, коли рядовий Цукерман, навіть отримавши два поранення, волею авторів фільму все одно повертається в батальйон. Насправді період перебування в штрафній частині не міг перевищувати термін, визначений у наказі командира, або вироку військового трибуналу, й у будь-якому випадку становив не більше трьох місяців.

Всіх загиблих в бою перемінників посмертно реабілітовували, судимість (у разі, якщо вони були направлені в штрафну частину військовим трибуналом) знімалася. Їхнім сім’ям призначалася пенсія.

Ті ж штрафники, кому пощастило залишитися в живих, звільнялися за трьох обставин: достроково — у разі поранення, достроково — за бойові успіхи, після закінчення призначеного терміну.

Ось приклад у 9-му ОШБ. 19 липня 1944 р. командир гвардії підполковник Лисенко клопотав перед військовою радою фронту про реабілітацію 91 військовослужбовця у зв’язку з тим, що вони «показали себе в боях з німецькими окупантами дисциплінованими, проявили при цьому хоробрість і спокутували свою провину». Протягом чотириденного бою група штрафників, підтримуючи 151-й полк 8-ої стрілецької дивізії, опанувала і закріпилася на висоті в районі села Млодятий Станіславської області. Штрафники відбили 11 контратак німецької піхоти у супроводі самохідних знарядь, підтриманих артилерійсько-мінометним вогнем, знищивши при цьому 200 ворожих солдатів і офіцерів. До реабілітації представлено: через поранення — двох, за успіхи в боях — двох, після закінчення терміну перебування в штрафній частині — 87 чоловік.

Існувало безумовне правило: спокутувати провину, зняти пляму судимості штрафник міг тільки активними, героїчними діями на полі бою. Хто не зміг таким чином проявити себе, будучи переведеним у звичайну стрілецьку частину, як і раніше, мав судимість і вважався таким, що відбуває покарання. Від неї колишніх штрафників міг звільнити військовий трибунал фронту лише в тому разі, якщо вони в новій частині проявляли себе «стійкими захисниками Батьківщини».

Тепер про загороджувальні загони, створені за наказом №227. Спочатку на них покладався обов’язок попереджати несанкціонований відхід лінійних частин. Проте на практиці коло бойових справ, якими вони займалися, виявилося ширшим. Перебуваючи позаду передової, вони прикривали війська з тилу від диверсантів і ворожого десанту, затримували дезертирів, наводили лад на переправах, направляли солдатів, які відбилися від своїх підрозділів, на збірні пункти.

Не витримують критики версії, ніби загорзагони «караулили» штрафні формування. Відомий пи­сьменник Герой Радянського Союзу В.Карпов, який воював у 45-ій окремій штрафній роті на Калінінському фронті, заперечує присутність загорзагонів за бойовими порядками їхнього підрозділу.

Чи застосовували загороджувальні загони зброю, щоб запобігти несанкціонованому відходу лінійних частин із займаних позицій? Сьогодні можна прочитати, що вони гнали війська під дулами кулеметів, вели вогонь на поразку по відступаючих бійцях і командирах.

Звичайно загороджувальні загони відкривали вогонь над головами відступаючих. Були й окремі випадки стрілянини по людях у лихоманці бою. Але стверджувати, що такою була повсякденна практика, немає підстав. Боягузів і панікерів розстрілювали перед строєм в індивідуальному порядку. Карали, зазвичай, лише ініціаторів паніки і втечі.

Ось підпирати підрозділи, що здригнулися, позадкували назад, самим втручатися в бій, аби настав перелом бою, членам загороджувальних загонів доводилося неодноразово. Коли становище на фронтах змінилося на краще, необхідність у загорзагонах і зовсім зникла. До 15 листопада 1944 р. їх було розформовано.

Закономірне питання: чи позначалося перебування людини в штрафній частині на його подальшій долі? Законодавство не передбачало утиску прав штрафників після закінчення терміну покарання. Понад те, Президія Верховної Ради СРСР з нагоди переможного завершення війни з гітлерівською Німеччиною 7 липня 1945 р. оголосила амністію, яка означала, що військовослужбовці, засуджені із застосуванням відстрочення виконання вироку до закінчення війни (а такі серед штрафників становили більшість), звільнялися від покарання, з них знімалася судимість.

Але серед тих, які пройшли штрафні батальйони і роти, були ті, які раніше потрапили в полон або оточення, жили на окупованій території, а людям, яким випала така доля, влада відверто не довіряла, а часом піддавала безглуздим репресіям. Після закінчення війни, зокрема, чимало в’язнів фашистських таборів відправили вже в радянські.

Юрій Рубцов,
доктор історичних наук, професор