Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Михайло Марунчак: Українці в концтаборах третього рейхуУ німецьких концтаборах можна було стрінути різні національності Европи, включно з народами Північної Африки. Чисельно українці займали в концтаборах одне з передових місць, побіч жидів, французів, поляків, чехів, бельгійців та інших. Вже 1940 р. потрапити до авшвіцького концтабору українці з Демківщини, Грубешівщини та Підляшшя. Українці мали вже такі передові реєстраційні номери, як 3642, 3637 та інші чергові числа. У половині 1941 р. прибула до Авшвіцу більша кількість заарештованих з-поміж т. зв. веркшуців (поліція, що доглядала заводи). Прибували вони групами і їх нараховувалося близько трьох тисяч. Майже всі вони згинули того самого року. Дальший марш німецького фронту на схід 1941 року започаткував масову висилку українців, одних — до концтаборів, а других — на роботи. Останні дуже часто збільшували ряди перших так, що число українців у концтаборах підносилося з дня на день. Більші транспорти стали прибувати 1942 року, а вже рік пізніше не було закутка української землі, щоб не стрінути в німецькому концтаборі земляків з різних частин. Перед вели західні землі, а далі — центральні й східні. Першими масовими жертвами були члени Організації Українських Націоналістів (ОУН) та замітніші постаті громадського життя. Були священики, зокрема із ЗУЗ, професійна інтелігенція й студенти. 1943 року масовість висилок була така велика, що вже важко було розібрати, хтo й за що був заарештований. Серед заарештованих було також незначне число комуністів. Цілі транспорти прибували з Києва, Харкова, Дніпропетровська, Кіровограда, Львова. Всі вони вважалися політичними, хоча заарештовані з території т. зв. Райхскомісаріату України носили чорні трикутники замість червоних. До цих в’язнів долучилися втікачі з полону й праці. Окрім того, що українці вже були тисячами в кожному більшому таборі, однак неможливо було за зовнішньою формою віднайти українців у концтаборах. У Альтенбурзі коло Ляйпцігу було спочатку 40% українців на цілий табір. 1943 року в «Кала» було 35 000 в’язнів різних національностей, близько 2 000 українців, в Ашеслебені — близько 50% українців, в Гарцунзі — 40%, Дорі — 28%. Поляки впадали в очі своєю літерою «П», французи — «Ф», жиди — своєю сіоніською зіркою і т.д. Український великан був захований за чужі національні літери. Українцям, як на глум, давали значки окупантських режимів в Україні, отже, мусили носити «П», «Ч», «Py» (Румун). Класифікація відбувалася після державної належності. Давали також «Р» тим, що походили із Совєтського Союзу. Мимо того, що літера «Р» не визначувала державної належності, а тільки національну руську належність. Один з українських в’язнів так висловився про цю літеру: «Виходить, що в німецькому концтаборі СССР перетворився на Росію, совєтський народ став руським, а совєтський патріотизм підмінявся чорносотенним російським шовінізмом». Чим могло бути для українського політичного в’язня, чи взагалі національно-свідомого українця, щось більш принизливим, як, потрапивши до німецького концтабору, зносити фізичний терор і носити на грудях чужу національну літеру, що в тому часі неначе мала символізувати його національну належність. Це тим більше боліло й стискало кожному горлянку й п’ястука, що треба було носити літери зненавиджених окупантів українського народу. Більш диявольського приниження й тортур для національної гідності української людини важко було придумати. Часті, а то й масові, були протести українських в’язнів проти такої нелюдської поведінки. За це в’язням не вагалися платити побоями. В деяких концтаборах, Авшвіці, Саксенгавзені, українські в’язні добилися, що їм чіпляли їхню національну літеру «У». Це однак сталося щойно під кінець існування концтаборів. З огляду на таке трактування українських в’язнів важко встановити і число українців у німецьких концтаборах. Українські імена було реєстровано в польській, російській чи інших статистиках. Багато реєструвалися також бездержавними. І повторюється тут так, як у тій казці про людину без роду й без долі, що її славу сусід добрий взяв. За анкетними даними Ліги Українських політичних в’язнів (ЛУПВ), можна уявити стан українців у німецьких концтаборах: наприклад, у Бухенвальді вже 1942 року на 15 000 т.зв. «руських» було понад 9 000 українців. Ще приклад. Транспорт з Дори, що прибув до Берген-Бельзена 1944 p.: на 1 200 хворих було понад 500 українських в’язнів. В концтаборі Фльоссенберзі серед в’язнів з літерою «П» (поляк) було близько 25% українців, а серед т. зв. «руських» менше 50%. В січні 1943 р. тільки в матірному авшвіцькому таборі перебувало понад тисячу українців. Велике число було в Дахау. В Майданеку вже на початку 1943 року процент українців перевищив 15%. В підпільній польській газеті «Зємє Сходне Жечипосполіти» (ч.5, 1942 р.) знаходимо таку статистику в’язнів на польській території. У Новому Санчі на 943 в’язнів було 576 українців, 217 поляків, 150 німців, у Тарнові на 1055 в’язнів було 546 українців, 277 поляків, 235 німців. При обговоренні положення українських в’язнів у німецьких концтаборах треба було б звернути увагу на ще одну велику безправність, яка стосувалася всіх тих, що були громадянами СССР, зокрема українців. У той час, коли інші в’язні користувалися правом обмеженої переписки зі своїми рідними, могли діставати допомогу в посилках, українці з совєтським громадянством такого права не мали. Знову ж таки, якщо йшлося про допомогу Червоного Хреста, то тут не було ані одного українця, що був би наділений цією допомогою, окрім того, що були часи, коли поляки цю допомогу діставали дуже часто (Авшвіц). Тоді літера «П» на грудях українця не мала жодного значення. Українці терпіли в концтаборах не тільки терор, побої та зневагу в носінні чужої національної літери. До цих моральних і фізичних тортур додавалися побої над українськими в’язнями поляків у таких таборах, як Майданек, Авшвіц, Бухенвальд, Гросс-Розен. У цих і деяких інших концтаборах поляки мали керівні становища, бо прибули туди першими. На жаль, вони свою позицію використовували для того, щоб українських, передусім перших, в’язнів, що стали заповнювати німецькі концтабори, немилосердно нищити. В той спосіб вони подавали руку злочинній німецькій винищувальній політиці. Польський пересічний в’язень жив під враженням, що німці з українцями завалили Польщу та підтримували німецьку політику на Сході Европи. Такою легендою підсичували своїх і чужих в’язнів «ендеки» (шовіністичне крило польських націоналістів), в той спосіб ставили між українцями й поляками мур незгоди й ворожості. Це не були окремі випадки, що українські в’язні гинули з рук поляків. Так було в Авшвіці. Подібне діялося в Майданеку. Так загинули брати Бандери, С.Mикитенко й інші. В.К. у своїй праці «Чому світ мовчить» так описує свою реєстрацію в концтаборі «Дора». Коли він сказав про себе реєстрантові, котрий носив «П», що він українець, то реєстрант поправив його, а коли побачив, що В.К. настоює на своєму, він підійшов до нього й шепнув: «Товаришу, ця назва для вас може скінчитися смертю. Повідомте про це всіх українців, які на тому стоять». Як виявилося, реєстрант був українцем з літерою «П». В іншому місці цитованої праці читаємо: «Під впливом тої брехливої пропаганди (т.зв. українсько-німецької співпраці. — М.М.) з’являлися перші українські політв’язні в німецьких катівнях. Недовго жили ті люди — тільки одного слова «українець» було досить, щоб таку людину негайно замордували «брати слов’яни» на подвір’ї концтабору. Найактивнішу участь у цих вбивствах українців брали поляки, а також росіяни». Останні прописувалися в таких таборах, як Бухенвальд, Дора, Штутгоф. Часто одні й другі спільно тероризували українських в’язнів, і це було причиною, що не один українець виявляв своє національне обличчя щойно по розвалі концтаборів. Діялося це в тих концтаборах, де українців була значно менша кількість відносно поляків і росіян. В одній анкеті ЛУПВ читаємо: «1943 року прибув до Майданека транспорт з тисячі осіб, самих киян. У таборі була нестерпна антиукраїнська атмосфера. До цього наставлення спричинилися передусім поляки, що займали керівні посади в таборі. Українці з транспорту дістали найгірші команди. За кілька місяців з цього транспорту залишилося близько ста осіб». Ще в іншому звіті про чоловічий концтабір в Равенсбрюку записано: «Стосунки українців з поляками були дуже погані, так що багато українців не признавалися до своєї національності. Часто були випадки побоїв українців поляками та росіянами. Найкраще ставилися до українців чехи». І тут з великим признанням треба відзначити дійсно дуже культурне ставлення чехів до українців. Були також між поляками й росіянами інтелігентні в’язні, що ставилися до українців прихильно, а навіть траплялися випадки взаємної допомоги. Стосунки змінилися на краще під кінець існування німецьких концтаборів. До покращення спричинилися не сентименти, а тільки солідарна постава та масовість українських політичних в’язнів у німецьких концтаборах. Концтабірний терор, з яких би він сторін він не приходив, тільки цементував єдність українців з різних земель. Це було видно в тих таборах, де чисельність українців доходила до тисяч. З великим признанням треба підкреслити, що в тому страшному терорі з боку СС, капів, як теж нерозсудних сусідів, українські в’язні зуміли виявити надзвичайну рівновагу духу, велику холоднокровність, а ще більшу віру у високі ідеали людини й свого народу. Ця віра в людські й божеські ідеали додавала снаги українському в’язневі витримувати дуже важкі удари долі, бо «блаженні були ті, що заховали віру святу». В мемуаристиці тих часів читаємо: «Двоє наших друзів були важко хворими: один мав відморожені ноги, а другий був у тифозній гарячці. їх довелося нести поперемінно на плечах. Ми йшли всі разом, поділившись на п’ятий так, щоб слабші були під опікою фізично сильніших» (П. Мірчук, «В німецьких млинах смерти», стор. 157). В. Косаренко-Косаревич так характеризував українських в’язнів у Саксенгавзені: «Тільки серед українців в концтаборах не було ніяких політичних, соціальних чи релігійних антагонізмів. Навпаки! Ніколи не запримічувалося поміж українцями такого щиросердечного побратимства й готовності до взаємної допомоги в біді, без огляду на політичні чи світоглядові переконання, як саме в концтаборах. Я навіть не почув ніколи згадки про якесь розрізнювання т. зв. мельниківців від т. зв. бандерівців чи т. зв. «західників» від «східняків» або греко-католиків від православних, чи автокефальних. Свідомість належності до одного й того самого соборного українського народу, думання й спілкування однією і тою самою українською мовою, виссаною з грудей українських матерів — спільна причина запроторених до концтаборів і спільна остаточна ціль боротьби й сподівань, ім’я якій свобідна й соборна Україна без диктатури чужорідних і ворожих окупантів. Усе це об’єднувало нас всіх в одне співзвучне й дружне тіло, майже без ніякого суттєвого дисонансу. Якраз в найгіршій біді й серед чужих відчували ми найглибше і найінтенсивніше любов усього рідного і його величезну й магнетичну силу». Велика дружність українських політв’язнів між собою, національна єдність, взаємна допомога й товариська солідарність — це було те, що залишилося найкращого в українського політв’язня в німецьких концтаборах. Німецька окупація України позначилася ще більш огидною славою. Зараз таки, після перемаршу фронту на схід, українські терени вкрилися мережею потворного СД та його поліційних станиць у формі концтаборів. До помітніших з них, що записалися в мартирології українського народу належали: Белзець коло Рави Руської, Бердичів, Берест над Бугом, Біла Підляшська, Водопій (Грейгово) коло Миколаєва (знаний також Водокачкою), Володава, Гаврилівка в Харківській області, Дніпропетровськ з т. зв. Теодозіївськими казармами, Добромиль, Дрогобич, Житин на Волині, Житомир, Запоріжжя, Здолбунів, Новоград-Волинський, Ігрень біля Дніпропетровська, Кам’янець-Подільський, Київ (Сирець), Кіровоград, Костянтинівка в Сталінській області, Кривий Ріг (тут був теж великий табір полонених, а побіч нього табір політичних), Львів (при вулиці Янівській, переназваній німцями на Вестерштрассе), Макіївка, Маріуполь, Михайло, Ларино (знаний як штрафлагер), Нікополь (Харківська область, Барвінківський район, Конотоп у Сумській області, Петрівка, Пустомити, Сталіне. Тут було три концтабори. Найбільший з них приміщувався в бувшому сталінському концтаборі — «трудовой лагерь исправительних работ», Суховоля (Житомирська область, район Яронь), Сянік, Тернова Балка біля Кіровограда (колишній Єлисаветград), Тучин у Рівненській обл., Хирів, Холм, Шепетівка, Шпанів. Наведений список зроблено за анкетою Ліги українських політичних в’язнів з 1947 р. Сюди не входять численні табори полонених, жидівські гетто, що також густо вкрили простори України. Концтабори на окупованих теренах — це етапи до концтаборів у Німеччині, наприклад, концтабір на Янівській у Львові, підчинений гестапо на Пелчинській, являється збірним пунктом вивозу на захід, подалі від фронту. Відбувалися тут також ліквідації. Тільки зі самого Львова перевезено до концтабору Майданек коло Люблина в лютому 1942 року коло 8 000 людей. 2 лютого відійшов транспорт з 1 500 людьми, 7 лютого — 2 500 в’язнів, 16 лютого — понад 1 500 ув’язнених, 21 лютого — 2 000, а 28 лютого — понад 1 000 в’язнів. Зі східніх областей України транспорти було відправлено до Бухенвальда, Мавтгавзена, Ґросс-Розена та ін. Тільки в серпні і на початку вересня 1943 року можна відслідкувати за неповними даними такі транспорти з України вглиб Німеччини: з Дніпропетровська до Бухенвальду відіслано три транспорти в’язнів, кожний понад 1 200 людей; до Мавтгавзену в тому часі відтранспортовано понад тисячу людей; з Кіровограда перевезено тоді до Бухенвальда три транспорти по тисячу в’язнів кожний. Концтабори на окупованих теренах можна правильно вважати поширеними поліційними в’язницями. Тому що вони є безпосередньо під постійним наглядом слідчої поліції й рівночасно мають концтаборну систему праці, вони належать часто до категорії найтяжчих німецьких концтаборів. Через те їх правильно зачислюють до винищувальних таборів. На чолі табору в Україні стояв комендант, підпорядкований безпосередньо окружному СД. Він був рівночасно лагер- і рапортфюрер. До помочі йому були блокфюрери, що часто були і командофюрерами на праці. На місці вартових батальйонів була місцева німецька поліція, скріплена місцевого походження фольксдойчами. Це створювало надзвичайно важкі умовини побуту в’язнів. У всіх концтаборах Німеччини й окупованих країн число в’язнів було пливким. Постійні ув’язнення на терені, велика смертність, постійне переміщення в’язнів як робочої сили на різні місця, пересування фронтів — усе це зумовлювало постійні зміни. Врешті, це також пособляло політиці СС, щоб не тримати в’язнів довший час на одному місці, щоб вони не адаптовувалися. Це є також причиною того, що важко сказати певне число в’язнів у певному часі чи певних періодах. Ще важче уяснити статистичні дані про українських в’язнів. Це було неможливо зараз після війни. Найновіші дослідження в Україні й діаспорі наближають нас до твердої цифри. Згідно з даними Історичного інституту Академії наук у Києві, які проголосив 1984 року голова цього інституту Юрій Кондуфор, на роботи до Німеччини було вивезено 2 мільйони 224 тисячі народу. В найновішому англомовному виданні з України підвищено цю цифру на підставі перевірених даних до 2 мільйонів 400 тисяч. Якщо взяти до уваги загальну цифру українських робітників, зареєстрованих у Німеччині, на 2 мільйони, тоді залишається дуже приблизна цифра, а саме, що в концтаборах і в’язницях було ув’язнено близько 400 тисяч в’язнів українців. Ця цифра стосується українських в’язнів у Німеччині. Якщо йдеться про українських в’язнів у німецьких концтаборах на теренах України, то тут вона буде більш приблизною, в кожному випадку вона коливатиметься між 80 і 100 тисячами. Сюди не заносимо масових розстрілів, які творять іншу категорію злочинів. У підсумку можна майже з певністю сказати, що через німецькі концентраційні табори в Україні й Німеччині перейшло найменше півмільйона українців. Також невідомо, скільки повернулося українських в’язнів додому, а скільки емігрувало на Захід. Є тільки одне певне, що всі в’язні, які повернулися до СРСР, були репресовані совєтським режимом й майже всі опинилися в совєтських концтаборах. Вони зустріли власну волю лише за хрущовської відлиги. З книги «В боротьбі за Українську Державу». (Статтю подано з незначними скороченнями і |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |