Шок майбутнього

Концепція Е.Тоффлера про настання віку «надіндустріалізації» або ери «знань та інформаційних технологій» спричинила своєрідний шок у науці. Американський вчений вказав на соціальні вади нового суспільства, заснованого на знаннях та нових технологіях

«Тоффлерівські хвилі»

У рамках аналізу процесу соціально-економічного розвитку Е.Тоффлер розробив концепцію «Третьої хвилі».

А їй передували, зрозуміло, ще дві. «Перша» відповідає сільськогосподарській революції, яка зіграла важливу роль в історії людства протягом кількох тисячоліть. «Друга хвиля», яка відповідає епосі індустріальної цивілізації, набрала сили в XVII ст. та досить скоро «накрила» собою весь світ. Однак з часом, згідно з Е.Тоф­флером, її енергія поступово ослабла. Економіка «Третьої хвилі», яка зародилися після війни, заснована на наданні послуг та використанні інформаційних технологій, вже 50 років тому створила реальну загрозу індустріальній цивілізації з наступним знищенням її інститутів та цінностей епохи індустріалізму.

Вперше деякі теми досліджень розвитку суспільства у 60 — 80 рр., які розроблялися Тоффлером, було намічено в статті «Майбутнє як спосіб життя». Головними у ній були думки Е. Тоффлера про те, що у майбутньому швидкість змін, судячи з усього, зростатиме, і результатом цього процесу стане глибока дезорієнтація людей, не підготовлених до наступу прийдешніх подій. Щоб описати відчуття страху суспільств, «застряглих» у минулому, подружжя Тоффлерів запровадили спеціальне поняття «шок майбутнього».

Основний науковий вклад у розвиток теорії «надіндустріалізації» Е.Тоффлера полягає у тому, що він наочно продемонстрував суспільству результати процесу технологічних змін. Можливо, більше, ніж будь-хто інший, американський вчений досяг успіху в інформуванні ділових кіл про глибоке приховане значення безперервних змін, які відбуваються наприкінці ХХ ст. Ще в середині 1960-х р. Е.Тоффлер стверджував, що в економіці майбутнього головна роль належатиме інформаційним технологіям. Основуючись на своїх здогадках (більш, ніж на розрахунках), він зробив висновок про те, що з 70-х рр. технологічні зімни відбуватимуться швидше, аніж у минулому. Дослідник доводив, що інформаційний вибух створив зовнішнє середовище, де майбутнє стає практично нерозрізним у майбутньому. Швидкоплинність стала основною ознакою нашого життя та призвела до корінної зміни всіх її сфер — від економічної до цілком особистої. За думкою Е.Тоффлера, уряд та представники бізнесу мали бути готовими до всього та не очікувати у майбутньому нічого схожого на те, що було раніше — у недалекому минулому.

«Минуть три десятиліття, що залишилися до ХХ століття, за твердженням Тоффлера, зробленого 35 років тому, мільйони звичайних психічно нормальних людей неочікувано зіткнуться з майбутнім. Громадяни найбагатших та технічно розвинутих країн виявлять, що дедалі важче йти в ногу з безперервними змінами. Для них майбутнє настане занадто швидко», — так почав свою книгу «Футурошок», лауреат Нобелевської премії Елвін Тоффлер на початку 70-х рр. минулого століття. Останні 20 — 30 років принесли за собою стільки змін, що всі наступні зміни можна розглядати як відстрочену реакцію на події «гарячих» 60-х рр. У цей час людство виробило захисну реакцію на деякі зміни, але не на всі. Тоді, у тепер вже далекі 60-ті, вважає Тоффлер, населення розвинутих країн вперше відчуло «культурний шок», який проявився у радикальних змінах всіх сторін суспільного та особистого життя і кожного індивіда, і всієї соцієтальної системи. Індустріальне суспільство, стверджує вчений, поступається місцем постіндустріальному суспільству «високого модерніті».

У чому Тоффлер мав рацію?

Перше. Загалом здійснилися тоффлерівські прогнози щодо переміщення основних капіталів та людських ресурсів зі сфери промислового виробництва у сферу послуг.

Друге. Масове виробництво стандартної продукції поступилося місцем виробництву товарів, орієнтованих на вузький сегмент ринку, які мають унікальні характеристики. «Суспільству майбутнього» було запропоновано необмежений стандартизований достаток продуктів, а велика кількість нестандартизованих продуктів та послуг, ще не бачених досі.

Третє. Настав час глобалізації економіки, та й всього нашого життя, якої не було, скажімо в епоху індустріалізму. Проте остання заява, на думку західних аналітиків, радше, стосується економічно розвинутих країн (держав Заходу), які визначали й визначатимуть політичний та економічний світовий клімат.

Четверте. Знання та наявність інформації стали тими символічними капіталами, які визначають місце кожного суспільства у світовій системі. США та Західна Європа, можливо, переступили рубіж, за яким головним чинником економічного процвітання стає вже не матеріальне виробництво, і навіть не ринок послуг, а ринок інформації. Саме тому в каліфорнійській Силіконової долині частково відбувався процес формування «суспільства». Його головним ресурсом стають гігабайти інформації, а не тонни продукції, яку потрібно ще реалізувати. За Тоффлером, питання полягає в тому, чи став новий клас технічних спеціалістів, експертів та консультантів визначати життя постіндустріального суспільства. Воно залишається відкритим і сьогодні.

Елвін Тоффлер розкритикував діяльність сучасних технократів, які повинні направляти суспільство в потрібному напрямку. Водночас технократи, яким Джон Гелбрейт та інші пророчили місце нової еліти у буржуазному суспільстві, на думку заокеанського дослідника, не виправдали цих сподівань. Можливо, через невдачу технократичних методів управління у 70-ті роки, коли світ пережив кілька глобальних криз: енергетичних, економічних, які проявилися у зростаючій нестабільності світових фінансових ринків та дискредитації кейнсіанської моделі управління економікою, яку також можна назвати одним з напрямів технократичної ідеології. Тоффлер показав, що в постіндустріальному суспільстві суттєво підвищиться географічна мобільність людей. Доіндустріальні країни здаються «замороженими», їхнє населення прикуте до одного місця. За Тоффлером, переміщення набудуть масового характеру та стосуватимуться найширших верств суспільства. Звісно, для заохочення географічної мобільності необхідно мати умови — відкриті кордони, розвинутий ринок житла, стабільний дохід, політичну стабільність. Західна Європа з початку 90-х на всіх парах рухалася до створення єдиного економіко-геополітичного простору. Це і реалізація Шенгенської угоди та запровадження єдиної валюти і усунення суперечностей у законодавстві. Перераховані заходи, безумовно, стимулюють географічну мобільність у багатьох західноєвропейців. Але, приносячи багато позитивного, така мобільність тягне за собою і певні проблеми. Управління глобальними європейськими процесами потребує розширення бюрократії, а помилкові рішення у політиці або економіці мають наслідком значно суттєвіші негативні наслідки.

Зазначимо, що в пострадянському просторі процес мав майже зворотний характер: економічна депресія, формування непрозорих кордонів, політична нестабільність призводять до скорочення географічної мобільності.

Стратегія соціального футуризму

Чи може людина жити у суспільстві, яке вийшло з-під контролю? Якби на волю вирвалася тільки технологія, за висловом Тоффлера, наша проблема була б серйозною. Однак жахливе те, що багато інших соціальних процесів також починали поступово виходити з-під контролю, опираючись нашим зусиллям керувати ними.

Як ми можемо попередити «шок майбутнього»? — запитує вчений. Вибірково регулюючи темп змін, коли уряди, зокрема з найкращими намірами, вочевидь, не здатні навіть спрямувати зміни у потрібному напрямі?

За Тоффлером, західне людство є свідком початку руйнування індустріалізму та розпаду технократичного планування. Під останнім мається на увазі не лише централізоване національне планування, до недавнього часу характерне для колишнього СРСР, а й менш формальні спроби систематично змінити управління. Ос­танні відбуваються в усіх високотехнологічних країнах, незалежно від їхніх політичних систем.

По-перше, саме технократичне планування є продуктом індустріалізму й відображає цінності епохи, що зникає. І у своєму капіталістичному, і у комуністичному варіанті індустріалізм був системою, зосередженою на максимізації матеріального благоустрою. Так, для технократа і в Детройті, і в Києві економічне просування — основна мета, а технологія — основний інструмент. Той факт, що в одному випадку просування призводить до особистої вигоди, а в другому, теоретично, до суспільного блага, не змінює суті, спільної для обох.

По-друге, технократичне планування відображає суб’єктивну парадигму часу індустріалізму. Намагаючись звільнитися від орієнтування попередніх суспільств на минуле, індустріалізм пильно зосередився на сучасності. На практиці це означало, що його планування стосувалося майбутнього. Коли Союз у 20-х роках вперше запропонував ідею п’ятирічного плану, ця ідея потрясла увесь світ як футуристична. Навіть сьогодні прогнози на один або два роки вже вважаються «довгостроковим плануванням». Однак технократичне планування за своєю суттю короткострокове, оскільки зміни відбуваються щоденно.

По-третє, відображаючи бюрократичну організацію індустріалізму, технократичне планування базувалося на ієрархії. Світ було розділено на управлінців та працівників — тих, хто планує, і тих, хто виконує плани. До того ж, зазначимо, рішення приймалися одними для інших. Ця система працює, доки зміни розгорталися в індустріальному темпі повільно, і вона «руйнується», коли темп досягає «надіндустріальних» швидкостей. Дедалі нестабільніше середовище потребує дедалі більшої кількості незапрограмованих рішень знизу — потрібність у миттєвому зворотному зв’язку стирає відмінності між конвеєром та персоналом, тому ієрархія «хитається». Ті, хто планує занадто далеко, байдужі до місцевих умов, а головне — досить повільно відгукуються на зміни. Сили, які тягнуть нас до «надіндустріалізму», більше не можна канонізувати методами збанкрутілої індустріальної епохи.

Професор Елвін Тоффлер 1970 р. написав книгу «Зіткнення з майбутнім». Книга потрапила на очі тодішньому президенту Ніксону (роки правління 1969 — 1974 рр.). І той доручив своїм підлеглим зробити все, щоб попередити технічну небезпеку.

Тоффлер вважає, що суспільство розвивається надто швидкими темпами. За його розрахунками, за короткий час людина навчилася пересуватися зі швидкістю від 100 до 14 000 миль за годину. Для встановлення першого рекорду (руху зі швидкістю 100 миль за годину) роду людському знадобилися мільйони років, а другого — всього 58 років.

Або інший приклад: кількість наукових журналів та наукових статей подвоюється кожні 15 років, а щорічне зростання науково-технічної літератури у світі становить приблизно 60 млн сторінок.

На думку американського вченого, за такого прискореного технічного розвитку суспільства мільйони людей у відчаї: вони стали непотрібними. «Часткова або цілковита бездіяльність, що на нас очікує, потребує перевиховання всього нашого суспільства, — каже Джон Снайдер, один з найбільших спеціалістів у галузі автоматизації. — Ми будемо сторожами машин, які утримуватимуть нас. Але виникає дуже важлива проблема: що станеться з душею людини? Люди, які живуть, дихають, відчувають повинні навчитися бути творцями, не роблячи при цьому нічого. Окрім неробства, вважає Снайдер, з’являються й злидні. Коли людина не працює, вона не заробляє грошей. Без грошей вона не може купити все те, що виробляють машини. Суспільство руйнується».

Можливо, західне суспільство стане свідком народження касти привілейованих, відокремлених від решти світу не тільки через своє багатство, а й через безсумнівну інтелектуальну перевагу.

 Інтелектуальний розрив

На жаль, останнім часом став помітним розрив між США та іншими країнами за використання людського інтелекту. Америка зуміла зібрати під одним дахом сотні спеціалістів різних національностей, до того ж сьогодні, за оцінкою західних аналітиків, головну скрип­ку сферах грають індуси, росіяни та українці. За різними даними, з 1949 до 1970 р. до США переселилися 160 тис. спеціалістів, 1/3 всіх вчених, які нині працюють у США, та 1/6 — у Канаді, прибули туди з країн, що розвиваються. США проявили фінансову щедрість, давши студентам всього світу стипендії і субсидії. Водночас країни, що розвиваються, мають велику проблему: якщо вони й підтримуватимуть гігантський розрив між рівнем життя еліти та рівнем життя широких неосвічених мас, все одно найобдарованіші інтелігенти емігруватимуть. Ця проблема так стоїть і перед Європою. Бідні країни ніколи не зможуть конкурувати зі США у питанні заробітної плати. «Відплив мізків» до Америки з інших континентів відображається на процесі входження багатьох країн світу в епоху «надіндустріалізації». Тим самим Америка стримує технічний прогрес в інших країнах світу.

Сьогодні, за розрахунком західних аналітиків, більш як 20 країн Америки, Європи та Південно-Східної Азії перейшли з одного технологічного типу в інший — більш високий. А значна частина держав так і залишається у рамках індустріального типу, а деякі африканські — у межах доіндустріального. Тобто тоффлерівська «Третя хвиля» поки що не стала домінуючим фактором у світовій економіці.

За концепцією американських аналітиків, нині лише кілька країн перебувають у транзитному стані і здатні в найближчі 15 — 20 років перейти від п’яти- до шеститехнологічного укладу. Що ж до України, то вона, як і Росія, перебуває між четвертим та п’ятим укладом. Структуру економіки нашої країни становить симбіоз індустріальних та постіндустріальних галузей економіки. Україна має суттєві напрацювання у військовій та космічній сферах, розвиває такі галузі, як нано- та біотехнології, однак основним експортним продуктом зостаються продукти металургії та хімії. Зазначимо, що порівняно з нашими західними сусідами Україна у технологічному аспекті стоїть вище, оскільки Польща, Угорщина, Словаччина, Чехія тільки роблять перші кроки, щоб перейти з епохи індустріалізму в епоху «знань та інформаційних технологій». Головне, як вказував Тоффлер, підготувати країну до великого стрибка, а також зменшити негативні наслідки від зіткнення з «шоком майбутнього».