Коли народилася УПА?

Вже так повелося, що в Україні на християнське свято Покрови, 14 жовтня, відзначають створення Української Повстанчої Армії. Але чи cправді УПА як військова структура Організації Українських Націоналістів-бандерівців з’явилася у цей день чи хоча б восени 1942 року? Щоб однозначно так стверджувати, бракує доказів.

Уперше документ ОУН, в якому йшлося про створення УПА 1942 року, було видано у «Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради» (вип. 1, квітень 1948 р.). Його передрукував Петро Мірчук у своїй книзі «Українська Повстанча Армія. 1942—1952». Як йшлося у цьому «святочному наказі Головного Командира УПА» Романа Шухевича, маленькі збройні групи, що формувалися на Поліссі для боротьби з німцями і більшовицькими партизанами, «дали початок новим формам визвольно-революційного руху — Українській Повстанчій Армії». Начебто все переконливо, якби не причина і дата видання документа. «Святочний» наказ вийшов 14 жовтня 1947 року, тобто зворотнім числом! Жодного документа, який би регламентував формування УПА у жовтні 1942 року, як і джерела, яке б репрезентувало діловодство цієї військової структури до квітня-травня 1943 року, НЕ ВИЯВЛЕНО.

«Традиційну» дату створення УПА одним з перших поставив під сумнів працівник Інституту української історіографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Олександр Вовк. На жаль, через сучасні життєві реалії українцям не до глибокого аналізу історичної минувшини, вони змушені виживати, а не передплачувати вузькопрофільні наукові журнали з історії, тому з творчим доробком цього історика, окрім вузького прошарку інтелектуалів, вдалося ознайомитися небагатьом. Дослідник на документальному матеріалі довів, що УПА була створена у квітні — на початку травня 1943 року військовим референтом бандерівської ОУН на Волині та Поліссі Василем Іваховим (псевдо — Сонар). У той час Дмитро Клячківський (Клим Савур), якого іноді називають творцем УПА, перебував на посаді Крайового провідника ОУН(б), тому безпосередньо творенням військової організації не займався. В архівно-кримінальній справі Федора Воробця, яка зберігається у Державному архіві СБУ в Тернополі, пише О. Вовк, значиться, що легендарний «Савур» таки очолював УПА, але вже після смерті Івахова 13 травня 1943 року.

Документи УПА, якщо така структура діяла з осені 1942 р., мали б зберегтися, але їх немає. У 10 томах «нової серії Літопису УПА», яку завдяки підтримці української діаспори з середини 1990-х років. видає Інститут археографії, документів УПА, датованих жовтнем 1942 — квітнем 1943 року, немає. Найраніше джерело, яке має підпис «Головна Команда Української Повстанчої Армії», укладено 20 травня 1943 року. Воно опубліковане в 2-му томі згаданого збірника архівних джерел.

Нещодавно в Центральному державному архіві вищих органів влади (Київ) авторові цих рядків вдалося знайти і прочитати вицвілі листи-грипси Клячківського за листопад 1942-1943 років. Грипси переконують — в цей час УПА ще не було. У ділових листах, які Дмитро Клячківський під псевдонімом «Охрім» адресував до свого підлеглого Івана Литвинчука (Дуб, Дубовий, Максим), про УПА — жодного слова! Перший документ свідчить, що ОУН(б) на Волині та Поліссі у листопаді 1942 р. перебувала на нелегальному становищі й ще тільки готувалася до збройної боротьби («… виступів ні. Не вільно»). Восени 1942 року волинська ОУН(б) створювала тільки перші військові відділення, до того ж за постійних гестапівських провокацій («гестапо вислало багато сексотів на терен, які провокують населення. Не датися»). У другому листі Клячківського цікавить анкетна інформація. Можливо, «анкетні листки», про які він говорить, заводилися на учасників перших військових відділів (це ще не УПА), що формувалися Литвинчуком. Головною темою документа №3 є вказівка Литвинчуку, щоб той ставав «дужим», аби «двигнути нарід до Великого Походу, що поведе нас до Світлого Майбутнього». Також автор джерела наказує своєму адресатові шукати фінанси й заготівити все необхідне для діяльності в умовах військової дійсності. «Охрім» просить «Дуба» здобути грошові ресурси в населення (шляхом «збірок» і «коляд»). Документ №4 — це привітання Івана Литвинчука з Різдвом. Клячківський не тільки бажає йому зміцнення «фізичних» і «духових» сил, а й нагадує, що «в слушний момент» найкращі представники українського суспільства поведуть «нарід до світлої Перемоги, до будови Могутньої Самостійної Соборної Української Держави».

Нарешті, є маса непрямих документальних доказів створення УПА навесні 1943 року. Ось один з них. Працівник організаційної референтури Седлищанського повстанського району (Волинська обл.) Гайворон у звіті про працю за вересень 1943 року навів метод підняття морального духу місцевого населення таким чином: «Просимо, щоби прибула частина УПА і знищила зондера в Седлищах, а дух населення підніметься 100 %-во, так як на початку мая 43 р.» (ЦДАВО, ф. 3838, оп. 1, спр. 59, арк. 183-184).

Потрібно бути щирим із самим собою. 14 жовтня — така ж символічна дата створення УПА, як і день Радянської Армії чи дата створення Народно-визвольної армії Югославії на чолі з Тіто.

Торік, будучи на Покрову у Рівному, я був приємно вражений тим, як мешканці міста відзначають річницю УПА. Центром міста гордовито походжали сивочолі упівські ветерани й ветеранки, до того ж в ошатних зеленуватих одностроях. Люди в такому одязі навіть їхали в моєму тролейбусі. Тоді подумалося: як мало жителі різних місцин України знають про віхи життя одне одного. Якою б була реакція луганчанина чи донеччанина, якби 14 жовтня центром їхнього міста прогулювалася людина, одягнена у форму бійця УПА?

А ще чомусь захотілося, аби наші політики не займалися міжусобицями, а зрівняли тих небагатьох членів ОУН й УПА, котрі ще серед нас, у правах з ветеранами Радянської Армії, які також, але по-своєму, захищали нашу Батьківщину від ворогів. У сусідній Польщі, для прикладу, ще 21 січня 1991 року за Законом «Про ветеранів та репресованих осіб» набули рівних прав діячі усіх польських організацій Руху опору часів Другої світової війни. Так само в грудні 2004 року парламент Сербії зрівняв у правах сербських четників Дражі Михайловича і партизанів з Народно-визвольної армії Югославії під керівництвом Йосипа Броз Тіто. У нинішній Україні потрібна повага до тих, хто за неї боровся, нехай і вбачаючи при цьому різну мету. Слід брати приклад з французів — сучасна французька історіографія не розділяє заслуг де Голля і здобутків Петена, якого у нас, за радянською інерцією, часто називають «колабораціоністом», а визнає цих лідерів двох частин роз’єднаної в роки Другої світової війни Франції «щитом і мечем» країни.

В. Ковальчук,
науковий співробітник Інституту української археографії
та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України