Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
СПОВІДЬ ПЕРЕД ЛИЦЕМ БОГАНа дереві християнства є три найпотужніші гілки: православ’я, католицизм і протестантизм. Розбрат поміж ними з приводу теоретичних засад доходив до найжорстокішого братовбивства. Та, окрім небесного Христа, ці три потужні течії єднає й земна людина — АВРЕЛІЙ АВГУСТИН. Він зумів знайти деякі єдині для всіх істини, живучи в перехідний поміж двома епохами час. Такий час випав і на нашу долю. Відтак особливо цікаво дізнатися, об які «гострі кути» билися наші попередники, що жили багато століть тому, і як на низовому витку спіралі суспільного поступу розв’язували свої проблеми. А що жодна епоха не поставила під сумнів глибину й щирість величезної спадщини Аврелія Августина, то й ми там знаходимо для себе багато цінного. «Я був жадібний кохання» Великий релігійний мислитель народився 13 листопада 354 року в північно-африканському містечку неподалік Гіппона: тепер ця колишня провінція Великої Римської імперії входить до Алжиру. Мабуть, за світлої шкіри Аврелій Августин мав негроїдні риси обличчя, бо в його жилах текла кафрська кров. Його батько, на ім’я Патрицій, був язичником, мати Моніка — ревною християнкою, яка лагідно, проте вперто схиляла чоловіка до своєї віри, і той прийняв її уже незадовго до смерті. Сім’я була заможна, тож у юності майбутній святий зазнав усіх типових для представника його стану радощів: п’яні гульбища у товаристві «жриць кохання», бешкети, одвідування театрів і цирків з їхніми жорстокими видовищами. «Я ще не кохавсь, але вже любив кохання, — пише Аврелій Августин у найвідомішому зі своїх творів «Сповіді». — Я був жадібний кохання аж до глибин мого єства, я ненавидів себе за те, що ним не наситився». Навіть прагнучи чистого шлюбу, Августин не полишав жінки, від якої мав позашлюбного сина. Як бачте, нинішня сексуальна революція з усіма її наслідками не є чимось новим для світу: тим цінніший досвід людини, котра, маючи все, про що може мріяти сучасний плейбой, почала шукати інші радощі. Причину Аврелій Августин окреслює дуже чітко: чуттєві насолоди лише виснажують, якщо «бракує внутрішньої поживи». Той, хто цього не усвідомлює, працює проти самого себе. А жорстокі сюжети навіть талановитих театральних вистав поглиблюють душевну хворобу, творячи ілюзію пробудженого милосердя, бо ж «страждання можна похвалити тільки в деяких окремих випадках, але ніколи не можна любити його». За співчуття часто приймають інтерес до страждань інших. Людина сам-на-сам мусить пройти важкий шлях у пошуках Божої істини. І шлях цей для Аврелія розтягується на багато років тяжких і водночас солодких роздумів. «Правдо! Правдо! Скільки разів зітхав я до Тебе з глибини моєї душі. Замість тебе подавали сонце й місяць — архітвори твоїх рук, але тільки твори, а не тебе самого, й то не найкраще з твоїх творінь. Бо твої духовні твори куди величніші за тілесні, осяяні променями, які вони розсипають на небесах». Дев’ять років життя Августина пов’язано з манахейцями — сектою, що сповідувала вчення перса Мана про боротьбу добра й зла, урівнюючи людину з усім сущим навколо неї. Споживання земних плодів пояснювалося необхідністю звільнити «частинки світла» для творення янголів та інших вищих сил. Язичництво, за всієї притаманної йому поезії, цей мислитель від самого початку не сприймав: він не бачив у ньому місця для людської волі. «Це з неба приходить причина гріха, і їй опиратися неможливо». «Це зробила Венера, Сатурн або Марс». «Тільки не зараз, о Господи!» Надзвичайно обдарований, Аврелій віддав належне гонитві за примарою слави, або, як він сказав, «за вінками із сіна». Якось ворожбит пообіцяв йому своє сприяння у здобутті перемоги на одному з престижних змагань у риториці, для цього належало принести в жертву тварину. Але Аврелій відповів, що ніякий успіх не вартий життя навіть дрібної комашини... Свій внутрішній неспокій він сприймає як Божу милість і водночас неприховано боїться змін. «Тільки не зараз, о Господи» — лишилася нам його специфічна молитва, яку він творив з почуттям гумору. Завершивши освіту в школах Карфагена й Рима, Аврелій Августин викладає риторику в Карфагені, Римі й Мілані, де зустрічає незвичайну людину — єпископа Амвросія. Під його впливом на тридцять другому році життя здійснює мрію своєї матері Моніки — приймає хрещення. Невдовзі після того професорська діяльність починає його пригнічувати: він повертається до рідного міста, де засновує перший монастир. 395 року приймає знак єпископського достоїнства, і наступні три з половиною десятиліття живе як Христовий воїн. Слава про його мудрість і святість поширюється далеко, і Аврелій Августин, якого за життя почали називати Блаженним, не відмовляє своїм шанувальникам у зустрічах. Але найбільше цінує самотність, бо теологія повністю поглинає його. На його очах занепадає колись могутній Рим, і філософ розмірковує над роллю держави в людському житті — «Земним градом», означеним насильством і гріхом, якому протистоїть Град Небесний. «Вся світова історія пройнята божественною волею до спасіння, — пише Августин. — Земна «держава диявола», держава безумства, гордині й властолюбства бореться з «державою Бога», що в добрі своєму обмежує сама себе». Що відчував Блаженний Августин, спостерігаючи, як орди варварів беруть в облогу його рідне місто Гіппон? Помер один із чотирьох стовпів, на яких тримаються всі християнські церкви, 28 серпня 430 року. Все — для блага У «Сповіді» Аврелія Августина вражає насамперед глибина наукового прозріння, підтвердженого лише за нашого часу. Так, аналізуючи власну поведінку — вирісши в розкошах, він у дитинстві поліз красти чужі груші,— мислитель доходить висновку про людську від народження гріховність. Пізніш філософи епохи Просвітництва відкинули цю тезу, назвавши людину «чистою дошкою», на яку соціальні умови накладають свій відбиток. Звідси випливав висновок про можливість зміни людської природи через зміну умов життя, можливість творення нової, досконалої особистості, що привело до кривавого терору минулого століття. Нині генетика дедалі більше підтверджує правоту тверезого погляду Аврелія Августина на людську сутність. То що ж із цього випливає — Бог свідомо створив зло? Ні, вся біда у зловживанні людиною даною їй свободою вибору поміж добром і злом та сліпотою перед їх відносністю. «Я пізнав, що кожна річ не тільки займає своє місце, а й своєчасно приходить», — читаємо в «Сповіді». Давайте трохи поміркуємо над цим аспектом великої і дуже багатогранної творчості Аврелія Августина, котрий, пройшовши складний шлях грішної людини, піднявся до вершин святості. Адже в цьому витоки доступної кожному філософії, яка називається мудрістю. «Хіба людське життя на землі не сама спокуса? — запитує Блаженний Августин. — Хіба хтось хотів би прикрощів та труднощів? ...У нещасті я тужу за щастям, у щасті боюся нещастя... Горе успіхам цього світу, двічі горе через прихований у них страх перед невдачею, горе їм через зіпсуття, яке приносять радощі!» То яким же шляхом іти, коли страждань не можна уникнути? Найкраще — навчитися будь-яке явище бачити у всіх його особливостях — не лише згубних, а й рятівних. «Все — .для блага», — промовляє народна мудрість і глибокий погляд у природу речей це підтверджує. Однобічна оцінка будь-якого зла є злом ще більшим. Поліпшення людської породи було запроваджено в античній Спарті: новородків із дефектами або ж просто слабких кидали в прірву. Ця антична держава дала досконалих спортсменів, по яких лишилася тільки пам’ять, але не дала ані мислителів, ані митців і фактично культури не створила. І так з усім, бо зло ніколи не буває абсолютним, і елементи його стають матеріалом для творення добра. Честолюбство — не дуже похвальна людська риса, але скільки геніальних наукових відкриттів, скільки блискучих митецьких творів дістало людство завдяки їй? Прагнення наживи вкрай відразливе, але без нього не вдається досягти корисної для всіх ефективності виробництва. Глушити негативну спонуку не можна — її належить замінити на юзитивну, якщо вдається. «Неможливо один бік людської душі або якийсь один аспект суспільного устрою підняти до порога Царства Божого, в той час, як інші аспекти життя лишаються в царстві зла. Життя особистості є цілісна єдність, і тому правильний шлях вдосконалення потребує гармонійного виховання всіх сил добра. Боротьба зі злом може бути палкою, такою, що захоплює всі сили душі.., але за всіх часів вона повинна бути вільною він фанатичної однобічності, яка неминуче призводить до того, що викорінення одного зла супроводжується зростанням якогось іншого. Гармонійне всебічне виховання добра є процес повільний, такий, що потребує терпіння й поблажливості у ставленні до слабкості людської волі», — читаємо в релігійного мислителя Миколи Лоського. «Безумство революції полягало в тому, що вона хотіла відновити доброчесність на землі, — писав неупереджений свідок жахливих наслідків такого прагнення Максиміліан Волошин. — А коли хочуть зробити людей добрими й мудрими, терпимими й благородними, то неминуче приходять до бажання убити їх усіх». Ось чому Церква, продовжуючи традиції Блаженного Августина, виробила складну систему впливу на людську волю з урахуванням особливостей кожного. Це погроза покарою, обіцянка винагороди, звернення до власної совісті в молитві й таїна сповіді перед Богом у присутності священика. Своїх служителів вона закликає до делікатності, застерігає від грубого втручання в життя пастви. Поблажливість до людської слабкості — це не приниження ідеалу, а врахування того, що «одним стрибком» наблизитися до Абсолюту неможливо. Вони хотіли втекти від лагідності Твоєї, а натрапили на Твою справедливість», — застерігає Блаженний Августин. А це він нам залишив дивовижну у своїй щирості молитву: «Боже, дай мені силу звершити те, що я можу звершити, дай спокій пройти повз те, чого я звершити не можу, і дай мудрість відрізнити перше від другого». Наталя ОКОЛІТЕНКО |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |