Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Церковне майно: великий переділ

23 жовтня Державний комітет у справах національностей та релігій провів круглий стіл, присвячений темі повернення (реституції) майна релігійним організаціям. Сьогодні це одна з найболючіших тем у державно-конфесійних відносинах. Українська влада формально погодилася повертати націоналізоване в радянський період церковне майно, але було висловлено певні застереження...

Як завжди у таких справах, коли йдеться про нерухомість, ціна на яку швидко зростає.

 Не все так просто

Питання повернення культового майна, експропрійованого в радянський час, порушується ще з початків Незалежності. Неодноразово держава зобов’язувалася повернути його колишнім власникам. І справді, величезну кількість храмів було повернено віруючим. Але непроста міжконфесійна ситуація в Україні не давала змоги вирішити це питання остаточно. Залежно від конфесійних симпатій тих чи інших чиновників, котрі вирішували це питання, храми та інше майно могли передавати якійсь одній привілейованій релігійній організації.

На початку 90-х у західних областях через це питання виникали тривалі міжконфесійні конфлікти. Звичайно, не завжди можна було віддати храми колишнім власникам, оскільки конфесійна значно змінилася. У тій самій Галичині історичними власниками храмів були греко- або римо-католики. Але що було робити з великою кількістю православних віруючих, які також претендували на власність? Вирішення справи шляхом почергового користування храмами ще більше розбурхувало конфлікт.

З іншого боку, чималу частину культового і церковного майна не повернуто. Особливо того, в якому тепер діяли заклади освіти чи культури, або які становлять особливу комерційну цінність. У лютому 2002 р. Кабмін видав постанову, згідно з якою такі приміщення «могли бути переданими церквам у користування тільки після вирішення питань, пов’язаних з переміщенням навчальних закладів, архівних установ і закладів культури, що займають ці культові будівлі, до інших приміщень». А оскільки інших приміщень закладам культури чи освіти не пропонували, то вони нікуди й не переселялися.

Зокрема, це насамперед стосується екс-римо-католицьких споруд. З одного боку, справжніх римо-католиків стало набагато менше, ніж їх було до 1939 р., а з іншого — саме колишні костели часто ставали органними залами, а монастирські приміщення опинилися у власності військових.Нині католики не можуть отримати костели в Києві, Львові, де діють органні зали, приміщення єпархіального управління в Житомирі, де діє музей. А ще більш символічною, з погляду ставлення представників влади до потреб віруючих, є ситуація в Севастополі, де в колишньому костелі діють кінотеатр і комерційні фірми, а у вівтарній частині функціонує... громадський туалет.

Держава, яка приймає законодавчі акти про повернення такого майна, вносила певні обмеження та не подавала сам процес у формі реституції, тобто повернення майна колишнім власникам або їхнім спадкоємцям. Тому багато екс-греко-католицьких церков опинилися в руках православних, а римо-католицькі костели перейшли у власність тих же греко-католиків, православних чи навіть протестантів. Значна кількість православних перлин сакрального мистецтва збереглися як заповідники чи музеї і потрапили до списків пам’яток, що не підлягають поверненню, як, наприклад, Софія Київська.

Ще одна частина храмів, на які претендують віруючі, опинилася у користуванні комерційних організацій. Колишнє культове майно стає бізнес-офісами, розважальними комплексами, навіть казино.

Зрештою, потрібно визнати, що часто повернену сакральну архітектуру нищили вже віруючі. За останні 10 -15 років згоріла сила-силенна старовинних дерев’яних храмів у Західній Україні, до того ж частину з них було навмисне підпалено. Козацькі барокові храми перебудовують під російський синодальний стиль. А останнім часом чуємо про численні випадки руйнації у Києво-Печерській лаврі.

Обіцянки-ціцянки, а закон — як дишло

В Україні немає чіткого і єдиного законодавства, яке регулювало б повернення релігійним організаціям відібраного в радянські часи майна. За роки незалежності було прийнято цілу низку законодавчих актів, які стосувалися цього питання, але незрідка вони заходили в суперечність з існуючими чи були частиною загравання влади з конфесіями. У березні 2002 року, буквально напередодні парламентських виборів, Президент Леонід Кучма видав відомий Указ «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього СРСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій», згідно з яким Церквам мали повернути майно. Однозначно, це був піар-хід перед виборами,і цього тодішній режим не приховував. Навіть перша інформація про нього стала рекламою пропрезидентського блоку «За ЄдУ». Указ був недосконалим, суперечливим, але й досі церковні лідери використовують його як аргумент.

У червні 2005 року Віктор Ющенко на зустрічі з членами Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій поставив це питання як центральне у відносинах держави і конфесій. Це дуже обнадіяло церковних лідерів. Через кілька днів потому він дав завдання головам облдержадміністрацій вирішити майнові проблеми Церков і жити з ними у мирі. Здавалося, справа знову зрушилася з місця. Проте осіння політична криза 2005 року призупинила цей процес.

ОБСЄ поставила перед Україною вимогу врегулювати це питання. У відповідь у травні — червні 2006 року було запропоновано чорновий варіант законопроекту, який, на думку експертів, зробили «для галочки». Наразі до нього ніхто не повертався.

У 2006—2007 рр. депутати Верховної Ради запропонували законопроекти, які мали врегулювати земельно-майнові проблеми релігійних організацій. Але тодішня коаліція, як і численні депутати опозиції, виявилися байдужими до справ віруючих. Символічно звучав виступ депутата-соціаліста, що віруючим майно і земля не потрібні, вони потрібні церковним служителям для їхніх меркантильних цілей. Навесні 2007 року народні обранці зарубали законопроект, який накладав мораторій на приватизацію екс-культового майна, яке ще перебуває у державній та комунальній власності.

У липні цього року лідер партії «Християнсько-демократичний союз» Володимир Стретович звернувся до Президента України з проханням, щоб той видав указ про мораторій на приватизацію екс-культового майна. І невідомо, чи ця спроба буде вдалою, оскільки нинішнє керівництво Секретаріату Президента до таких справ ставиться з не надто великою увагою. Як стало відомо, близько місяця цей документ поневірявся по кабінетах, проте й досі не прийнято жодного рішення. А перед виборами це був би непоганий шанс для глави держави повернутися до виконання зобов’язань щодо повернення майна Церкві (які він же сам і давав), і тим самим зробити непоганий піар-хід. Тим більше, що служителі Церков законно скаржаться, що В.Ющенко не виконав узятих перед релігійними організаціями зобов’язань про повернення майна.

Натомість, за другого урядування Віктора Януковича відновилася традиція фаворитизації УПЦ (МП), якій частіше передавали майно і виділяли землю під будівництво. Передача їм екскультового майна відбувається без ексцесів, на противагу іншим конфесіям. Так вже другий рік поспіль триває конфлікт довкола Катерининської церкви в Чернігові, яку влада передала у користування громаді УПЦ КП, але проти такої передачі пікетувальники з УПЦ (МП). Варто згадати і про громадський конфлікт довкола Києво-Печерської лаври, яка за сприяння віце-прем’єра Дмитра Табачника дедалі більше переходить у користування УПЦ (МП). До слова, передаючи майно одній Церкві, цей чиновник, якого призначили головою урядової комісії з повернення культового майна, забирає майно в інших Церков. Зокрема, знову виникла загроза перед одним з корпусів Свято-Михайлівського монастиря УПЦ КП. Туди хочуть переселити муніципальну телестудію, на приміщення якої на Хрещатику, подейкують, поклав око рідний брат Д.Табачника.

Логічно, що будівлі, які були зведені для молитви і богослужінь, мали б належати релігійним організаціям. І все, що було за радянських часів націоналізовано, мало б повернутися його колишнім власникам. Але як їх визначити? І куди дівати тих, хто зараз перебуває у цих приміщеннях?

Тим часом як церковники, урядовці, представники освіти і культури визначають право на цю нерухомість, вона тихенько «перетікає» в руки бізнесменів, руйнується і перебудовується. Державні ж мужі вимагають від Церков соціального служіння та розповідають їм байки про те, які вони потрібні і як держава про них дбає.

Тарас Антошевський
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com