ПЛАНОВА ЕКОНОМІКА КАПІТАЛІЗМУ

Народився Джон Кенет Гелбрейт 15 жовтня 1908 року в селищі Айона Стейшн в Канаді у сім’ї шотландця. Здобував грунтовну економічну освіту в Торонто, Берклі і Кембріджі. 1937 року здобув американське громадянство. Крім наукової роботи, обіймав різні посади в держструктурах.

Його економічні праці, як і інших американських економістів ХХ століття Пола Самуельсона і Мілтона Фідмана, є настільною книгою для нинішнього покоління управлінців вищої і середньої ланки Заходу. Саме Гелбрейт став передвісником епохи постіндустріального суспільства.

У колишньому Cоюзі праці впливового економіста, було видано невеликим накладом у середині 70-х років минулого століття. Вони вразили багатьох економістів — апологетів марксизму-ленінізму. Однак з економічними творіннями Гелбрейта могли ознайомитися тільки студенти й аспіранти в академічних бібліотеках, а широкий загал був позбавлений такої можливості. У радянській пресі праці Гелбрейта, а саме ідеї «суспільства достатку» і переходу від індустріального суспільства до постіндустріалізму, нещадно критикували. Журналісти назвали видатного вченого Голбрайсом — за теорію конвергенції, за якою економічні системи капіталізму і соціалізму неминуче повинні зближуватися. Проте конвергенції не відбулося, а, як відомо, капіталізм поглинув соціалізм, і на цьому завершився період їхньої боротьби.

Звісно, Гелбрейт не зробив такого революційного перевороту в економічній науці, як Джон Мейнард Кейнс. Праця англійця «Загальна теорія зайнятості, відсотки і гроші» заклала основи активного державного втручання в економічні процеси, проти якого так завзято виступають сьогодні засновник економічної школи в Чікаго Мілтон Фрідман і його послідовники. Вони вважають, що інструментом регулювання економіки повинна стати грошова маса, яку залежно від ситуації потрібно скорочувати або збільшувати.

На відміну від інших американських економістів, зокрема Мілтона Фрідмана, Гелбрейт виступав за сильну державу і вважав, що вона повинна займатися вирішенням соціальних проблем. Він був прихильником теорій урівноваження сил в економіці, вважаючи, що такі організації, як профспілки необхідні для досягнення політичного й економічного балансу в суспільстві. Будучи переконаним прихильником ринкової економіки, вчений жорстко критикує монетаристів за їхню теорію «вливання» грошей в економіку для її стимулювання.

Відомий учений брав участь у реалізації «Нового курсу» в адміністрації Франкліна Рузвельта і був радником президентів-демократів — Трумена, Кеннеді, Джонсона і Клінтона. Джон Кеннеді призначив його послом до Індії, де Гелбрейт прослужив з 1961 до 1963 року і став особистим другом президенту Джавахарлалу Неру. Тривалі роки Гелбрейт був професором Гарвардського університету, пішов у відставку 1975 року.

Від ринкової стихії до планованої економіки

Гелбрейт одним з перших економістів теоретично узагальнив досвід регулювання економіки США під час Другої світової війни. Він прийшов до висновку, що олігополістичний за своєю природою ринок краще піддається регулюванню і плануванню, ніж ринок вільної конкуренції. Він розділяє американську економіку на дві системи — «планову» (ПC) і «ринкову» (РС). Основними критеріями поділу економіки на дві системи є техніко-організаційні чинники виробництва: наявність передової техніки і складної організації. На думку Гелбрейта, РС, що включає дрібні фірми й індивідуальних підприємців, нездійсненна порівняно з ПС, оскільки перша нині не здатна впливати на ціни або на політику уряду (тут немає могутніх профспілкових організацій і працівники отримують нижчу заробітну плату, ніж у ПС). Таким чином, РС представляє якусь зону відчуження, відокремлену від привілейованої ПС. Головним у концепції Гелбрейта є аналіз функціонування ПС і її основної ланки — «зрілої корпорації». На його думку, саме ця система визначає обличчя сучасного західного суспільства й основні тенденції його розвитку. Базисом масштабної корпорації, за Гелбрейтом, служить поєднання передових технологій з великими капіталовкладеннями.

Він виділяє дві стадії в розвитку корпорації. Першу пов’язує з плануванням підприємницької корпорації, яка за часом свого виникнення, розміру і простотою операцій ще дає змогу окремій особі, що контролює її капітали, користуватися одноосібною владою. З часом окремі підприємці втрачають одноосібний контроль над корпоративною власністю. Влада в корпорації неминуче переходить до спеціальної групи людей, яка направляє діяльність підприємства, є його мозковим центром. Таку групу людей Гелбрейт назвав техноструктурою. Ця ланка включає всіх менеджерів, які володіють спеціальними знаннями, здібностями або досвідом групового ухвалення рішень. Словом, техноструктура — це сукупність вчених, інженерів і техніків, фахівців з реалізації, реклами і торгових операцій, експертів у сфері відносин з громадськістю, лобістів, адвокатів і людей, добре ознайомлених з особливостями вашингтонського бюрократичного апарату і його діяльності, а також посередників, керівників, адміністраторів. Таким чином, як вважає Гелбрейт, розвиненою або зрілою можна називатися та корпорація, в якій влада перейшла повністю до техноструктури. Перехід влади визначає і зміни в корпоративній стратегії: техноструктура вже не ставить за мету тільки отримання максимального прибутку.

Гелбрейт також ділить цілі техноструктури на дві групи: перша направлена передусім на її самозбереження, а друга — на зміцнення і розширення її влади. Перша група цілей направлена на зведення до мінімуму ризику зовнішнього втручання в процес ухвалення рішень (з боку власників капіталу і кредиторів, робітників через профспілки, споживачів і урядів). Зміцненню і розширенню влади техноструктури сприяє зростання фірми, яке, своєю чергою, стає найважливішою метою індустріальної системи і всього суспільства, де провідну роль відіграють великі корпорації. Крім того, магістральним орієнтиром для великої фірми є мінімізація ризику, тобто досягнення мінімуму залежно від ринку: «Фірма повинна здійснювати контроль над продукцією, яку вона продає, і над продукцією, яку вона купує. Вона має поставити планування на перше місце, на друге — ринок. Гелбрейт приходить до висновку, що планування — це об’єктивна потреба сучасної промисловості. Потребу в плануванні він пояснює ускладненням технології виробництва, значним збільшенням капіталовкладень в нову техніку, підвищенням вимог до організації виробництва, щоб власник або власники не втратили свої капітали. Ідея заміни ринкової стихії індустріальним плануванням широко використовується Гелбрейтом для обгрунтування поступової трансформації капіталізму в нове індустріальне суспільство. Підмурівком і головним інструментом заміни ринку плануванням вчений вважав розвинену корпорацію, а ось економічну діяльність держави розглядає, як необхідний елемент, що “вінчає будівлю планування». Втручання держави, на його думку, необхідне для вирішення головних проблем американського капіталізму, в основі яких лежить суперечність між ПС, що створює гігантські корпорації, і РС, куди входить дрібний бізнес, сільське господарство, освіта, охорона здоров’я, транспорт і інші сфери соціального обслуговування.

Наступний крок реформи — емансипація держави, причетної до проблеми нерівності двох систем, що одночасно служить головним засобом його усунення. Емансипація уряду необхідна для того, щоб знайти свободу від контролю ПС. Головним завданням уряду Гелбрейт вважає проведення заходів, які поліпшують умови розвитку РС і зменшують її експлуатацію ПС. Для цього рекомендується здійснити регулювання цін, забезпечити гарантований мінімум доходу, підтримку організації робочих профспілок, збільшити заробітну плату, проводити пільгову політику в забезпеченні ринкової системи капіталом, новою технікою тощо. Одночасно із заходами щодо розвитку РС відомий економіст пропонує заходи для реформи ПС: запровадження прогресивного оподаткування з метою скорочення розриву в доходах, стабілізацію цін і заробітної плати, запровадження міжгалузевої координації, націоналізації великих військових фірм, боротьбі із забрудненням довкілля тощо. Політика стосовно ПС, наголошує Гелбрейт, полягає в тому, щоб дисциплінувати її цілі і поставити на службу суспільним завданням. Таким чином, вчений конкретизував зміст своєї реформаторської програми, подавши одночасно тлумачення поняття «соціалізм» як засіб управління і контролю без здійснення насильницького зламу сучасної системи західної економіки. Цю ідею вдалося втілити в життя в американській економіці. Цим шляхом, на думку Гелбрейта, підуть і інші розвинені країни світу.      

Переваги планової системи перед ринковою

У своїх наукових працях Гелбрейт досліджував тенденції укрупнення промислового виробництва, яке привело до утворення гігантських корпорацій. Він показав, що корпорації досягають найвищих виробничих успіхів завдяки використанню новітньої техніки і технології та приходу до керівництва підприємствами так званої техноструктури, тобто технічних фахівців-адміністраторів. Виходячи з того, що якісно змінилися у XX ст. об’єктивні умови господарського розвитку, вчений рішуче спростовує застарілі початкові положення неокласицизму: про підпорядкування цілей економічної системи інтересам окремої людини, про вільну і довершену конкуренцію дрібних товаровиробників, про ринкове саморегулювання національної економіки, про переваги господарської діяльності одноосібних власників, про поєднання в особі підприємця-власника, організатора виробництва і одержувача доходу. Ці погляди на сучасну економічну дійсність Гелбрейт виклав у книгах «Нове індустріальне суспільство» (1967) та «Економічні теорії і цілі суспільства» (1978). У своїх працях американський дослідник відзначив зміни, що відбулися, в індустріальній системі, за якої планування стало одним з елементів функціонування найбільших господарських одиниць. Можна визначити наступні моменти таких змін:

Перший. Застосування більш складної і довершеної техніки у сфері матеріального виробництва, пов’язане з укрупненням виробництва. Це потребує великих вкладень капіталу, а також кваліфікованих фахівців. Відтак виникає потреба створення великих господарських організацій. Лише такі організації взмозі залучити необхідний для сучасного виробництва капітал, і лише вони можуть знайти і мобілізувати робочу силу необхідної кваліфікації для виконання певного завдання.

Другий. Розширення сфери діяльності корпорацій. Якщо на початку XX століття діяльність корпорацій обмежувалася галузями, в яких виробництво велося у великому масштабі (залізничний і водний транспорт, виробництво сталі, добування і переробка нафти, деякі галузі гірничодобувної промисловості), то в 70-ті роки корпорації почали охоплювати також бакалійну торгівлю, мукомельну справу, видання газет і розважальні підприємства — словом, види діяльності, які колись були часткою індивідуального власника або невеликої фірми. За великої кількості підприємств, що належать корпораціям і виготовляють сотні видів продукції, найбільші фірми використовують устаткування вартістю на мільярди доларів і працю сотні тисяч працівників. Так, на п’ятсот найбільших корпорацій за період 70-х рр. минулого століття припадало майже 50% на всі товари та послуги, які виготовлялися та надавалися в Сполучених Штатах Америки.

Третій. Відбулося розділення підприємця-власника, організатора виробництва й одержувача доходу. На початку XX століття корпорація була інструментом її власників і віддзеркаленням їхньої індивідуальності. Імена цих магнатів — Карнегі, Рокфеллер, Гарріман, Еллон, Гугенгейм, Форд. Ті, хто нині очолює великі корпорації, невідомі широкому загалу в Америці і за її межами. Це люди, які керують корпораціями, але не є власниками якоїсь суттєвої частки підприємства. Їх вибирають не акціонери, а рада директорів.

Четвертий. Змінилися взаємини між державою і економікою. За п’ятдесят років частка економічної діяльності держави зросла приблизно в чотири рази і становила в 70-х роках 20 — 25%. Дещо видозмінилися й економічні функції держави. Так, тепер держава бере на себе завдання регулювання сукупного доходу, що витрачається на придбання товарів і послуг, в масштабі всієї економіки. Вона прагне забезпечити достатньо високий рівень купівельної спроможності, що дає змогу реалізувати всю продукцію, яку може провести робоча сила.

П’ятий. Зросла роль планування. Залучення крупного капіталу і відповідна організація виробництва потребують задовго до того, як можна буде скористатися результатами, прогнозування, понад те, вжиття всіх можливих заходів, які гарантуватимуть, що це передбачення справді збудеться.

Шостий. До кінця Другої світової війни і незабаром після неї термін «планування» був завжди на слуху в американських урядовців. В уряді США було Управління планування національних ресурсів. Проте з настанням холодної війни слово «планування» прибрало ідеологічний присмак. Роль планування в сучасному індустріальному суспільстві, як і раніше, недооцінюється. Крім того, інстинкт консерваторів підказує їм, що економічне планування неминуче означає встановлення контролю над поведінкою індивідума. З погляду економіста планування полягає в тому, щоб замінити ціни і ринок і при цьому створити дієвий механізм, який буде індикатором, що визначає, яка продукція виготовлятиметься і за якими цінами продаватися.

Сьомий. Є глибока концептуальна відмінність між малим підприємством, що перебуває під контролем окремої особи, і корпорацією. Цю відмінність можна розглядати як рубіж, що відокремлює мільйони дрібних фірм від тисячі гігантів, який лежить в основі широкого поділу економіки на «РС» і «ПС». Різниця між плановою і ринковою системами не в прагненні відмови від обмежень ринку і контролю над економічним середовищем, а в інструментах, за допомогою яких досягаються ті цілі, й успішності таких спроб. Учасники РС, які прагнуть забезпечити стабілізацію своїх цін або добитися контролю над пропозицією, повинні діяти колективно або отримати допомогу уряду. Такі дії є досить часто неефективними й безуспішними.

Восьмий. У минулому керівництво в господарській організації втілював підприємець — особа, що об’єднувала в собі власність на капітал або контроль над капіталом зі здатністю організувати інші чинники виробництва. З розвитком сучасної корпорації і появою організації, яка підкоряється вимогам сучасної техніки і планування, а також у зв’язку з відокремленням функцій власності на капітал від функції контролю над підприємством підприємець у розвиненому промисловому підприємстві вже не є індивідуальною особою. Замість підприємця направляючою силою підприємства вважається адміністрація. Вона є колективною одиницею, що ледь піддається достатньому визначенню. У великій корпорації до складу адміністрації входять голова ради директорів, президент та віце-президенти, які виконують важливі обов’язки із загального адміністративного керівництва.

Основною позитивною метою техноструктури є зростання фірми. Потім це зростання стає найважливішою метою ПС, оскільки в економіці домінують великі фірми. Останні можуть, за рідкісним винятком, краще, ніж невелика фірма контролювати свої ціни і витрати, переконувати своїх споживачів і управляти їхніми споживчими інтересами.

Підготував
Сергій ЛЕБЕДЬКО