Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Битва за київ

64 роки тому Київ було визволено від німецьких загарбників

6 листопада 1943 року учасники ІІ Світової війни згадують зі змішаними почуттями: радість від того, що нарешті визволено святиню української землі Київ, затьмарюється пережитим жахом численних і нічим не виправданих жертв серед особового складу діючих армій. Левову частку цих жертв становлять наші земляки з різних областей України, яких було наспіх мобілізовано польовими військкоматами і без належної підготовки кинуто у бій проти досвідченого ворога. Проте навіть у вкрай несприятливих умовах бійці Червоної армії не здали ворогові захоплених плацдармів і згодом, після передислокацій і нищівної артпідготовки з району Лютежа, раптово оволоділи Києвом. Це примусило німців панічно відступати і створило умови для повного визволення України.

В районі Лютежа земля в достатку зберігає в собі артефакти грізної війни. На світлині, зробленій пошуковцями: угорі — коробка для стрічок до німецького MG, який наробив найбільше втрат серед радянських солдатів, саперні лопатки, елементи спорядження, порожні диски до ППШ і кулемету Дегтярьова, гільзи від зенітного снаряда, штик, а також пробиті осколками радянський та німецький сталеві шоломи

Якщо коротко описати ситуацію, що склалася на Лівобережній Україні восени 1943 року, то це звучатиме так: німці швидко і організовано відступали за Дніпро, а Червона армія наступала за ними слід у слід. Графік наступу було випереджено майже на декаду, що викликало у командування Воронезького фронту, як сказав би Сталін, «запаморочення від успіхів». Дрібне бісеня, як завжди, ховалося у «дрібницях»: тили фронту безнадійно відстали від військ, тож постачання боєприпасами, паливом, засобами для форсування річок значно звузилося. Так, артилерія роз­тяг­лася на 150–200 км на схід від Дніпра, боєприпаси, пальне й понтони були ще далі в тилу. Практично не було зенітно-артилерійського та авіаційного прикриття. Фронт не мав запасів димових засобів: 30 тис. димових шашок і 74 тонни димосуміші були в районі Ростова-на-Дону й через перевантаженість залізниці не було змоги їх переправити до Дніпра.

Починати серйозну операцію з такими проблемами життєзабезпечення військ вже тоді багатьом уявлялося авантюрою.

Додамо сюди недостатнє використання авіації для боротьби з наземними військами, що дало змогу противнику без особливих втрат відійти за Дніпро і зайняти оборонні рубежі на Правобережжі, які частково вже були облаштовані (далася взнаки поразка під Сталінградом, і німецькі генерали потайки від Гітлера готувалися до оборони).

Отож під натиском військ Воронезького фронту дві німецькі армії успішно втікали за Дніпро, а шість дивізій вермахту прикривали переправи.

Інші 6 дивізій через два вцілілі мости перейшли на правий берег Дніпра й зайняли оборону на північ від столиці України. Це і був широко розрекламований «Східний вал».

З Києва в район Малого та Великого Букрина передислокувалася 19‑та німецька танкова дивізія, з боку Канева — 34‑та піхотна дивізія. Таким чином, у районі Букрина во­­рог зосередив 10 дивізій, адекватно озброєних, морально налаштованих на жорстку оборону, оснащених важкими танками і важкою артилерію. Про власну рішучість німці нагадали, коли вщент розбили радянський повітряний десант на правому березі:

5 000 добірних, як зараз сказали б, спецназівців було або вбито, або взято у полон. Гучний провал десанту не насторожив командувача Воронезьким фронтом М.Ватутіна. Але про складність майбутнього штурму він мав би здогадуватися як досвідчений спеціаліст з наступу.

Про складність майбутнього штурму свідчило й те, що військам Воронезького фронту протистояло близько 26 дивізій — 19 піхотних, 6 танкових, 1 моторизована. Співвідношення сил загалом було на користь радянських військ: вони мали 35 стрілецьких дивізій, 908 танків проти 422, 2960 гармат і мінометів проти 2229, 733 літаки проти 445. Але відомо, війська, які наступають, втрачають утричі більше вбитими, ніж ті, що тримають оборону. Додамо й перевірену практикою майстерність німців швидко перекидати великі механізовані групи на найнебезпечніші ділянки рокадними дорогами і вчасно задіювати резерви. Про це здогадувалися, але...

Надвечір 21 вересня перші загони радянських бійців вже роздивлялися правий берег у біноклі. Ті солдати, які були ближче до Києва, бачили Лаврську дзвінницю, на якій німці два роки тому хвацько вивісили прапор зі свастикою. Попри атеїстичний пресинг набожні червоноармійці хрестилися на Київську святиню. Оволодіння Києвом давно набуло сакрального значення і в Ставці верховного головнокомандування.

Тим часом німецькі вогневі точки на Букрині були ретельно замасковані і допори мовчали. Складалося оманливе враження пустки. Але насправді підступи до велетенського Букринського мішка були буквально наїжачені багатоешалонованими оборонними спорудами німців.

Низький рівень радянської повітряної розвідки, яка розвивалася у нас на правах пасинка винищувальної, був добре відомий. Саме тому маси німецьких військ вчасно не було викрито і з цього не було зроблено тактичних висновків.

Виконуючи накази вищого командування і командувача Воронезьким фронтом М.Ватутіна про захоплення плацдармів сходу (це мало військову логіку і в разі успіху могло б уберегти війська від зайвих втрат), командувач 3‑ою гвардійською танковою армією генерал П.Ри­балко наказав почати форсування Дніпра в районі Григорівки військам 51‑ої мотострілецької бригади, якою командував полтавець підполковник М.Но­вохатько.

Мабуть, тоді вже остаточно було вирішено заходити на штурм Києва з півдня. Зараз більшість військових істориків вважає це помилкою, адже Букринський виступ на Дніпрі сильно порізаний глибокими балками, які перешкоджали б руху танків. Нещодавно мені довелося пристати до берега в цьому місці на моторному човні. Всі спроби просто видертися на кручу закінчувалися ганебним сповзанням униз по мокрому глинозему. А тепер уявіть, як було нашим бійцям, навантаженим зброєю, боєприпасами, спорядженням. І це під шаленим вогнем добре підготовлених вогневих точок німців. А танки взагалі ставали легкою здобиччю байраків і німецьких артилеристів.

Важливі події розгорталися на північ від Києва, де у німців не було суцільної лінії оборони. Ще 22 вересня передові частини 13‑ої армії генерал-лейтенанта М.Пу­хова, а 24 вересня — 60‑ої армії генерал-лейтенанта І.Черняхов­ського захопили перші плацдарми. Наприкінці вересня, подолавши опір німців під Чорнобилем, вони створили плацдарм площею до 160 км2. Цей плацдарм означав реальну загрозу захоплення Коростишева, Коростеня і Житомира, які стоять на стратегічно важливих дорогах, що з’єднували німецькі угруповання на Східному фронті. А тепер уявімо, що було б, якби вище командування вирішило підсилити ці війська і почати наступ. Німці тікали б від Києва наввипередки. Згодом вони це продемонстрували після прориву з Лютежа. Проте молох війни жадав людських жертв. І це криваве жертвоприношення сталося саме під Букрином. Хто тут винен? Мабуть, не лише злочинна самовпевненість Миколи Ватутіна. Тут винен сам сталінський спосіб керівництва військами і командуванням Червоної армії, що штовхав війська вперед за будь-яку ціну. Життя солдата не мало жодного значення перед метою. Величезні людські ресурси СРСР набагато перевищували людські ресурси Німеччини, і така «арифметика» стояла вище за будь-яку розумну стратегію. Хоча такі генерали, як Рокосовський, Горбатов намагалися довести протилежне: можна воювати і головою. У спогадах німецьких генералів часто завважується брак гнучкості у тактичних схемах армійських генералів і їхнє сліпе бажання йти напролом. Проте ті ж німецькі відставні генерали високо цінували майстерність наших солдатів: їхнє вміння швидко і винахідливо форсувати ріки, захоплювати плацдарми і вміло їх захищати. Особливо згадуються вигадливі сапери, які за ніч могли обладнати міст через велику річку. Але попри впертість і ентузіазм солдатів і офіцерів Червоної армії розгорнути успіх на північ від Києва не вдавалося. Війська затупцювали на місці, а німці посилили оборону і тут.

22 вересня на південь від Києва на Букринський виступ почали переправлятися перші десантні групи. З резерву фронту прибув 20-й понтонний батальйон. «Завмирала душа, коли тридцятьчетвірка запов­зала на пором, коли на середині ріки вона потрапляла під вогонь і водяні смерчі накривали танк», — згадував ті події генерал-майор запасу В.Са­зонов. Проте один батальйон не міг вирішити проблеми переправи.

Під шквальним вогнем супротивника червоноармійці долали водну перешкоду на колодах, дерев’яних щитах, дошках, діжках, набитих соломою плащ-наметах. При цьому тисячі з них потонули в холодних водах Дніпра. Над водою стояв моторошний крик вмираючих людей. Освітлювальні ракети здіймалися в небо і німецькі кулеметники швидко знаходили нові цілі. Хто встиг переправитися, негайно потрапляв під вогонь артилерії і кулеметів ворога. Бійці, серед яких було чимало необстріляних новобранців, героїчно відбивалися, намагаючись вкопатися в землю. Проте тут їх знаходили уже мінометні міни.

Хоробро билися з ворогом солдати й офіцери 69‑ої механізованої бригади, 1‑й мотострілецький батальйон якої був на вістрі атаки. Вміло маневруючи й застосовуючи несподівані удари з тилу та флангів, бійці повністю оволоділи Зарубинцями. Але без танків подальший наступ був неможливий.

Переправа відбувалася у винятково важких умовах, під безперервним вогнем артилерії та авіації ворога. Тому намагалися переправлятися переважно вночі. Важка техніка рухалася на правий берег дуже повільними темпами і плацдарми ледве стримували атаки німецьких танків і піхоти.

Спочатку танки переправлялися на плотах, а на 19-й день штурму саперами було збудовано кілька мостів (трохи нижче рівня води). Вдень німці знищували переправи, а сапери за допомогою місцевих мешканців знову їх поновлювали. Увесь водний простір Дніпра було вкрито трупами у попередні дні. Їхні тіла прибивало до берега, де місцеві селяни згодом поховали небіжчиків у великих братських могилах.

Попри всі ці труднощі протягом 22–24 вересня війська 3‑ої гвардійської танкової та 40‑ої армій створили на західному березі Дніпра кілька плацдармів поблизу Ржищева, Великого Букрина, Григорівки. Однак у повному обсязі завдання Ставки не було виконано. Через відсутність засобів переправи, невдалі дії повітрянодесантних бригад, погану організацію збору розвідданих 26 вересня на Букринському плацдармі дві армії мали лише сім 76‑міліметрових гармат, 29 120‑міліметрових мінометів і 31 танк. Бої набули затяжного, виснажливого й кровопролитного характеру. Лише за 5 днів на Букринському плацдармі частини 40‑ї армії відбили 259 контратак ворожої піхоти й танків. На ділянці тільки двох з’єднань люфтваффе протягом цих днів здійснила 3 тис. літако-вильотів. На жаль, наша 2-а повітряна армія так і не змогла надати суттєвої допомоги наземним військам через брак пального...

Німці повністю панували у небі, сіючи смерть і руйнування. Наприклад, на островах Козачий та Ольжинський висадився батальйон 342‑го стрілецького полку 136‑ої дивізії 38‑ої армії. Червоноармійці лишилися без підтримки авіації та артилерії. Із загальної кількості понад 800 бійців та офіцерів уціліло лише п’ятеро воїнів!

Розвиток подій на Букринському плацдармі засвідчував, що в цьому напрямку буде важко домогтися серйозного успіху. Це було невдале місце для завоювання плацдарму та наступних дій, бо півострів виявився занадто рельєфно складним і... замалим для такої маси військ.

Важка артилерія не змогла ефективно підтримувати наземні частини з лівого берега і стріляла наосліп. Танки завмирали у байраках, або всіювали дно Дніпра.

Весь жовтень минув у запеклих безперспективних боях: радянські війська намагалися розширити плацдарми і з’єднати їх, а німці великими силами контратакували. Багатостраждальні і майже виснажені 27-ма, 3-тя танкова і 40-та армії спливали кров’ю на Букринському плацдармі, але не відступали ні на крок. Всупереч суворим реаліям М.Вату­тін дав наказ розпочати новий наступ 12 жовтня. Німці перехоплювали телефонні розмови і добре готувалися до відбиття атак. І знову невдача. 13 жовтня війська знову атакують за наказом командувача фронтом. І це без артилерії, танків, вогневої підтримки з неба... Німці кинули назустріч важкі танки — на деяких ділянках їх було до 40 одиниць в одному бою! Тільки Бог знає, як нашим солдатам вдавалося утримуватися на тих маленьких клаптиках землі.

Кривавий характер подій на Букринському плацдармі вразив навіть Ставку в Москві. Сталін особисто скасував наступ 16 жовтня, вказавши на недостатню підготовку.

Проте 21 жовтня - новий наступ, і знову німці його відбивають.

У цей час польові військкомати спустошували навколишні українські села у пошуках нових бійців, яких майже одразу відправляли у бій, подекуди навіть без зброї, без військового обмундирування, просто задля виявлення вогневих точок ворога... У бій кидали навіть неповнолітніх.

Те, що життя українців, та і взагалі людей, для Сталіна нічого не означало — відомий факт. Фронтами гуляв злочинний міф про «ізмєнников-украинцев» (і це при тому, що війська чотирьох Українських фронтів мало не на половину були з українців!), що автоматично робив винними всіх чоловіків, які мали нещастя залишитися на окупованих територіях. Тож життя новобранців ставало розмінною монетою для швидкого просування вперед. І це при тому, що арміями на Букрині командували стовідсотково українці - К.Москаленко (40-ва), П.Рибалко (3-тя танкова), нарешті, сам командувач фронту Микола Ватутін був етнічним українцем з Воронежчини...

Сталін у телефонній розмові з Ватутіним 23 жовтня жорстко вказав на помилки командування фронтом, що призвели до великих втрат. Він однозначно говорив про необхідність перекинути війська на Лютізький плацдарм і запропонував залишити частину сил 40-ої і 27-ої армій на Букринському, аби вони імітували подальші спроби наступу. Тобто останні фактично опинилися у ролі смертників, що у війні трапляється часто. 24 жовтня надійшов наказ Ставки про передислокацію військ.

26 жовтня 3-тя танкова армія почала переправлятися на лівий берег для форсованого маршу на північ. Танкісти здійснили надважкий марш на 150 - 200 км. І це вночі, без жодного променця, під «наглядом» німецьких розвідників, які, на щастя, так і не змогли помітити ЩОСЬ суттєве.

Удень увагу німців приспали макети танків, артилерійських батарей, що все ще перебували на своїх місцях під Букрином. У попередньому режимі працювали радіо­станції, здійснювалася артилерійська обробка ворожих позицій. Було поширено фальшивий наказ про перехід до оборони.

Німці здогадувалися про небезпеку, але вже було пізно: танки бродами форсували Десну навпроти Лютіжа. Холодна деснянська вода поглинула немало екіпажів, але основна маса танків пройшла до рятівного лісу на берегах Славутича і швидко почала переправлятися на правий берег.

Нагадаємо, що Лютізький плацдарм було відбито вій­ськами 38‑ої армії під командуванням генерал-лей­тенан­та М.Чібісова. Першими це зробили воїни 842‑го та 836‑го полків 240‑ої дивізії. Жителі Придніпров’я брали активну участь у підготовці та переправі радянських військ через річку. Тільки поблизу сіл Козаровичі та Старосілля місцеві селяни передали воїнам понад 330 відремонтованих рибальських човнів. Біля с. Сваром’я 66‑річ­на мати двох синів, які воювали в Червоній армії, Горпина Тригуб на схованому від німців човні перевозила солдатів, боєприпаси та продовольство.

Воїни 167‑ої Сумської Червонопрапорної стрілецької дивізії генерал-майора І.Мель­никова та 232‑ої Сумської стрілецької дивізії генерал-майора І.Улітіна створили ще один плацдарм у районі Вишгорода. Незабаром обидва плацдарми злилися в єдиний Лютізький плацдарм.

Дві спроби наступу з Лютізького плацдарму, здійснені у жовтні, закінчилися невдачею.

Північ­ний край плацдарму утримували з’єднання 60-ої армії генерал-лейте­нанта І.Черняховського та 13‑ої армії генерал-майора М.Пу­хова, які давно рвалися у бій.

З 25 жовтня до 1 лис­топада всі передислокації в основному завер­шилися. Німці так і не відреагували на них адекватно. Поблизу Букрина неприступним щитом стояли добірні моторизовані і танкові дивізії ворога, які й гадки не мали, що вже виконують роль статистів.

У ході битви за Дніпро рішенням Ставки Воронезький фронт було перейменовано на 1-й Укра­їн­ський. Сталін, можливо, вирішив зіграти на національних почуттях українців і мобілізувати їх перед вирішальною битвою.

Таким чином на 324‑кілометровому відрізку 1‑го Українського фронту було зосереджено 47 стрілецьких дивізій, 2 стрілецькі бригади, 2 кавалерійські дивізії, в яких налічувалося 675 танків і САУ, 700 літаків проти 33 дивізій, 400 танків і САУ та 665 літаків у противника. Наступ з Лютізького плацдарму головного ударного угруповання повинна була підтримувати 2-а повітряна армія генерал-лейтенанта С.Красовського. 38‑а армія, яку очолив К.Москаленко, мала наступати на головному напрямі (вона переважала противника на ділянці прориву втричі, в 4,5 рази в артилерії, в 9 разів у танках). На Лютізькому плацдармі було зосереджено 9/10 усієї артилерії фронту — 400 стволів на 1 км фронту.

1 лис­топада війська 40-ої та 27‑ої армій почали активні дії в районі Букрина. Командування вермахту було змушене ввести в дію з резерву танкову дивізію СС «Рейх» і дві дивізії з-під Черкас. Німці «заковтнули наживку»...

А головного удару з Лютізького плацдарму було завдано 3 листопада. Артилерія і САУ буквально змели три ешелони оборони німців, перетворивши коридор наступу на мертву пустелю.

Навальна атака 60‑ої армії І.Черняхов­ського вже протягом першого дня відкинула противника на 20 км; війська 38‑ої армії, зустрівши посилений опір ворога, зуміли подолати першу смугу укріплень і вийти до другої в районі Пущі-Водиці. Вранці 4 листопада в наступ перейшла 3‑я гвардійська танкова армія. Сталевий таран змітав все на своєму шляху. Запеклі бої тривали лише в Пущі-Водиці, де німцям вдалося зберегти артилерійські порядки. Зламавши і цей опір, танкісти перерізали шосе Київ—Житомир. Танки трощили автомобілі і мотоцикли німців, які поспішно залишали Київ. Сталевий клин вже націлився на південь. Німці запанікували.

5 листопада в боях відзначилася Чехословацька бригада під командуванням Л.Свободи. У складі бригади було чимало українців Закарпаття.

6 листопада Київ було взято, окремі вогнища оборони швидко придушено. Червона армія майже без підготовки почала переслідування відступаючого у напрямку Житомира ворога.

За даними професора-історика КДУ Віктора Короля, загальні втрати радянських військ під час боїв на Букринському та Лютізькому плацдармах становили понад 400 000 убитими... Лише на Букрині загинуло понад 260 000 радянських бійців і 40 000 німців. Такою була ціна визволення Києва...

Андрій Гусєв
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com