«З журбою радість обнялася...»

27 жовтня історико-культурологічний клуб «Родичі — Велика сім’я», що діє в Москві, влаштував літературно-художній і меморіальний вечір, присвячений 110-й річниці від дня народження видатного українського поета Валер’яна Поліщука (1897—1937).

Це був вечір, де, кажучи словами чудового українського лірика Олександра Олеся, «з журбою радість обнялася».

Збіглися за часом і ювілей поета, і сумна, трагічна дата — 70 років від часу загибелі Валер’яна Поліщука.

І так склалося, що рік нинішній є ювілейним для його дочки — Люцини-Електри Поліщук, якій сповнилося 80 років. Ось запис із щоденника поета, зроблений у далекому 1927 році: «Сьогодні народилася моя дочка, яку думаю назвати Люциною-Електрою. Ростемо зо всіх пор, творчих, біологічних, громадських... Ах, як приємно всюди почувати своє життя в скалках своєї енергії, плоті, мислі!.. Рости, рости, нове покоління, клич за собою друге, ставайте одне одному на плечі й ідіть головою у віки, а я старою розсохою буду під вами, невідомий, розпилений буду підпирати вас зо всім корінням моїх і ваших предків...

Як радісно!”

Природно, що Люцина Валер’янівна й стала головною діючою особою зворушливої зустрічі в клубі.

Було приємно бачити, з якою увагою знайомилися гості вечора з книжково-ілюстративною виставкою «Громохкий слід Валер’яна Поліщука», змістовно підготовленою бібліотекарем В.Сидоровою. Погляд Люцини Валер’янівни одразу ж завважив у великій експозиції скромну з вигляду, однак надзвичайно дорогу для нас книжечку, на обкладинці якої — чудовий портрет її батька роботи Олександра Довженка й великими літерами набрана назва — «Філософ з головою хлопчика» (за маловідомими сторінками творчої спадщини Валер’яна Поліщука).

Це саме завдяки їй, його доньці, завдяки її невтомній турботі про збереження матеріалів з архіву батька (попри загрозу переслідувань і репресій у роки сталінщини), десять років тому, 1997 року, наша бібліотека видала свою першу книгу (нині здійснено вже близько десяти книжкових видань).

Саме в ці дні пізньої осені сповнюється сімдесята річниця відтоді, як у глухому карельському урочищі Сандормох розпочалися масові розстріли в’язнів так званого пропалого Соловецького етапу. Серед них, сотень і сотень представників російської, білоруської, єврейської, азербайджанської, узбецької творчої інтелігенції, впала від рук ката сила-силенна діячів української культури — кращі із кращих, що належали до покоління, яке увійшло в підручники історії ХХ століття як «Розстріляне Відродження».

70 років тому там загинув і Валер’ян Поліщук, похований в одній з десятків розстрільних ям разом з побратимами по перу — великим драматургом ХХ століття Миколою Кулішем, творцем нової української прози Валер’яном Підмогильним, критиком Михайлом Яловим, видатним вченим-літературознавцем, поетом і перекладачем Миколою Зеровим, поетом-неокласиком Павлом Филиповичем, геніальним режисером-новатором Олександром Курбасом і багатьма іншими. Я був там, у Сандормосі, стояв край величезних могил, схожих чимось на запалі очниці, і нестямно вдивлявся у їхню безодню...

Крізь тлін і тьму
Нам дивляться у вічі
І промовляють віщо на віки:
Коли не стало в України Січі,
Бач, завели для неї Соловки.
Отверзнуться вуста каміння й глини,
Північний вітер пісню принесе:
Коли не стане Сина в України,
Лишиться Слово, що її спасе.

Учасники зустрічі вшанували пам’ять Валер’яна Поліщука та інших жертв сталінських репресій хвилиною мовчання.

А потім були повідомлення про життя й творчість поета, спогади його доньки. І хоча під час цих виступів не раз звучали поетичні рядки, слухачі просили ще й ще прочитати вірші Валер’яна Поліщука.

На жаль, час таких щирих зустрічей минає дуже швидко, і певною втіхою для тих, хто зацікавився не завжди простою для сприйняття, одначе вельми цікавою та сучасною багатьма своїми мотивами пое­зією Поліщука, було те, що книги його завжди можна почитати в бібліотеці україн­ської літератури. Із приємністю зазначу, що ознайомитися з творчістю В.Поліщука в нас можуть і російськомовні читачі. Чимала добірка його творів увійшла до укладеної мною антології української поезії 20-х — 30-х рр. «Ой, упало солнце...», що побачила світ в Москві російською мовою. До речі, після реабілітації в 1956 році безневинно репресованого поета, перша книга його віршів з’явилася не в Києві й не Харкові, а саме в Москві — у російських перекладах. Здійснив їх визнаний майстер верлібру поет В.Бурич. І лише через два роки, 1960 р., перша тоненька книжечка віршів В.Поліщука вийшла в київському видавництві...

Мабуть, Москва першою наново відкрила напівзабутого на той час поета не просто так: адже тут жила його діяльна дочка Люцина-Електра, і вона робила все можливе, щоб чесне ім’я батька було повернено українській літературі, щоб повернення творчості Валер’яна Поліщука до читачів відбулося якнайшвидше.

Треба сказати, що сам поет, який орієнтувався у своїй творчості на сучасні досягнення європейської та світової культури, досить зацікавлено ставився до співробітництва з російськими майстрами слова, глибоко вболівав за недорозвиненість міжкультурних зв’язків, розумів їх необхідність. Питання про це гостро ставилося на сторінках журналу «Авангард», що його редагував В.Поліщук (1928 р.). І хоча часи, як мовиться, змінилися, немає вже колишнього Союзу, але ж хіба втратили загальнолюдську, загальнокультурну (не політичну навіть!) злободенність ось ці питання?

«Що ми знаємо про культурне життя окремих народів Радянського Союзу?

Що ми знаємо про шляхи й форми розвитку їхнього мистецтва?

Мало, дуже мало. Часто не знаємо зовсім нічого.

Що знають інші народи нашого Союзу про наші українські змагання у сфері культури й мистецтва?

Схоже, не знають нічого.

Російські журнали, наприклад, завзято замовчували саме існування української культури... Отже, ми повинні взятися за налагодження зв’язків з окремими народами Союзу й зарубіжжя. Потрібно подбати про приїзд з інших республік представників літературних і художніх організацій...”

І Валер’ян Поліщук не тільки декларує ідеї співробітництва, а й сам бере участь у ньому. Приїжджаючи в Москву, зустрічається з організацією творчо близьких йому російських конструктивістів ЛЦК (літературний центр конструктивістів). Тут український гість робить доповідь на засіданні ЛЦК у присутності І.Сєльвінского, К.Зелінського, Е.Га­бри­ловича, проф. Асмуса та ін. Налагоджується координація діяльності ЛЦК і Авангарду, співробітництво у виданні творів один одного. Так, уже в наступних випусках журналу «Авангард» В.Поліщук друкує фрагмент із поеми «Пушторг» Іллі Сєльвінського, подає до друку аналітичну статтю Корнелія Зелінського «Бізнес і Достоєвський», здійснює публікацію «конструктивно-експериментальної радіопоеми «Зозендропія» найцікавішого українського поета, який тоді жив і працював у Москві, — Костя Буревія (він же Максим Стріха, згодом репресований «у справі замаху на С.Кірова» і розстріляний). Своєю чергою, ім’я Валер’яна Поліщука наприкінці 20-х — початку 30-х рр. дедалі частіше з’являлося і в російській пресі — поряд з іменами Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри.

Мабуть, не випадково інтерес до його творчості, багатого художнього досвіду виявили й сучасні російські автори, що прийшли на ювілейну зустріч у Бібліотеку української літератури — член Союзу письменників Росії Володимир Лісовий, поетеса Катерина Груздєва. Напевно, поезія, життєвий шлях Валер’яна Поліщука здатні багато чого сказати й нам, людям ХХ століття.

Про це говорив і співробітник державного архіву Оксентій Онопенко, який, з юних літ зберігши збірник поета, зворушливо прочитав звідти улюблений вірш, і професор Московського міського інституту керування Уряду Москви, академік МАНЕБ Андрій Драга, який передав у дар бібліотеці рідкісну книгу, і член ради Московського товариства української культури «Славутич» Леонтій Кузьмук.

Не обійшлося на засіданні клубу «Родичі — Велика сім’я» і без сюрпризів. Першим з них став яскравий виступ соліста Української народної хорової капели Москви Віталія Шакуна, який натхненно виконав літературно-музичну композицію «Пісні для матері», присвячуючи свій спів Люцині Валер’янівні. А потім член клубу «Родичі...» Олег Олійник — син українського поета А.Олійника, презентація книг якого вже відбулася в БУЛ, представив публіці справжній раритет з бібліотеки свого батька — довідник «Письменники України» видання 20-х рр., де опубліковано статтю про Валер’яна Поліщука як одного з лідерів тодішнього літературного процесу.

Тут же відбулася зворушлива зустріч Люцини Валер’янівни з представником ще однієї письменницької родини — московським журналістом Леонідом Любченком, сином відомого в 20-ті — 30-ті рр.українського літератора, публіциста Кості Котка (М. Любченко). Як і В.Поліщук, К. Котко жив у тодішній столиці України Харкові й у ті ж лиховісні тридцяті роки був репресований, а потім розстріляний.

Цікаво, що на сторінках журналу «Авангард» Валер’ян Поліщук називає Костю Котка (М. Любченка) в переліку найкращих українських сатириків. А 1927 р. відгукується на епіграму останнього, у якій К. Котко вдало обіграв назви книг В. Поліщука та його захоплення часом надмірно затягнутими верлібрами. От текст цієї добродушної епіграми:

Довгенькі твори у Валер’яна.
Та коротко сказати слід:
Була «Європа на вулкані»,
А залишивсь «Громохкий слід».

Валер’ян Поліщук гідно відповів своєму «опонентові», закінчуючи свою не менш дотепну епіграму рядками:

Ти маєш рацію —
До слова Валер’ян
Якраз під риму цей вулкан.

Щойно розпочату зустріч з новим, цікавим і сьогодні, однак, на жаль, маловідомим літературним ім’ям Кості Котка (М. Любченка) буде продовжено на наступному засіданні клубу. А отже, панорама української літератури, її недосліджені сторінки відкриються перед нашими читачами повніше, глибше, об’ємніше. Ясніше та чесніше.

І допоможуть нам у цьому родичі, їхня вдячна турботлива родинна пам’ять про Творців. Тих, які єднають нас — Словом та Духом своїм. 

Віталій Крикуненко,
ведучий клубу «Родичі — Велика сім’я»,
член Спілок письменників Росії та України

Москва