Вбивство голодом відбувалося згідно з генеральною лінією комуністичної ПАРТІЇ

Захопивши владу, більшовики запроваджували нову релігію — ленінсько-комуністичну, спрямовуючи головний удар проти українського села, яке зберігало мову і давню культуру, вірило в Бога. Великі міста України на той час вже було знівельовано.

У них розмовляли «інтернаціональною» російською мовою, у них вдалося посіяти відразу до села, особливо до української мови. Міська інтелігенція переважно працювала на російську імперську культуру.

Починали з найзаможнішого селянина. Зі справжнього господаря. Ось який висновок робила одна з книг радянського часу: «Ярким выражением классовой направлености всей политики партии и государства была налоговая политика, переносившая тяжесть обложения на зажиточные слои крестьян. В 1923 г. в Одесской губернии на одну десятину обложения приходилось налога (в пудах ржи) в бедняцких хозяйствах 3,6 пуда, середняцких 8,2 и кулацких 11,4 пуда. В 1925 г. в среднем по Украине на одну десятину земли приходилось налога в бедняцких хозяйствах 80 коп., середняцких — до 2 руб. и кулацких — 7 руб.» (А.Чмига. «Колхозное движение на Украине в 1917 — 1929 гг.)». — М., 1974 р.).

Колишній активіст, полковник запасу Радянської Армії, виходець із села Полонистого, нині Голованівського району Андрій Пастушенко згадував: «Я тоді, дев’ятнадцятирічний парубок, щойно вступив до Ленінського комсомолу й не прислуховувався до наклепів, які зводилися на партію, на Сталіна... Назад ми не оглядалися: ми тільки прагнули якомога краще і швидше провести в життя генеральну лінію партії, її курс на колективізацію...».

Яким чином це робилося, збереглося чимало споминів. Нині покійна жителька села Крутенького Клавдія Чепіль: «Нас четверо малих сиділо на печі. Прийшло троє, двоє з них сільські. Перед цим у нас вже все витрусили. Але вони знову почали шукати, що ще забрати. Шпигали в долівку залізною шпичкою, заглядали у всі закутки. У горняті Іван Чернієнко знайшов пригорщу квасолі. Мати в сльози: «Іване, пожалій. Не забирай останнє у дітей, ти ж наш, сільський, не цей зайда», — вказала на чужого. «Ти, тьотка, потіше, а то ми і тібя конфіскуєм, как несознательного елемента, врєдітєля госзаготовкі», — не дивлячись в її бік, сказав чужак. «А що ж я дітям даватиму, що сама їстиму?» — залементувала мама. «Ги-ги-ги, — заіржав Іван, — ріж дітей та їж»...

Ось такою була генеральна лінія партії — «ріж дітей...»

Наслідки цієї «лінії» були жахливими. Про це свідчить лист до Сталіна за підписом Пастушенка (не того, що згадувався вище), виявлений 1989 р. в архівах ЦК КПУ. Зареєстрований він у секретному відділі комітету Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків) від 10 лютого 1932 р. (Подаємо скорочено.)

“Добрий день, шановний секретар ВКП (б) товаришу Сталін.

Пишу листа з України з глухого закутка села. Візьміть військову карту і знайдіть село на річці Ятрань, зветься Полонисте, на Уманщині, Бабанського району (тепер Голованівського району Кіровоградської області).

...Зараз буксир над буксиром бригада з 86 осіб ходить три місяці, нічого не роблять, день у день ходять під кожну хату. Від початку кампанії уже перенишпорили разів 60 кожну хату. Забрали до фунта всю городину в колгоспі, у колгоспників на душу два пуди картоплі, а всю до фунта — в заготівлю.

Ніякого передбачення на весняний посів насіння. Ні фунта ніякої культури, ні картоплі, ні квасолі, ні віки, ні сочевиці, ні гороху, ні гречки, ні проса, ні ячменю, ні вівса, ні сої. Все до фунта — і буряки, і капусту квашену — забирають, і курей. І здають селяни, бо нічим годувати, йде забій кролів. Оце таке, товаришу Сталін! Трудодень обійшовся 37 копійок, пара чобіт — 36 карбованців, пара черевиків — 26-22, костюм — 80 карбованців, який був торік 25. Розумієте, тов. Сталін, сто днів на одну пару чобіт. Зрівняйлівка. Фунта соломи не дають, у хатах холод, розкуркулюють бідняків, колгоспників викидають із колгоспу за те, що хліба не здають. Зажим, не дають селянинові балакати на зборах, садять».

Чи було вжито хоч якихось заходів для поліпшення становища селян після цього сигналу? Ні.

Аркадій Люльченко згадував: «Скільки, питаєте, померло в голодовку? Ми тут прикинули: не менше 400»...

Микола Шкіндер: «Траплялося, за один день — 70 мерців»...

Один з літописців цього села Володимир Пастушенко (помер 1982 р.) не називав у своїй рукописній праці кількості жертв — побоявся, але записав, що 1935 року «в хаті Сили Ковальчука розмістили дитячий патронат, у якому жили діти, котрі залишилися без батьків в 1932-1933 роках. Він нараховував близько 20 дітей»...

Здається, українське село, український селянин зовсім не існували для влади. Впроваджувався в життя ленінський заповіт: «пусть они исчезнут с ли­ца земли как рудимент».

Зі споминів Ганни Тищенко: «Наша родина жила в с. Станіславчик, нині Ульянівського району. Ми точно всі видохли б з голоду, якби не ліс. У селі все вимели, в колгоспі заробляли лише «палички», а в лісі наймали на заготівлю бересклету і давали трохи крупи, хліба...”

Совєти готувалися до війни (“Наша революция только начало, она приведёт к победоносному концу только тогда, когда мы весь мир зажжем таким же огнем революции» (В.Ленін. Т.40, с.169), і тим, хто працював на забезпечення армії, не давали вмерти з голоду. З бересклету (або бруслини) добували гутаперчу (щось на зразок каучуку) та дерев’яні гвіздки для підбиття чобіт. Село ж не постачалося навіть зерновими відходами, щонайменшим набором необхідних товарів. В тюрмах і таборах краще жилося.

Восьмирічний Іван і одинадцятирічний Федір Задорожні з села Олександрівки Голованівського району рятувалися від голодної смерті аж... на Біломорканалі, куди в 1931 році за приховування хліба від реквізиції заслали їхню матір. Батькові вдалося доставити в 32-му році синів у зону до матері, де вона відбувала термін. Вона працювала прачкою. Прала за день не 75 пар білизни, як належало, а вдвічі більше й отримувала подвійну норму хліба. Слава Богу, начальник табору єврей Графман дозволив залишитися хлопцям у зоні, записавши їх безбатченками. Так і вижили. Батько ж повернувся в Україну. Він дуже любив своїх дітей та дружину і, недоїдаючи, важко працював у колгоспі, щоб відкласти трохи грошей, припасти два пуди борошна, купити пару чобіт, припасти продуктів до їх повернення із заслання. Але одного разу він не стримався і похвалився своїм надбанням приятелям. Ті підпоїли його і вбили, щоб заволодіти «багатством» свого бідного односельця — їм теж треба було виживати і рятувати свої сім’ї.

Ось така трагедія української родини Задорожніх. А скільки таких трагедій було по всій Україні? «Фашисти такого не робили, які ці, — згадувала нині покійна мешканка Голованівська Тодоска Гончарук. — Бувало, зайде німець у хату, побачить четверо дітей і голі стіни, поведе очима, вилається і піде геть. Активісти ж не зважали ні на убогість, ні на голодних дітей. Прийшли до моєї братової забирати корову, а в неї діти, та ще й носила в собі. Коли вивели з хліва годувальницю, вона схопила її за хвіст і криком кричить: «Побійтеся Бога, ми ж всі з голоду помремо!» Корова якраз оправилася, то активісти одірвали бідну жінку від неї і посадили у гній: «Ото твоє, а корова — наша». Насміялися і пішли. Народила моя братова двійнят, однак померли вони з голоду...»

Тим часом більшовицькі ідеологи видумували різноманітні співомовки, видаючи їх за народну мудрість: «Ленинским курсом народы пошли — счастье и волю свою обрели». Або: «Советская власть — колхозникам всласть» (з книги «Социалистическая обрядность». — Киев, 1985).

Відома письменниця, історик Раїса Іванченко писала: «Українське селянство було піддане терору не за те, що продукувало і мало хліб, а за те, що було носієм і підгрунтям відродження української національної самосвідомості» («Історія без міфів»).

Україну і народ було пограбовано до нитки, в ярках, на цвинтарях, у погребах поховано мільйони людей, винних лише в тому, що вони мали нещастя народитися українцями на найбагатшій у світі землі. Дух селян був зломлений, мало хто з них усвідомлював себе не те що українцем, а й взагалі людиною.

Втім, навіть сьогодні, коли вже доведено факт штучного голодомору, певні політичні сили, найперше комуністи, намагаються виправдати своїх колишніх вождів неврожаєм хліба. Проте, наприклад, Голованівський район не весь голодував. Жодного випадку голодної смерті не було зафіксовано в селах Березівка та Липовеньке. Березівці ставлять це в заслугу керівнику колгоспу Івану Радивуцькому, а липовеньківці — голові комнезаму Пилипу Сербулу, які зуміли правдами й неправдами захистити своїх односельців від наїзду буксирних бригад. Отже, там, де не було виметено всього хліба, люди пережили страшне лихоліття. Хоча у випадку з Липовеньким, очевидно, спрацював інший фактор — поблизу села на хуторі Липняги була філія Одеської трудової колонії імені Урицького. Тут відбували покарання сотні куркулів, обов’язком яких було виробляти і постачати сільськогосподарську продукцію в обласний центр Одеським чекістам. А чекісти добре знають вовчі закони — біля свого лігва не полювати...

Ще часто комуністи люблять говорити про те, що «Велікая Октябрьская революція» звільнила народ від справжнього рабства. Мовляв, за поміщиків селянин світу Божого не бачив, так вже важко працював на них. Але відкрийте «Історію міст і сіл України. Кіровоградська область», видану 1972 р. під пильним оком партійної цензури. Ось що там пишеться, де йдеться про село Данилову Балку Ульянівського району: «Чоловіки віком від 17 до 55 років, а жінки від 15 до 50 років відбували тяжку панщину, працюючи весь світловий день. Протягом року т. зв. тяглові кріпаки повинні були відробити по 198, а піші — по 88 днів... Панщина доповнювалася численними повинностями, зокрема шарварками — по шість днів з двору, а також згонами — по вісім на рік. За потреби залучали до роботи в поміщицькому маєтку і за плату. Чоловік за день заробляв 10 — 20 коп., а жінка — наполовину менше.”

У ті ж 70-ті роки, коли вийшла ця «Історія», в радянських колгоспах, на Ульянівщині жінки мали відробити мінімум 200, а чоловіки — 250 днів, відповідно до 55 і 60 років.

До того ж тоді вже всі були пішими. От і порівняйте рівень панського кріпацтва та московсько-більшовицького.

Про те, що цей голод було організовано, свідчить газета «Трактор» — орган Політвідділу Грушківської МТС. 8 жовтня 1933 року тисячним тиражем у Гайворонській друкарні «Шлях комуни» вийшов, як зазначається, «спеціальний нумер» цієї газети, «присвячений святкуванню в розподілі наслідків», тобто розподілу результатів збирання врожаю колгоспами села Грушки. Так от, у газеті було вміщено кілька цікавих заміток, у яких колгоспники Тодон Руденко, Тодир Рябоконь, Тит Кравець, Ларіон Кравець і Семен Міщенко не можуть натішитися та нахвалитися тим, яке щастя вони мають від колгоспного життя.

Справді, після недавнього мору, після того, як відбирали останнє, отримати по 160 і навіть 400 пудів хліба на сім’ю було чимось небаченим. Але найцікавіше те, що в газеті ми знаходимо показники врожайності порівняно з минулим 1932 роком. Вони мало чим різняться між собою. Судіть самі: пшениці 32-го зібрано по 12 ц з гектара, 33-го — 14; жита, відповідно, 7 і 16, ячменю — 7 і 15, цукрових буряків — 120 і 200 центнерів. Тим не менше, 32-го, свідчить далі газета, у тому ж колгоспі «Шевченка» на трудодень припадало по 1 кг 800 г хліба, а 33-го — по 7 кг.

Наприкінці 1933-го особистий представник Й.Сталіна, який займався колективізацією в Україні, другий секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич мав повне право заявити: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробовуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйонів життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Зверніть увагу на початок цитати: «боротьба точиться», а не закінчилася. Війну виграно, але не закінчено.

У Кіровоградському обласному архіві зберігається «діло» на члена ВКП(б) Килинича Павла Івановича, 1891 р.н., с. Ємилівка. 27 лютого 1938 р. його заарештував Голованівський РВ НКВС за те, що, працюючи головою колгоспу «По шляху Леніна», 1934 року в період обмолоту видав колгоспникам по 13% хліба, а не 10%, як належало, через що не виконав план хлібозаготівлі на 680 ц; в колгоспі загинуло 23 коней, виявлено перевитрату грошей на суму 380 рублів». І хоч П.Килинич вже давно не працював головою і жив в іншому селі, каральні органи не забули його милосердя до голодних селян і засудили до шести років тюрми. Однак обласному суду цей вирок здався дуже м’яким. Він скасував попередній присуд і 20.04.1938 трійкою УНКВС Одеської області й Килинича, вже як «активного члена контрреволюційної організації», було засуджено до розстрілу. Вирок виконано 29.04.1938.

Війна тривала. Попереду була Велика Вітчизняна. За нею — голод 47-го. Попереду нові жертви, і знову переважно українських селян. Така була генеральна лінія партії.

Сергій ПІДДУБНИЙ
селище Голованівськ
Кіровоградської обл.