Як вмирало село Фурси

Наша сім’я складалася з чотирьох осіб: — батька Трикози Якова Павловича, 1890 року народження, матері Оксани Йосипівни, 1898 року, сестри Наді, 1923 року та мене, Миколи, 1925 року.

Жили до колективізації як усі селяни — не бідно і не багато. Своєчасно розраховувалися з непосильними податками і ледь-ледь зводили кінці з кінцями. Згідно зі статистикою, наша родина належала до середняків. Землі в полі, крім 0,47 га городу, не було. Тримали корову, поросятко та декілька курочок.

Узимку мама пряла пряжу і ткала полотно. З нього вона шила та вишивала сорочки й рушники.

Тато був гарним теслярем і працював за наймом. Більша частина зароблених грошей ішла на оплату податків.

Наприкінці 20-х років влада проголосила в країні колективізацію сільського господарства, приватна власність селян на землю анулювалася. У ту пору селянство поділялося на три категорії: заможних (куркулів), середняків та бідняків. У заможних селян були добротні хати, господарські будівлі, десятки десятин землі, сівалки, молотарки та інший реманент для обробки землі. У них було також багато худоби та великі сім’ї. Цю категорію селян, що була невеликою, влада вирішила знищити як клас. В основі будівництва колгоспного господарства було майно, будівлі та реманент куркулів. Усіх їх заарештували (без суду й слідства) і вивезли до Сибіру разом з їхніми сім’ями.

Середняки, яких у селі була більшість, у колгосп вступали неохоче, їх під великим тиском податків та «пана маузера» туди записували насильно, худобу, землю та реманент відбирали примусово.

Бідняки ж, яких у селі називали ледарями, навпаки, в колгосп записувалися в першу чергу. Вони організували комітети бідноти, їх призначали на всі керівні посади.

Колективізація прийшла і до нашої оселі. Це було взимку 1930 року. Пам’ятаю, як до нашої хати зайшли кілька чоловіків у шкірянках і з револьверами на поясі. Вони назвали себе уповноваженими ГПУ. З ними були і люди з нашого села (з комітету бідноти), я їх не знав. Вони почали вмовляти батька та маму вступити до колгоспу, обіцяли райське життя, що на зароблені трудодні колгосп видаватиме натурою (продовольством) та грішми, що колгоспники матимуть менші податки та ін. Батько відмовився одразу (він тоді працював на будівництві в Білій Церкві), а маму змусили записатися до колгоспу.

Наступного дня до нас прийшли й забрали корову, а через кілька днів забрали і порося. Пообіцяли на нас, дітей, видавати колгоспне молоко. Але його ми так і не покуштували, бо колгоспу треба було виконувати державний план м’ясо- та молокозаготівлі. В ту зиму багато худоби загинуло від простуди та нестачі кормів.

Настала весна 1930 року. Почалися весняно-польові роботи. Коні, що були в колгоспі, ледве трималися на ногах, бо їх годували дуже погано. Збіжжя, що конфіскували у куркулів, не було підготовлено для посіву. Посіяли його несвоєчасно, і це, безумовно, вплинуло на врожайність.

На городах селяни теж ледь впоралися з посадкою, бо орати було нічим, їх копали лопатами, а тому і терміни саджання було зірвано, що також вплинуло на врожайність городини.

Дисципліна в колгоспі була дуже низька. Де роботу можна було виконати п’ятьма працівниками, там працювало 25—30. Тоді з’явилася в народі така частівка:

А в колгоспі добре жить:
один робе — сім лежить,
а як сонце припече,
то й останній утече.

Врожай, зібраний у 1930 році, був набагато гірший за минулорічний. План хлібозаготівлі колгосп ледве виконав, аж з’явився новий, додатковий. На зароблені трудодні колгосп не видав нічого.

До зароблених трудоднів колгоспникам зараховували зерно, що вони зібрали на своїх городах. Селяни почали виходити з колгоспів. До осені 1930 року (як казав наш сусід Артеменко Серафим) з колгоспу вийшло до третини селян, частина з них виїхала в міста на будівництво заводів та фабрик. Так виїхав наш сусід Бровченко Федот до Харкова, а Ткаленко Карп — у Росію на Далекий Схід.

Забороною виїзду із села та збільшенням податків влада прискорила колективізацію. Одноосібників обклали такими податками, що їм лишалося тільки одне — вступити до колгоспу.

Коли в 1931 році закінчилася колективізація, в житті колгоспників знову нічого не змінилося. Вони, як і раніше, на зароблені трудодні нічого не отримали. Податки зростали, за несплату їх селян штрафували, без суду конфісковували худобу або майна.

Колгосп хлібопоставки державі ледве виконав і знов отримав додаткові податки, які перейшли на 1932 рік (так розповідав мамі наш сусід — колгоспний бухгалтер Артеменко Серафим).

Настав 1932 рік. Життя колгоспників значно погіршало. У більшості селян корів, свиней та іншої живності вже не було, а в кого і була корова, то треба було здати безплатно 600 — 800 літрів молока, точно не пам’ятаю. З кожної курки, їх переписували, селянин повинен був здати державі 60 яєць на рік. Якщо у когось було порося, і він його заколов, то шкуру обов’язково треба було здати, за невиконання засуджували до двох років в’язниці. Тоді й з’явились частівки, за які судили:

Устань, Ленін, подивися
Як колгоспи розжилися.
Хата раком, клуня боком
Та коняка з одним оком.

Україна моя хлібородна
Німцям хліб весь віддала
А сама голодна.

Вийшла новая програма
С...ь не менше кілограма
Як же в... кілограм -
Тоді хліба 300 грам.

У ту пору міське населення по картках отримувало хліба 300 г на день, а селяни цієї норми не мали. Тільки в 1935 році картки на хліб були скасовані.

Устань, Ленін, подивися,
До чого ми дожилися:
У дворі ні корови, ні свині
Тільки Сталін на стіні.

Портрети членів Політбюро обоє ‘язково повинні були висіти в кожній оселі, їх носили та роздавали безкоштовно.

Настала весна 1932 року. З колгоспної комори забрали все зерно ярових культур, яке було підготовлено для посіву в рахунок хлібопоставок 1931 року. Різко посилилася боротьба з тими селянами, які не виконали податки. Знову почалися обшуки, відбирали не тільки збіжжя, а й майно, худобу. Відібране у селян зерно пішло на весняну сівбу в колгоспі. Сіяли ярові непідготовленим зерном, тим, яке було. Урожай 1932 року (як розповідав наш сусід Ткаленко Митрофан,- агроном) був на рівні 1931 року, але план хлібозаготівлі значно вищий. Для контролю виконання плану понаїхало багато уповноважених з району та області. Казали люди, що були уповноважені із самої Москви. Вони «допомагали» місцевій владі виконати хлібозаготівлю державі.

Обмолочене зерно з токів вантажили на підводи з червоними прапорами, відвозили в район на державні хлібоприймальні пункти.

Селяни вже тоді зрозуміли, що на трудодні знову нічого не дадуть, почали ходити по стерні та збирати колоски, що лишилися. Але колоски в них відбирали, а людей засуджували до десяти років в’язниці або до розстрілу.

Це все робилося згідно з Постановою ЦК ВКП(б) від 7 серпня 1932 року, яка була направлена на знищення людей голодною смертю.

Коли все зерно зібрали та вивезли, а план колгосп усе ж не виконав, уповноважені району, області та НКВС і ГПУ, керуючись Постановою Політбюро ЦК ВКП(б), яку підготувала Надзвичайна комісія на чолі з В.Молотовим у листопаді 1932 року, що вимагала від керівництва України посилити хлібозаготівлю, проводили масові обшуки населення, вилучали не лише заховане зерно, а й будь які припаси продовольства, застосовували натуральні штрафи у вигляді м’яса, сала чи городини.

Ніяких санкцій на це прокурора чи судів не було потрібно.

Тепер мені стало остаточно зрозуміло, що ця Постанова спрямована на геноцид українського народу, бо вона діяла тільки на Україні. У сусідній Білорусії ніяких санкцій не було, і ніякого голоду там не було.

На початку листопада 1932 року до нас зайшла сусідка баба Агафія і сказала мамі, що в село понаїхало багато з НКВС та уповноважених з області та району. Вони мобілізували, мабуть, всі підводи району та селян з комітету бідноти, які добре знали, де хазяїн може сховати їжу, і проводять поголовний обшук та відбирають все продовольство, яке знаходять у селян. Вона сказала: «Якщо у вас щось є, то заховайте». А де ховати?

Городина була у погребі, а в коморі, крім одного пуда жита та двох пудів борошна, більше нічого. Щоправда, було ще кілограма 3-4 квасолі та кілограмів 8-10 соняшникового насіння.

Мама сказала сусідці, що ми всі податки виконали, може, до нас і не прийдуть, але про всяк випадок пішла до комори і принесла жито, яке поклала на ліжко під подушку. Сказала мені, щоб я роздягнувся і ліг у ліжко — нібито хворий. Я роздягнувся, ліг, і мама мене вкрила кожухом, а сама розмовляла з бабою Агафією про тяжке життя, про те, як перезимувати...

Прийшла сестра зі школи і сказала, що обшук роблять в оселі Глущаків, це через чотири хати від нашої, і забирають все, що можна їсти. В оселі Глущаків чути крики та плач.

Через деякий час до нашої хати, хат Бровченків та дядька Юхима під’їхало по кілька підвід.

У хату зайшли двоє міліціонера та уповноважений ГПУ — так він представився мамі. Кілька чоловік залишилися у дворі. Вони були озброєні довгими металевими загостреними прутами-щупами. Ті, хто зайшов у хату, прізвищ своїх не назвали, але одного з НКВС, у шкірянці і з револьвером на боці, я запам’ятав на все життя.

Його прізвище — Фогель. Коли він розмовляв, то дуже гаркавив.

Жодних документів вони не пред’явили, а почали вимагати від мами (тато був на роботі), щоб вона показала, де заховано хліб, щоб віддала його добровільно для виконання хлібозаготівлі колгоспом.

Мама показала довідки про те, що ми всі податки виконали, але їх це не цікавило. Мама плакала, просила їх, казала, що в нас лишилося тільки перезимувати та не вмерти з голоду. Знову заговорив Фогель: «Если по-хорошему не отдадите, найдем и все заберем. Вам будет хуже!» Мама дуже плакала й благала, щоб не забирали останнє. Це на нього не вплинуло, і Фогель дав наказ обшукати всюди і що знайдуть — вантажити на підводи. Обшук тривав близько години. На городі, у клуні та в сараях вони нічого не знайшли, а в погребі знайшли картоплю, буряк, моркву, квашену капусту та солоні огірки. Ніхто це й не ховав. Із сараю забрали всіх курей. Один з уповноважених наказав, щоб погріб закрили, забрали ключі та опечатали, а маму попередив — якщо пломби буде зірвано, її розстріляють.

Почали обшук у хаті. Шукали всюди, але нічого не зайшли. Зайшли в комору і винесли все, що там було — борошно, квасолю, цибулю, соняшникове насіння. Полізли і на горище. Там було близько трьох десятків качанів кукурудзи, їх забрали, а ткацький верстат та прядку просто зламали.

Фогель під час обшуку був у хаті. Він подивився на ліжко, де я лежав, підійшов і наказав мені встати. Я встав, весь тремтів і плакав, плакали й мати із сестрою. Мабуть, я плакав сильніше за всіх, він мене вдарив рукою по потилиці і закричав: «Замолчи, гой!»

Цю фразу я запам’ятав на все життя.

Фогель підняв подушку, побачив клунок із житом, і його у нас забрали...

Тато того дня прийшов пізно, мама розповіла йому про все, що сталося. Він насупився, по щоці потекла сльоза. «До нас прийшла голодна смерть», — сказав він. Справа в тому, що й на роботі у Білій Церкві, де він працював, зарплату йому не виплатили.

Там же вербували людей на роботу в Москву на будівництво метро. Обіцяли високі заробітки, і тато дав згоду. Через 2-3 дні він поїхав до Москви. Там він будував станцію метро «Сокольники».

Дома нічого було їсти.

Наступного дня мама розбудила мене дуже рано і сказала, що поїдемо в Білу Церкву міняти золотий хрестик та сережки на хліб. Прийшли до Білої Церкви, коли ще не світало, але біля Торгсину було багато людей. Люди, похмурі, виснажені, стояли, щоб обміняти свої золоті речі на кілька кілограмів борошна й не вмерти голодною смертю. Ми стали в чергу.

Якийсь чоловік, що стояв разом з нами, розмовляв російською і розповів, як треба розуміти слово «Торг син» — Товарищество Очнись Россия Грабит Сталин Истребляет Народ.

Наша черга підійшла, коли вже стемніло. Ми з мамою дуже змерзли. Золото приймали двоє євреїв, на вході стояв міліціонер. Мама віддала все одному з приймальників. Він прискіпливо подивився на них крізь лупу, потім поклав у склянку з якоюсь рідиною, протер, зважив і сказав, що коштують вони аж 8 кг борошна. Мама сказала, що це дуже мало, а у відповідь почула, що більше вони їй не дадуть, може скаржитися куди схоче. А куди і кому?!

Нам видали якусь квитанцію і сказали, що борошно можна буде одержати тільки завтра, бо склад уже закрився.

Додому прийшли пізно ввечері. Сестра Надя сиділа на печі і плакала. Хотіла їсти, а їсти нічого. У хаті до того ж холодно. Мама пішла до клуні, принесла трохи соломи і затопила піч, потім взяла пилку і вийшла. Повернулася зі спиленою молодою грушею. Сіла на лавку, пообрізала гілочки. Коли я спитав, що вона робить, відповіла, що це буде пристрій, аби красти свою картоплю, яка лежить у погребі. Вона взяла два великі цвяхи і прибила їх на товстому кінці палиці.

Разом з мамою ми вийшли з хати, зайшли на погріб, підійшли до вентиляційної витяжки (вона була над відсіком з картоплею), мама опустила туди палицю з цвяхами і дуже обережно почала її піднімати.

На одному цвяху була картоплина. Отак мама годин зо два навитягала близько відра картоплі. Кілька картоплин мама помила й зварила. Це була перша й остання їжа за день.

Вранці мама знову розбудила мене, щоб йти до Білої Церкви за борошном. Черга за борошном була величенька й одержали ми його аж під вечір. Додому прийшли, коли вже було зовсім темно. І знову пішли красти свою картоплю. Мама навитягала трохи більше відра. Спробував і я це робити, але у мене нічого не вийшло. Картоплини зривалися з цвяха, коли я піднімав палицю. Мама зробила вечерю з води, солі, муки й картоплі. Цю їжу називали кандьором. Поїли, ми з Надією лягли спати, а мама знову пішла по картоплю, і до ранку натягала ще три відра. Вранці до нас зайшла баба Агафія і сказала, що за два дні тому за городом нашого сусіда Серафима Артеменка викопали великі ями для картоплі та буряків. Мама здивувалася, як це в мороз засипати в ями картоплю, вона ж за зиму пропаде. Але уповноважені ГПУ-НКВС робили свою чорну справу, їм дали таку вказівку, і вони її виконували.

Через кілька годин у наш двір заїхали дві підводи, відкрили погріб і винесли картоплю, моркву та буряки. Забрали практично все. Залишилося кілька відер дрібненької картоплі, яку мама відібрала на посадку. Не забрали також бочку з кислою капустою та бочку із солоними огірками.

Кілька днів по морозу возили під охороною овочі і засипали у ями. Коли звезли все, то накрили зверху соломою і закидали мерзлою землею. Усю зиму ці кагати охоронялися.

Тато в грудні прислав трохи грошей та дві маленькі посилки з хлібом. Хліб уже зацвів, їсти його було неможливо. Мама порізала його та посушила в печі. Потім ці сухарі заварювали, додавали трохи картоплі й варили суп. Він виходив дуже поганий, але голод змушував їсти .

В одній з посилок був також лист, у якому батько писав, що працюють вони на найважчих земляних роботах. Живуть у підвалі біля Казанського вокзалу. Сплять на голих нарах. Просушити промоклий одяг ніде.

Наприкінці грудня 1932 року померла сестра Надя. Вона застудилася в холодній школі, її виснажений голодом організм, без будь якої медичної допомоги, не зміг боротися з хворобою.

У березні 1933 року повернувся з Москви дуже хворий тато. Привіз тільки одну буханку хліба, а чотири буханки та 3 кг перлової крупи відібрали у нього на кордоні НКВСівці. Зароблених грошей йому вистачило тільки на дорогу додому. Паспорта та московської прописки у нього не було, тому, коли він простудився й захворів, до лікарні його не прийняли. Дома теж ніякої медичної допомоги. Він пролежав удома близько десяти днів з високою температурою та помер. Це була друга жертва голодомору в нашій родині.

Поховали тата на старому цвинтарі без труни, просто загорнули мертве тіло в рядно. Копали яму цілий день дід Митрофан і Герман Ткаленки та Глущак Данило. На похорон ніхто не прийшов. Усі сусіди були настільки виснажені голодом, що з хати виходили тільки з великої потреби.

За зиму з’їли все, що можна було їсти, навіть шкуру теляти, яка пролежала більше року в сараї, і стебла кукурудзи та соняшника.

Треба сказати, що мама, коли чистила картоплю, зрізала вічка і зберігала їх для посадки навесні. Це лушпиння було нашим НЗ. М’яса чи сала за всю зиму ми не з’їли ані грама. Щоправда, брат тата Савелій приніс дві підстрелені ворони, що були як святкова страва.

Як ми вижили, не знаю. Ми ледве стояли на ногах, були пухлі від голоду, весь час дуже хотілося їсти та спати. Чекали на весну, коли з’явиться трава.

Наш сусід, дядько Юхим, почувши, що люди їздять у Білорусію і там міняють одежу на харчі, зібрав деякі свої речі і поїхав до Могильова. Там він виміняв, як він говорив, 2 пуди ячменю і 3 кг сала, але на кордоні України в поїзді НКВСники забрали все це. Ця сім’я з чотирьох осіб померла від голоду у березні 1933 року. В сім’ї Бровченків померли двоє.

Ховати на старому цвинтарі було ніде, тож відкрили новий. Усіх померлих ховали, як мого батька — без труни, загорнувши у рядно. Були випадки, коли вночі свіжі могили розгрібали (ями були неглибокі) й обрізали на трупах м’ясо, лишаючи тільки кістки. Хто це робив, не знаю, але таке було.

 У селі почали щезати діти. Ширилися чутки, що їх заманювали, вбивали та з’їдали.

Наша сусідка Ганна Артеменко розповідала мамі, що вона ходила на базар у Білу Церкву і там для сина Сашка купила котлету. В той час жінку, що їх продавала, заарештували, котлету відібрали, буцімто вона була з людського м’яса.

Людожерство в Україні на той час було масовим. Про це мені розповідав мій фронтовий друг. Як свідчать історики, у м. Суми на вул. Псільській 1933 року працював м’ясокомбінат, де людське м’ясо переробляли на ковбаси. (Див.: В.Петров­ський, Л.Радченко, В.Семе­нов. Історія України. — Харків, 2007 р.).

Уже 1969 року в Києві я зустрівся зі своїм фронтовим другом Ігорем Бернасовським, який тоді працював заступником начальника секретаріату МВС України.

Він мені розповів, що коли в 1953 — 1955 рр. МДБ України розділили на КДБ і МВС, був перегляд усіх архівних документів. Справи за політичні злочини залишилися в КДБ, а кримінальні — передали в МВС. Їх було близько 12 тонн. Для перегляду цих справ залучили до сотні працівників і пенсіонерів МВС. Керував їхньою роботою начальник Першого спецвідділу полковник Семенов. По закінченні перегляду було зчищено більш як 100 000 справ на людожерів за 1933 р.

Людожери, які вбивали живих людей і з’їдали їх, були засуджені до розстрілу.

Людожери, які відкопували померлих і з’їдали їх, були засуджені до десяти років ув’язнення.

Матерів, які з’їдали своїх дітей, або розстрілювали, або відправляли до психіатричної лікарні.

Картопля, що її відібрали у селян і засипали у бурти, за зиму згнила, охорону з кагатів зняли, і голодні, пухлі люди в цій смердючій масі шукали щось, що можна з’їсти.

Ми з мамою навибирали й собі близько п’яти відер цієї картоплі. Удома помили її, обрізали шматочки зі здоровими вічками для посадки. Лушпайки ж варили і їли цю юшку.

Недалеко від нас була дубова діброва. Коли розтав сніг, ми ходили туди збирати жолуді, які лущили та смажили. Це був делікатес.

Почалися весняно-польові роботи. Добре, що восени город перекопали, і нам тепер залишилося тільки посадити лушпайки картоплі.

Дід Митрофан, наш сусід, приніс і дав мамі насіння цукрових буряків, соняшника, кукурудзи, гарбузів та маку. Велика йому за це подяка.

Засадили близько третини городу. З’явилася надія, що буде врожай, то, може, й виживемо, якщо влада знову все не забере.

Почали рости кропива, лопух, лобода, пшінка та кульбаба. Це стало нашою основною їжею. А коли зацвіла акація, грона її квітів стали справжніми ласощами. Та все це не здатне було вгамувати голод. Постійно хотілося їсти, хотілося м’яса, хліба, масла.

За зиму в селі поїли всіх собак та котів, позникали горобці та ворони. Навесні в річці Кам’янці почали ловити рибу, жаб, черепашок. Ловили все живе, що можна їсти. Вода в річці була ще холодною, виснажені голодом люди застуджувалися, хворіли й вмирали.

Але їв ти чи не їв, а бригадир виганяв на роботу в колгосп. Працюючим давали в обід затеруху або куліш. Праця цих людей була малопродуктивна. Та і як могли працювати виснажені, пухлі люди, що ледве держали в руках сапку чи лопату?

Ті, що сіяли ярові, їли зерно під час сівби. Після закінчення роботи бригадир та уповноважений з району обшукували кожного, наче злочинців. За жменю вкраденого зерна штрафували трудоднями.

Наприкінці травня — початку липня почали наливатися хліба на колгоспному полі. До кожного лану поставили охоронців на конях з рушницями. Вони і вдень, і вночі ловили тих, хто зривав зелені колоски на їжу. Але голод був сильнішим за страх, і люди навіть під загрозою розстрілу або ув’язнення свідомо йшли красти колоски. Я також, усупереч маминим наказам, кілька разів рвав і з’їдав ці зелені колоски. Дуже хотілося їсти.

Так ми пережили найстрашніші вісім місяців голодомору.

Вижити вижили, а здоров’я було суттєво підірвано. Мама після цього довго хворіла і померла в 1943 році, коли їй було 45 років.

Фактично масова насильницька колективізація та пов’язаний з нею голодомор на селі були запланованим знищенням класу дрібних власників-селян в Україні.

 Селяни неохоче ділилися думками про ті події, але ширилися вперті чутки, що голодомор в Україні штучний, аби заселити Україну жидами і зробити з України Єврейську автономну республіку. Ці чутки були не безпідставними. Адже коли я пішов у перший клас, потрібно було свідоцтво про народження. Мама пішла в ЗАГС у Білу Церкву, і їй видали свідоцтво про моє народження, яке було надруковано на бланку двома мовами — російською та єврейською. Це свідоцтво і донині зберігається у мене, ксерокопію його я додаю.

У спогадах про колективізацію й Голодомор 1932 — 1933 років у нашому селі я написав тільки те, що запам’ятав у дитинстві, чув від мами та сусідів. Знаю тільки, що жертв голодомору в селі було дуже багато. Багато родин зникли безслідно, і про них зараз ніхто вже не пам’ятає.

Мене дуже дивує й ображає, коли я нині чую від деяких людей, що голодомору в Україні не було, а якщо і був, то це не геноцид, а звичайний голод через неврожай.

Я, людина, яка пройшла через це пекло, яка бачила, як у селян відбирали все, закривали всі кордони для ввезення в Україну продовольства з Білорусії або Росії, маю повне право стверджувати, що Голодомор 1932 — 1933 років був справжнім геноцидом українського народу.

За офіційними даними, в Україні померло від голоду більш як 7 млн чоловік.

Уродженець с.Фурси Київської області, інвалід Великої Вітчизняної війни, полковник у відставці.

 Микола Трикоза
Харків