Геополітичний театр

Світ що далі, то більше нагадує ляльковий театр. Десь у темряві таємничий ляльковод час від часу смикає за лише йому відомі ниточки. Коли йому набридає та чи інша лялька, він бере нову.

Саме сцену лялькового театру нагадує сьогодні Кавказ та Близький Схід. США, немов той таємничий ляльковод, смикає того, чи іншого керівника країни за лише йому відомі ниточки. На початку жовтня стало відомо, що Конгрес Америки вирішив прийняти резолюцію про визнання геноциду вірмен у Османській імперії (детально про питання геноциду вірмен ми розповідали у минулих номерах газети). Документ має рекомендаційний характер, передбачався подальший його розгляд та обговорення. Але шуму він наробив багато. Туреччина здійняла такий крик, що, певно, снігова лавина скотилася з Арарату. Почалися погрози, було відкликано посла Туреччини у США, врешті-решт ця істерика закінчилася військовою операцією проти курдів. Читач може запитати: а яким чином курди пов’язані з вірменами та геноцидом проти них у далекі часи Османської імперії? Відповідь на це запитання криється у нинішніх відносинах між Туреччиною та США. Курди (прихильники іншої щодо Республіканської партії Курдистану ідеології) були помічниками Америки у боротьбі з режимом Саддама Хусейна. В обмін вони отримали фактично власну державу в межах Іраку — Північний Ірак. Слід зазначити, що в автономіїнаведено лад — побудовано дуже багато шкіл, економіка досить успішно розвивається. Федералізація Іраку — фактично політика США. Але Туреччина, хоча і є головним партнером Америки у НАТО, все ж у цьому питанні має інший погляд. Для Туреччини всі курди — екстремісти. Її керівники чудово розуміють, що у разі надання автономії Північному Іраку в регіоні почнеться ланцюгова реакція. Перш за все загостриться вірменське питання. А цього турки ой як не хочуть, бо, крім економічних вимог, Вірменія може висунути ще й територіальні. А це потягне за собою перегляд багатьох проектів транспортування газу та нафти, адже газо- і нафтогони здебільшого пролягають через історично вірменські території. Резолюція про визнання геноциду стала фактично іспитом на вірність для Туреччини. Штати хотіли перевірити, наскільки політика Ердогана та Гюля незалежна від думки військових. Відкликаючи резолюцію, Буш сподівався, що війна у Північному Іраку не розпочнеться. В принципі сподівання Білого дому справдилися. Офіційне керівництво Туреччини, щоб приспати невдоволення військових, вирішило трохи пошуміти біля кордонів Іраку, зокрема заарештувати кільканадцять бойовиків РПК. Чого прагнули США у цій геополітичній грі? Поки що важко відповісти на це питання однозначно. Сказати, що натиснути на Туреччину у якихось там питаннях — нічого не сказати. Одне достеменно — війна у Північному Іраку не потрібна США. Інакше не стали б вони відкликати резолюцію, за яку, певно, вірменське лобі дорого заплатило. Постійне напруження на кордоні Туреччини та Іраку зберігатиметься, але повноцінної війни не буде — рядові американці наразі не готові до нової миротворчої місії своєї Батьківщини.

Про тимчасове небажання війни у Північному Іраку свідчать останні події у Грузії. 15 листопада під час візиту грузинського прем’єр-міністра країна офіційно підтримала антитерористичну кампанію Туреччини проти курдів. Саме офіційно, бо неофіційно Грузія підтримувала Туреччину з самого початку. Адже від діяльності бойовиків РПК залежить доля багатьох проектів з транспортування газу та нафти, у яких беруть участь обидві держави. Грузинські події на початку листопада — це свого роду покарання країни за непокірність. Додатковим каталізатором стало те, що справжній президент країни Міхаїл Саакашвілі фактично не виконав поставлені перед ним завдання. Грузія як була бідною країною з грошовитою верхівкою, так нею і залишилася. Корупція посилилася. Екс-міністр оборони країни, виступивши на телебаченні, розповів про плани президента стосовно опозиційних лідерів, дав оцінку характеру влади, зокрема наголосивши на кумівстві як на одній з її основних рис. Саакашвілі придушив опозиційну пресу, знехтував своїм народом, який фактично привів його до влади. Можна припустити, що виступ опозиції, показ фільму про вбивство Зураба Жванія — це ініціатива Вашингтона. Про це свідчить такий факт. Під час масових заворушень у Тбілісі керівники опозиційних партій «Шлях Грузії» та «Республіканці» регулярно доповідали послу США у Грузії Джону Тефту про хід подій. Президенту Грузії дали зрозуміти — проти тих, хто допоміг прийти до влади (у цьому разі — США) йти не можна.

Про щось явно попереджали і президента Пакистану Первеза Мушаррафа. Адже навіщо ж Штатам потрібно було повертати екс-прем’єр-міністра Беназір Бхуто? І чомусь же вона відмовилася від боротьби за посаду прем’єр-міністра...