Між Росією і Туреччиною

Зміна геополітичної картини світу та розвиток кризових ситуацій у сусідніх з Європою країнах відсунули на задній план основні стратегічні питання європейської безпеки і тим самим базу, що визначає її інтереси, пов’язані з Росією, Туреччиною і Центральною Азією. Незмінними залишаються проблеми європейської безпеки, пов’язані з Ближнім і Середнім Сходом.

З одного боку, через нафтову і газову залежність. З іншого — внаслідок територіальної близькості і таким чином наявності єдиного стратегічного простору, утвореного Європою, середземноморським регіоном, регіоном Персидської затоки, Каспійським басейном і Чорним морем.

Попри реалії в європейській економіці та міжнародних відносинах, основна лінія і в зовнішній політиці, і в політиці безпеки ЄС та НАТО незмінно відбувається в західно-східному напрямку. З моменту розпаду Радянського Союзу проблема східного розширення була першочерговим завданням для обох організацій — НАТО і ЄС.

Хоча «південна периферія Європи» теж не залишалася без уваги, проте для цього регіону не існує політичної стратегії з ясними і досяжними цілями, а також військовим потенціалом, придатним для подолання криз. Військова присутність в Афганістані, а також участь окремих держав — членів НАТО або ЄС в міжнародній коаліції в Іраку відтягнули на себе всю політичну енергію, внаслідок чого фундаментальні проблеми безпеки відійшли на другий план. Насамперед скоротилася стратегічна роль південно-східної та південної частини Західної Європи в животрепетних конфліктах в Палестині і Лівані, в Іраку й Афганістані.

Загроза безпеки, що йде від Ірану та його атомної програми, — це вже прикордонна зона. Відповідальність за стратегічну реакцію, а у разі потреби — і за превентивний удар, ЄС і НАТО поклали на Америку та Ізраїль. При цьому європейські країни побоюються акцій, які можуть призвести до ескалації політичного конфлікту і спровокувати посилення терористичної загрози для Європи. Ці побоювання небезпідставні. Проте разом з риторикою про діалог, спробами дипломатичних переговорів і погрозами економічних санкцій — окрім повної ізоляції Ірану як останнього варіанту — вони приховують нерішучість і недієздатність євроатлантичної політики. Внутрішні кризи в Пакистані та інших державах Центральної Азії негативно позначаються на спробах стабілізації ситуації в Афганістані.

«Нова стратегічна концепція НАТО» і програма, передбачена для саміту в Бухаресті, наміченого на весну 2008 року, від якого очікуються конкретні рішення, не в змозі усунути цей недолік, принаймні доти, доки не буде встановлено конкретні цілі, що базуються на політиці можливого і мають перспективи.

Для цього необхідно шукати спільну мову з Росією, а всередині НАТО — домовлятися з Туреччиною про єдину близькосхідну політику, що включає Центральну Азію, а не розпорушувати свої сили на розширення зі східними частинами Центральної Європи.

Росія і Туреччина займають на євроазійському просторі ключові стратегічні позиції, нехтувати якими означає піддавати себе невиправданому ризику. Обидві флангові держави незалежно від їхніх сил або слабкості критично важливі для безпеки Європи. Унаслідок свого географічного положення і етнічного складу ці держави виконують відносно країн Центральної Азії, Ірану і регіону Персидської затоки функцію стабілізатора, а Туреччина, що межує з Іраком і Сирією, — ще й відносно країн арабського світу.

У геополітичній ситуації, що змінилася, турецькі протоки Босфор і Дарданелли залишаються для Європи стратегічним морським шляхом, хоча б зважаючи на їхню роль у забезпеченні її енергоносіями. Крім того, нафтогін з Азербайджану через Анатолійське нагір’я доходить до середземноморського турецького порту Джейхан. 2003 року, коли почалася війна в Іраку, виявилося, що без союзницької Туреччини ускладнюється будь-яка військова реакція на кризу в регіоні Персидської затоки, що може обернутися втратою цінного часу і непоправних сил.

Росія, від якої залежить операція НАТО в Афганістані, бо через її територію забезпечується зв’язок альянсу з Європою, і далі переслідуватиме на Сході власні цілі. Усередині євроатлантичного союзу те ж саме стосується Туреччини, яка має в регіоні власні політичні цілі, попри повороту у бік Європи і союзницькі зобов’язання щодо НАТО. До цього слід додати питання про досягнення угоди з Іраном, впливу на Ірак і намагання не допустити відділення іракського Курдистану, куди турецький бізнес активно вкладає гроші і ввозить свої товари.

Тому євроатлантична політика спільно, або на противагу Туреччині і Росії, буде вимушена шукати вихід із зіткнення інтересів і невирішених для Заходу проблем співіснування країн на Середньому Сході. Загальні інтереси Заходу — безпека, стабільність в новій ситуації, забезпечення енергетичними ресурсами на прийнятних умовах — повинні бути дотримані попри всі перешкоди. А це неможливо, йдучи наперекір Росії, або без участі Туреччини.

За матеріалами інтернет-видань