Володимир Бойко: Пенчук «прозрів» під орудою Бродського і за участі Балоги

(Продовження. Початок див. у попередніх номерах газети)

— Виходить якась дурня. З одного боку міліції було дуже невигідно затримувати Колесникова, бо це руйнувало далекосяжні оперативні заходи, а з іншого — його затримувала саме міліція, точніше — слідчий СУ МВС Шевців.

— Це все від того, що в МВС не було єдиного керівного центру. Луценко тільки-но прийшов на посаду й намагався хоча б прочитати передмову до Закону «Про міліцію». За реальну владу в міністерстві між собою тоді борюкалися кілька заступників міністра, але явним фаворитом був покійний Бондаренко, кум тодішнього секретаря РНБОУ Порошенка. Саме він був провідником інтриг Порошенка в міліцейському середовищі подібно до того, як Шокін представляв інтереси Порошенка в Генпрокуратурі. Тож так і вийшло, що оперативну роботу по Колесникову курував один заступник міністра, а слідчими командував інший.

А треба було не Колесникова затримувати, а продовжувати документувати злочини, що коїлися донецькою верхівкою впродовж майже десятиліття. На початок квітня 2005 року в міліції була оперативна інформація по восьми, здається, епізодах, де фігурантом виступав Колесников. Тож нехай Бродський з Балогою подивляться зараз на себе зі сторони й подумають: навіщо Луценку було примушувати Пенчука оббріхувати Колесникова, якщо ніякої судової перспективи заяви власників «Білого Лебедя» не мали. Якщо вже фальсифікувати обвинувачення, то був більш ефективний сюжет — підпалення в січні 2002 року Центрального універмагу в Донецьку. Акціонерам ЦУМу також була зроблена пропозиція продати акції. Власники стали пручатися, і однієї лихої ночі універмаг зайнявся синім полум’ям — невстановлені особи проникли в торговельний зал і влаштували підпалення. Це була катастрофа для десятків підприємців, які орендували в універмазі торговельні площі й тримали там товарні запаси. Після цього ЦУМ перейшов в інші руки.

А тепер відчуй різницю. У випадку з Пенчуками жодних доказів події злочину не було. Може, їм і погрожували, але хто це доведе? Що ж стосується ЦУМу, то злочин є очевид­ним. Нагадаю, що в якості ознаки вимагання закон передбачає не тільки погрозу насильства, а й пошкодження чи знищення майна потерпілих. То ж питання до Балоги, Бродського чи Сірожи Ленського — якщо дійсно в міліції хтось хотів упекти за грати невинуватого Колесникова, то чому не примушували давати свідчення колишніх власників ЦУМу?

— Ну, добре. Але, якщо всі в міліції розуміли безпідставність претензій Пенчуків, то чому Луценко та інші міліціонери не визнали зразу ж свою помилку? Чому з Пенчуком стільки нянькалися?

- Стасе, ну коли в міліції визнавали помилки? Честь мундира — понад усе. Що, мало прикладів? І, потім, це ж стиль міліцейської роботи: якщо докази вини відсутні, то треба людину «закрити» — а може зізнається. Якщо не в цьому злочині, так у іншому.

— А ти віриш у те, що Пенчук добровільно продав свої акції?

— Я переконаний, що Пенчуки продавати свої акції не хотіли, хоча їм і пропонувалася цілком пристойна ціна. Але жодних доказів примусу з боку Колесникова не існує й ніколи не існувало. Це було очевидним із самого початку, як тільки Пенчук-молодший прийшов у міліцію. Саме тому, Стасе, зверни увагу, за два с половиною роки я ніде й ніколи не написав ані слова на захист претензій Бориса Пенчука до Бориса Колесникова в частині акцій. Саме тому я відмовився від пропозицій Пенчука брати участь у підготовці книжки «Донецька мафія», саме тому я не дав Пенчукові згоди на передрук своїх творів. Про дурість прокурорів, які переслідували Пенчука я писав — було діло. Але точно так я писав і про дурість міліції щодо Колесникова. Бо дурість — категорія немайнова.

Я цілком припускаю, що все було так, як розповідав Володимир Пенчук: його викликав Колесников, запропонував продати акції і пояснив: «Нема людини — нема проблеми». Пенчук-старший, який знав методи роботи «донецьких пацанів», перелякався і уступив. Сім’я Пенчуків була поставлена перед виборов: або вони продають акції і мають спокійне життя, або вони відмовляються це робити й будуть мати безліч клопоту. Вони вибрали перше. Причому — абсолютно добровільно. Бо, як ми пам’ятаємо, свобода — це усвідомлена необхідність. І з цією тезою Маркса я згодний. Тому вважаю, що Пенчуки продали акції добровільно.

Знаєш, Стасе, в юриспруденції діє універсальний закон диспозитивності права — кожна людина владна розпоряджатися своїми правами на власний розсуд. Ніхто не може примусити людину захищати порушене право, якщо вона цього не хоче. Оце й називається «добровільність».

А той ж Костя Воробйов печатку «Золотого Скіфа» Колесникову добровільно не віддав — її вилучали потім примусово. Він боровся за свої права, пережив провокації, обшуки, порушення проти нього кримінальної справи, він був змушений виїхати з Донецька та вивезти сім’ю. Зараз захищається вже Колесников. Коли влітку цього року Воробйов виступив на 5-му каналі, Колесникову довелося терміново ліквідувати Фонд «Золотий Скіф», щоби замести історію з підробкою документів. І це, до речі, зайвий раз доводить обґрунтованість обвинувачень на адресу Бориса Вікторовича в здирництві та посадовому підробленні.

Так ось, питається, чому Борис Пенчук тоді, у 2002 році, не створював Фонд «Антикорупція» і не видавав книжки про Колесникова? З його капіталами він міг себе почувати достатньо впевнено навіть тоді. Але він вибрав спокійне життя. Вибрав добровільно. А мене, між іншим, з редакції газети в 2002 році в Донецьку в наручниках забирали. І тому я зараз маю моральне право сказати, що Пенчук — гандон. До того ж, використаний.

— Але ж Пенчук стверджує, що Колесников організував на нього замах.

— По-перше, не замах. Про замах йдеться, коли людину намагаються вбити, а Бориса Пенчука тільки лякали. По-друге, Колесников тут ні до чого, і Пенчук це чудово знає. Пенчуки продали акції «Білого Лебедя» в 2002 році. А стрілянина по Борису була в 1999 році. Ти можеш собі уявити ситуацію, що в людину спочатку стріляють, а через три роки починають щось там вимагати? Більш того, у 1999 році Колесников тільки робив перші кроки в публічній діяльності, він був уперше обраний депутатом обласної ради, став заступником голови. Ані він, ані Ахметов тоді не переймалися розширенням свого бізнесу — у ті часи йшов процес легалізації. Витісняти конкурентів і прибирати до рук те, що погано лежить, ці хлопці почали пізніше — у другій половині 2001 року й у 2002 році. Саме тоді Ахметов раптово вивів свої активи з ІСД, видавив Гайдука з Харцизького трубного заводу та Азовсталі, поклав око на Перший міжнародний український банк, створив компанію для керування активами. А інші пацани стали підгрібати під себе універмаги, газети, харчові підприємства...

Так ось, у 1999 році у Бориса Пенчука виник конфлікт з заступником директора «Білого Лебедя» Гребенниковим. І дійсно були погрози. І дійсно була стрілянина — 25 листопада 1999 року. Стріляв Фатєєв Сергій Анатолійович, колишній міліціонер лінійного відділу на Донецькій залізниці — він супроводжував вантажі. Фатєєв входив в злочинне угруповання, лідером якого був Олександр Щучкін. Точніше, зловмисників було двоє — Фатєєв і ще одна людина, прізвище якої я називати не стану. Бо сильно підозрюю, що ця людина була завербована СБУ. Принаймні СБУшники знали всі подробиці цього «замаху», запевняю тебе.

— А чому ж цього Фатєєва не затримали під час стрілянини в такому випадку?

— Щоби попалити агентуру? І щоб це дало? — Виконавця взяли б, а лідер залишився б на волі? Щучкіна затримали пізніше, разом з ще одним членом бригади, Андрієм Шиловим. У липні, здається, 2001 року. СБУшники їх довго пасли, влаштували контрольну закупівлю вибухівки і взяли на гарячому — з детонаторами та пластитом. Був суд, до речі. Шилова посадили, але Щучкін на лаву підсудних не попав — у нього, начебто, рак підшлункової залози. На слідстві ніхто з обвинувачених причетності до «замаху» на Пенчука не визнав, доказів, окрім оперативної інформації, не було. І тому кримінальна справа, порушена за фактом пострілів по Борису Пенчуку, досі вважається нерозкритою.

— А Пенчук про все це знає?

— Достеменно знає. Більш того, він же і писав заяву в міліцію у 1999 році, вказуючи на Гребенникова. І вказував аж до грудня 2005 року, коли зрозумів, що акції «Білого Лебедя» йому повертати ніхто не стане. Тоді Пенчук написав ще одну заяву в міліцію, на цей раз назвавши замовником замаху Колесникова. Тепер Пенчук стверджує, що це його примусили зробити міліціонери, мовляв, тримали під домашнім арештом, нікуди не випускали й все таке інше. Тож я пораджу Михайлу Юрійовичу Бродському, який подібну ахінею поширює, уважно переглянути архів сайту «Обозреватель». 12 серпня 2005 року «арештований» Пенчук проводив у редакцій «Обозу» веб-конференцію, де розповідав, що в кожному келиху пива «Сармат» є краплина крові невинно убієнних донецьких підприємців. То ж може Бродський є співучасником злочинів Луценка? Може він привіз нещасного Пенчука в наручниках в редакцію «Обозу» і, вставивши в Боріну сраку паяльник, примушував Пенчука брехати читачам? Агов, Михайле Юрійовичу...

О, слухай Стасе, це ж чудова ідея. Давай я подам у прокуратуру заяву про порушення кримінальної справи щодо Бродського. Мовляв, так і так, з повідомлень Інтернет-видання «Обозреватель» я довідався, що Борис Пенчук стверджує, що до весни 2006 року міліціонери тримали його під арештом. Катували. Вимагали підписувати папери зі звинуваченнями на адресу Колесникова. Але мені достеменно відомо, що в влітку 2005 року Пенчук давав прес-конференцію в офісі «Обозревателя». Не інакше, за злочинним зговором між Бродським і Луценко. Тож притягніть, шановні прокурори, Бродського до відповідальності за співучасть у катуванні чесного стукача Пенчука. Ясна річ, що в прокуратурі посміються й у порушенні кримінальної справи відмовлять. Я тую відмову оскаржу до суду. Викличемо в суд Пенчука та Бродського. Нехай розповідають, хто кого катував. Суд відмовну постанову скасує й дасть вказівку Генпрокуратурі опитати співробітників «Обозу». Генпрокуратура знову відмовить у порушенні справи. Я знову відмовну постанову оскаржу до суду. Уявляєш, скільки буде ржачки?

— Ну і жарти у Вас, поручику... А правда, що після заяви Пенчука хворого Щучкіна в міліції катували, примушуючи вказати на Колесникова, як на замовника замаху? Принаймні Партія Регіонів наробила з цього багато галасу. І Карпачова також.

— Сказати по правді, я це питання не досліджував. Хоча, знаючи методи роботи міліції, припускаю, що саме так і було — треба ж було якось рятувати честь мундира. Більш того, в міліції, знаючи, що Пенчук раніше давав зовсім інші свідчення, «загубили» справу, порушену в 1999 році. Знайшов цю справу Олексій Баганець — тодішній прокурор Донецької області — в сейфі, якщо пам’ять не зраджує, начальника слідства донецької міліції. Баганець порушив кримінальну справу за фактом службової недбалості, в міліції були проведені обшуки — і ось результат. Хіба ж можна такі речі в сейфі тримати? Вже закопали б десь...

Так що в розповідь Володимира Пенчука про зміст бесіди з Колесниковим я вірю. Але я не вірю в те, що сім’я Пенчуків придбала акції «Білого Лебедя» законним шляхом.

— Дійсно, якось ніхто раніше цим питанням не задавався. А де родина Пенчуків взяла акції «Білого Лебедя» в такій кількості?

— Повідбирали в співробітників універмагу. Наприкінці 80-х років «Білий Лебідь» був перетворений в орендне підприємство... Чи трохи пізніше... Першим був реорганізований, здається, універмаг «Райдуга», що належав ОРСу Донецького металургійного заводу... Так, точно, а потім — ЦУМ і «Білий Лебідь». Оренда була з правом викупу. По закінченні строку оренди «Білий Лебідь» перетворився на закрите акціонерне товариство, акції були розподілені між членами трудового колективу. Реально керувала універмагом сім’я Пенчуків. Ось вони й стали душити рядових співробітників — і виганяли з роботи, і зарплатню по півроку не сплачували. Акції забирали за гроші. Пенчук зараз плачеться, що Колесников купив акції в його батька по 63 копійки за штуку. Нехай розповість, а за скільки він сам їх придбав? — По десять копійок? — По п’ять? — Чи, може, по одній копійці? Потерпілий, блін.

— Отже, ти вважаєш, що справа Колесникова дійсно сфальсифікована.

— Причому, двічі. Спочатку фальсифікували з метою посадити, а потім — з метою відпустити. І фальсифікація продовжується. Ти читав протокол допиту Пенчука, вивішений спочатку на «Обозі», і миттєво передрукований Колесниковим на своєму сайті КИД?

— Там де Пенчук розповідає, як покійний вже полковник Єрохін з Донецького УБОЗУ примушував його підписати заяву щодо Колесникова?

— Авжеж. Люди, які писали цей протокол — а, принаймні, редагували його явно в офісі Колесникова — навіть не розуміють, що донецька міліція в березні 2005 року ну ніяк не могла мати бодай якесь відношення до Пенчука. І Єрохіна Пенчук в очі ніколи не бачив — лише на фотографії, опублікованій Олегом Єльцовим на сайті «Тема». Ми ж з Пенчуком багато про Єрохіна говорили. Власне, хто такий Єрохін і чим він займався, Пенчуку розповів саме я. Це було, коли Борис приїздив до мене додому плакатися на Луценка — мовляв, Луценко, гад такий, не хоче з ним зустрічатися й ніяк не допомагає в боротьбі з Колесниковим. Пенчук сподівався через мене попасти до міністра на прийом, писав йому листи із закликами не складати зброю в боротьбі за акції «Білого Лебедя», передавав ті лист через громадську приймальню МВС...

— Це було тоді, коли Пенчука, як він тепер запевняє, кровожерні міліціонери тримали під домашнім арештом?

— Господь з тобою, Стасе. Ну які міліціонери? Ти ж сам скільки разів з Пенчуком бачився. Його охороняв підрозділ СБУ «Альфа». Як тільки Пенчук був визнаний потерпілим, слідчий Генпрокуратури виніс постанову про його охорону на клопотання самого Пенчука. Причому, його охороняли державним коштом довгий час навіть після закриття кримінальної справи по Колесникову.

Станіслав Рачинський,
«ОРД»

(Далі буде)