Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Буржуазія нахабніє

(Початок у попередньому номері газети)

Україна, як констатує ст. 1 Конституції, є суверенна, незалежна, демократична, соціальна правова держава. Наскільки вона правова і демократична, ми вже упевнились на наведених прикладах. Не стала вона і соціальною, народною оскільки влада і економіка зосереджені в руках національної та іноземної буржуазії. Яку країну ми будуємо, куди йдемо? Про це «захисники трудящих» комуно-соціалісти воліють говорити лише в кулуарах.

Отже, наша рідна Україна за 16 років із соціалістичної непомітно трансформувалась в буржуазну республіку з усіма наслідками та ознаками, що з цього випливають: нещадною експлуатацією людини, безробіттям, зростанням цін, зубожінням народу, інфляцією, свавіллям панівного класу капіталістів та кримінальними методами державного управління. Суспільство розпалось на класи експлуататорів і експлуатованих, бідних і супербагатих, капіталістів і пролетарів.

Парадокс тут полягає у тому, що апологети марксизму-ленінізму, які понад сто років виставляли себе захисниками гнаних та голодних, антиподами буржуазії, самі стали багатіями, промінявши томи «Капіталу» Маркса в бібліотеці на мільйонний і мільярдний доларовий капітал в банках.

Після розпаду Радянського Союзу спритники та ділки від партійно-комсомольської та чекістської номенклатури миттєво перевернулись із закомплексованих радянських «гомо сапієнсів» в істот з хапальним інстинктом, таких собі «гомо хапієнсів». Перебуваючи при владі, вони під завісою ваучерної приватизації нахабно захопили промисловість — національне багатство, створене важкою працею, гірким потом і святою кров’ю не одного покоління українського етносу. Через політичну недосвідченість, а також мовчазну байдужість суспільства вони стали володарями банків, заводів, газет, пароплавів та засобів виробництва. Зараз вчорашні марксисти-ленінці і уособлюють клас буржуазії, або ж, як нині модно говорити, стали олігархами, для котрих Конституція — порожній звук.

А для того, щоб ввести нас в оману, апологети буржуазії гучно критикують фантомних політиків та їх деструктивні сили, ще й досі вдаючи себе за ревнивих захисників «трудящихся масс». Та це все піарне блефування бо капіталізація політики, ідеології і пропаганди незмінно насаджує та зміцнює саме владу буржуазії, створюючи видимість демократичних змін.

Проводячи програму розбрату, деградації та дезорієнтації української спільноти, правлячий комуно-буржуазний режим створює тим самим собі умови для прокручення за нашою спиною тіньових оборудок, здійснення бізнесових афер за рахунок соціальних інтересів суспільства. Ось чому і заяви про реприватизацію, що нині лунають, теж є хибними у своїй основі. Реприватизація вже відбулась, коли в результаті злочинно-шахрайської операції «Ваучер» банки, підприємства і частково земля із державної та комунальної за безцінь, а то і задарма перейшли у власність кремлівсько-юдейської партноменклатури, кадебістських чиновників та місцевих бандитів. Тому і мову треба вести про націоналізацію, а точніше про повернення народу всього награбованого, компенсацію спричинених збитків та притягнення грабіжників до кримінальної відповідальності.

Щоб кожен з нас не задумувався: чому я, маючи належні фах та освіту, тяжко працюю, опинився на межі злидарства, а вчорашні ділки від влади, парт­номенклотурники і спритники від бандформувань стали мільйонерами, буржуазна панівна верхівка створила нам такі умови існування, щоб кожен денно і нощно постійно думав лише про те, як вижити, одягти, нагодувати і вивчити дітей. На додаток колоніальна адміністрація нав’язливо зомбує нас через захоплені друковані засоби, інтернет-сайти, радіо і телеканали оголтілим сексом, наркотиками, алкоголем, розпустою, футболом з пияцтвом та бійками. Нате вам замість хліба видовища, розважайтесь, забавляйтесь, затуманюйте свою свідомість, деградуйте, тільки не шукайте засобів та методів боротьби за гідне людини життя, за свої конституційні права і свободи.

Зухвало попираючи не лише Конституцію, закони і наші права, але і норми людської моралі, юдокремлівські алігатори і сіоністські вуркагани нахабно «лохалізують» українське суспільство, прищеплюють йому комплекс меншовартості, програмують у свідомості громадян психотип затурканого раба, покірного та мовчазного слуги, вживлюючи у свідомість українців низинні комплекси плазуючої черні.

Зараз бандократи від капіталу та їх національні прислужники все спритніше зомбують нас «демократією» за їх понятіями. Та коли в ім’я такої «демократії» ігноруються Конституція, закони, мільйонами винищується наша людність, а більша половина живих відкинута за межі бідності, то це демократія для буржуазії, котра узурпувала право нас дурити, грабувати, геноцидити, експлуатувати, безжалісно і нещадно. Для нас же, українців, — це не демократія, а бандократія, конституційне свавілля купки безмежно багатих можновладців, котрі пишуть закони і вносять зміни до Конституції під себе та свої бізнесові і злочинні інтереси. Тут демократією і не пахне, а тхне капіталізацією.

ШЛЯХИ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИЗВОЛЕННЯ

Передбачаю запитання вдумливого читача про те, чому так трапилось, що можновладці, котрі вдають із себе слуг народу, стали над нами панувати, а нас, які доручили їм право керувати справами суспільства, перетворили у своїх батраків і підданих?

Відповідь лежить на поверхні. Вона цілком зрозуміла і проста: як дозволяє громада, так і веде себе кожна влада.

Причина тут не лише у тому, що знахабніла антиукраїнська зграя загнуздала нас і осідлала, а головним чином у тому, що ми дозволили їй це зробити своєю байдужістю, політичною і громадською пасивністю і меркантильністю. Відповідальність лежить на кожному з нас.

Багато громадян продалися за жебрацькі подачки і тим самим вже змирились з таким приниженням у власній державі. Втративши віру у те, що можна щось змінити, значна кількість людей намагається пристосуватись до умов, котрі створили нам вершники і фінансово-промислові магнати.

Частина суспільства не просто призвичаїлась, притерпілась до власного безправ’я та зневаги плуто­кратів, а покірно, по-рабськи погодилась із становищем, в яке нас опустили жидо-більшовицькі манкурти та національні перевертні замість того, щоб згуртуватись і встати єдиним фронтом на захист національної гідності, власної честі, громадянських прав і свобод, взявши свою долю, майбутнє дітей та внуків у власні руки, як це робить багато народів світу. А ми сподіваємось на доброго пана.

У цього феномена тотальної байдужості не тільки наша загальна провина, а, головним чином, і біда. Бо український народ, перебуваючи більше як три століття в умовах бездержавності, під гнітом чужоземців, ще не жив по-людські, оскільки весь цей час його тримали в стані безправного робочого бидла. Ми ще і зараз толком не уявляємо, що означає жити на рівні гідності людини. Лише, побачивши за кордоном стандарти достатку людей, почали усвідомлювати всю глибину нашої трагедії і того, що в реальності з нами сталось.

Результати на позачергових парламентських виборах переконливо засвідчили, що значна частина української спільності все ще покладається у справі покращання власної долі не на себе, а на добрих олігархів, котрі вивлять милість. Тільки все виходить навпаки: експлуатація посилюється, а суспільство біднішає. Та інакше і не може бути через те, що буржуазія багатіє саме присвоюючи собі результати нашої праці. Це треба усвідомити раз і назавжди.

Мені пригадалось висловлювання одного поляка, котрий в нашій бесіді зауважив, що ми, українці, щасливі люди, бо до кінця не можемо усвідомити, до якої мірі спотворила нас, зруйнувала наші душі і свідомість багатовікова окупація. Проте, як не гірко і болісно дається прозріння, значна частина українців вже починає не лише усвідомлювати всю глибину і трагічність нашої понівеченої, сплюндрованої національної долі, але наполегливо, особливо молодь, шукати виходу з пост­комуністичного гнилого багна, вичавлюючи із себе психологію раба, споживача і холопа. Відрадно, що процес цей шириться по всій Україні.

Тут без перебільшення можна сказати, що у пробудженні етнічної нації від летаргічного сну суттєву роль відіграють такі патріотичні видання як часописи «Нація і держава», «Народна газета», «Персонал Плюс», «За українську Україну», «Українське слово» і багато інших, котрі своїми публікаціями піднімають національну самосвідомість людей. Доносячи правду про нашу історичну долю та жертви на цьому шляху, вони єднають громаду, накреслюють напрямки національного визволення від колоніального ярма, розвінчуючи оману можновладців про зростання достатків громадян України та їх «світле» майбутне.

На мій погляд, дуже корисним в цих виданнях є те, що до просвітницької діяльності долучились науковці-патріоти МАУП, котрі на багатому фактичному матеріалі у своїх змістовних публікаціях розкривають очі українцям на свою історію, оббрехану, перекручену та спотворену жидо-більшовиками, переконливо викривають українофобів та їх прислужників.

Треба, щоб така роз’яснювальна спрямованість в патріотичних ЗМІ і далі витримувалась, прищеплюючи українцям усвідомлення того, що свободи, незалежності та гідності ще ніхто ніколи і нікому не дарував. Вони здобуваються у рішучій, а то і жертовній боротьбі згуртованим, національно свідомим суспільством, об’єднаною державною нацією.

Ситуація зараз складна, але не безнадійна для виходу з тупикової кризи, штучно створеної жидо-кремлівськими комісарами. Як зазначали колись античні мислителі: нація, котра не змирилась із становищем, в яке його загнала влада, ще не переможена. А нас, незадоволених, сьогодні вже мільйони. І з кожним днем лави обурених гнобительською політикою антиукраїнської буржуазної влади (хоч влада — це ми, народ України) зростають і міцнішають.

Вибираючи методи національного визволення, ми повинні усвідомити, що тільки саме суспільство робить себе вільним монолітністю, рішучістю та устремлінням до єдиної мети. І воно ж, суспільство, заводить себе до загибелі через млявість, чвари, розбрат та меркантильність його окремих груп.

Сьогодні, як ніколи, нам конче всім потрібно тісно об’єднатись навколо національної ідеї про дійсну, а не бутафорську державну самостійність і нічого ні від кого не чекати, взявши власну долю та ініціативу в свої надійні руки. Нам відступати нікуди бо антиукраїнська п’ята колона відтіснила титульну націю до самої прірви. І вона зупинятись не має наміру. Ми ж бо бачимо, що за роки декларативної незалежності, без видимої війни Україна вже втратила понад сім мільйонів вимерлих своїх громадян. Ще стільки ж людей бандократією викинуті на поневіряння та батрацтво у чужі країни.

Тому від реальної боротьби нам, етнічним українцям, ухилитись не вдасться. І тут лишається два вибори: згинути, безслідно зникнути українській нації без спротиву, як роса на сонці, або ж тілом та душею спільно встати до боротьби за своє існування, пам’ятаючи про те, що дійсно незалежної, суверенної та процвітаючої української держави не буде без щасливої долі, свободи та гідного життя кожного українця. Третього тут не дано.

Тому нам необхідно відвоювати свої права і свободи — примусити державних чиновників, парламентарів та урядовців від буржуазії поважати громадян, котрі довірили їм важелі державного керівництва. А для цього архіважливо взяти під повний громадський контроль всі державні установи, їх повсякденну діяль­ність, аби ті були прозорими, зрозумілими та нами керованими, а не навпаки. І тут постає потреба у такій державній інституції, як громадський контроль, котрий існував і навіть ефективно діяв за радянських часів. Чому його так наполегливо уникають всі 16 років колоніальні режими, здогадатись неважко. Але така гілка влади конче потрібна бо профспілки стали кишеньковими.

Хай це буде, скажімо, Народна асамблея при Президентові України чи Верхня палата Верховної Ради, або Дорадчий комітет з регіональних представників від кожного селища та міста, обраних місцевою громадою а не призначених мафією. При цьому слід враховувати той факт, що громадського контролю не бажають можновладці і багатії тому, що вони хочуть завжди бути над українським суспільством, над Конституцією і Законом, чого ми не повинні допустити поставивши всіх їх під контроль громади. Цей спротив урядовців необхідно зламати. Але таке можливо лише за умови, коли в парламенті України будуть не зайди і уркаганська братва, а справжні криштально чисті українські патріоти, не залежно від того, як вони себе називають. Для цього в свою чергу належить повернутись до мажоритарної системи виборів, а нав’язане голосування за кандидатів у депутати по партійних списках ігнорувати і на виборчі дільниці не йти.

Тільки таким шляхом ми зможемо систему в Україні з радянської, котра частково лишилась після розпаду СРСР, та комуно-буржуазної, змінити на дійсно народну. Потрібно відновити винищену, сплюндровану юдо-комуністами національну, ідейно згуртовану еліту, без якої суспільство перетворюється у некерований натовп, котрим легко і просто маніпулювати, що сьогодні ми і спостерігаємо. Повести за собою український народ мають право гідні представники нації, люди новітньої політичної формації, не обтяжені комуністичною, юдейською, шовіністичною та споживацькою ідеологією. Це має бути цвіт українського етносу, його совість і честь.

Такі постаті вже замаячили на суспільно-політичному горизонті України. І їх багато. Серед таких вже виділяються голова Української Консервативної партії Георгій Щокін, лідер партії «Свобода» Олег Тягнибок, керівник молодіжної громадської організації «Студентське братство» Олег Яценко і багато інших осіб з новим громадсько-політичним світосприйняттям. Таких суспільних діячів доцільно привести до державного керма. Тільки важливо, щоб кожен з лідерів діяв не сам по собі, а спільно, узгоджено між собою за часом, тактикою і кінцевою метою, яка для українського патріота завжди була одна — розквіт і щасливе майбуття нації.

При цьому об’єднана українська еліта, проводячи лінію на визволення від окупаційного неукраїнського уряду, повинна вміти діяти адекватно ситуації, що в даний час утворилась, застосовуючи гнучку тактику своїх дій. Тут можуть стати у пригоді будь-які українські організації та партії, незалежно від їх назви. Важливо, щоб у їх лавах були щирі, свідомі українці, для котрих не байдужа доля Батьківщини.

Наприклад, значна частина комуністів зараз виступає за повернення у державну власність незаконно прихватизованого бандократами і їх прихвоснями національного багатства. Так і ми ж, українці-патріоти, таку ідею виношуємо. Тому розумним кроком з нашого боку буде підтримка такої пропозиції і втілення її у життя спільними зусиллями. А там, дивись, ще в чомусь наші погляди і дії співпадуть.

Приміром, заслуговує підтримки пропозиція деяких опонентів про місцеве самоврядування, виборність суддів. А доповнивши їх ідею ще тезою про обрання керівників прокуратури і міліції, варто разом за неї поборотись.

У таких випадках справ­жні політики, яким не байдужі доля держави і нації, не будуть рубати з плеча, відкидаючи все з порогу. Це не наш метод, бо помірковані, розумні особи є у всіх партіях, і вони зуміють відрізнити зерно від порожньої полови, а правду від фальші. При такій політичній тактиці, багато сьогоднішніх опонентів завтра можуть стати нашими союзниками, якщо вони щирі українці.

Ось чому з опонентами боротись, а тим більше руйнувати їх організації недоцільно. Треба вміло насичувати їх новим національно-ідейним змістом. А з перебігом часу змінити їхні бренди. Тут важливо роботу вести не у фронт, а в паралель бо головна мета такої боротьби — об’єд­нати людей і очолити їх на основі національної ідеї. До речі, саме так у роки минулої війни діяв генерал УПА Роман Шухевич, коли об’єднував під своїм знаменом за вільну Україну розрізнені бойові загони повстанців, створивши з них потужну, боєздатну Українську Повстанську Армію, про героїчні подвиги якої дізнався увесь світ. Для цього він спочатку запропонував і провів на Волині та Львівщині декілька масштабних бойових операцій з участю саме цих роздрібнених загонів чим і переконав бійців та командирів у тому, що згуртовано, у тісній взаємодії, спільними силами успішніше громити ворога.

Українська нація має величезний досвід визвольної боротьби, котрий знадобиться і сьогодні. Треба лише його вивчати і використовувати. Він знадобиться і нашим нащадкам. Така вже доля України та її етносу. Бо у той час, коли одні держави «покарані» нафтою, газом, алмазами, наша Батьківщина, перебуваючи у вигідному географічному вимірі, володіючи дуже багатими надрами, 40 відсотками світових запасів родючого чорнозему і стількі ж процентів цінної уранової руди, теж буде збуджувати у певних сил хижацькі апетити та викликати агресивне загарбницьке стремління всім цим заволодіти. Така загроза мине ще не скоро, що диктує потребу постійної готовності та відмобілізованості нації до свого самозахисту.

Адже вже більше, як 350 років Україна землі якої різні вороги густо усівали кістками, поливали її кров’ю та сльозами наших попередників дідів-прадідів, мученицьки іде до своєї незалежності, але ще так і не прийшла до неї. І не скоро прийде, якщо таке трапиться взагалі, коли ми, її доньки та сини, із населення, котре біологічно, як частина фауни та флори, існує на її теренах, не трансформуємось у свідому ідейно згуртовану українську націю, здатну відстояти своє майбутнє, свободу і державну незалежність.

На завершення піднятої теми, слід зазначити, що настав час кожному громадянину України глибоко замислитись над нині існуючим та грядешнім способом суспільного та особистого життя. При цьому треба виходити з того, що ніхто не допоможе нам приборкати свавілля національної та компрадорської буржуазії, уникнути злиднів, приниження та геноциду, окрім нас самих. Тільки згуртована українська громада здатна примусити державних керманичів дотримуватись Конституції, Законів та сус­пільної моралі і поважати громадян, котрі довірили їм високі управлінські посади. Бо підгрунтям, поживним середовищем для безкарності (а не недоторканності), халявщини, (а не пільг), корупції (а не привілеїв) стали не банальне порушення Конституції і законодавства України державними очільниками від буржуазії та криміналітету, а цинічне, з викликом ігнорування ними всіх норм права та людської моралі.

І у тому, що всі ланки та ешелони панівно-гнобительського чиновництва, солідаризувавшись між собою, утворили вже не клан, а соціально-політичний клас експлуататорів, винні ми самі, що покірно дозволили себе загнуздати. А для того, щоб звільнитись від накинутого буржуазією на трудове українство ярма, не треба їхати в Київ на майдани, щоб там нас поводирі від буржуазії, як овець, водили по вулицях, аби налякати своїх конкурентів по великому бізнесу. Треба створювати майдани незалежності у кожному селищі та місті, домагаючись усунення від влади зкорумпованих та знахабнілих чиновників. При цьому, думати, діяти і наполягати треба рішуче та невідступно.

Таким способом кожна громада матиме можливість поставити правників від влади на їм належне місце, нагадавши тим, хто господар і Верховна влада в Україні. Бо внесення змін та доповнень до Конституції і законів за умов, коли вони свідомо ігноруються очільниками — марна справа. Поправки та корегування нам треба здійснювати в мізках, психології, поглядах та діях державних правників на всіх рівнях.

І потрібні тут не пікетування, голодування та самоспалення, а національне самовизволення шляхом приведення нами до влади осіб, котрі є природною і органічною частиною українського етносу, люблять його і при нашій підтримці будуть піклуватись про наш добробут і процвітання на відміну від нині пануючих чужинців, котрі грабують Україну, а нас ведуть до загибелі. Такою має виглядати наша найближча політична мета, якої згуртовано і активно ми обов’язково досягнемо.

Юрій Тимощук
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com