Країна на перехресті

Новий рік… У Новий рік ми увійшли з незмінним президентом, повернутим прем’єром і цілою чередою нових-старих міністрів. Нинішній січень здається дуже схожим на січень 2005 року. Проте, це лише на перший погляд. Тоді панувало піднесення, натхнення і очікування на краще. Всі сподівання почали танути вже навесні і їх залишки остаточно зникли до осені знаменного 2005-го.

«Шлях — це коли досягають того, що думки народу однакові з думками володаря, коли народ готовий разом з ним померти, готовий разом з ним жити, коли він не знає ні страху, ні сумніву».

/Сунь-Цзи/

Рік 2006-й. Вибори до Верховної Ради. Осінь 2006 року, коли вже на всю тхне достроковими виборами.

Минулий рік… Потужний відкат від демократичних цінностей, сумнівний за легітимністю, але вельми ефективний президентський Указ про розпуск Верховної Ради, напівлегітимні державні інституції, протистояння силових структур, два Майдани, змови і домовленості. Нова політична карта України, як ганебна поразка Віктора Ющенка і переможна хода Юлії Тимошенко, призначення Раїси Богатирьової главою РНБОУ і вже небезпідставні розмови про початок розколу в Партії Регіонів. Бачиться, що країна живе від осені до осені, зрозуміла неспроможність владної і невідповідність політичної еліт, обох називатися елітою.

Влада і опозиція… Навіть за формальними ознаками їх різнити нині важко, не говорячи вже про сутнісні відмінності.

Ви скажете, що набридла уся ця вакханалія, що пересічному громадянину потрібні високооплачувана робота і впевненість у завтрашньому дні, здоров’я рідних і сімейне благополуччя… Тоді не слід обурюватися, що вкотре Вас і мене ошукали, що політики ігноруватимуть дані нам «щиросердні» передвиборчі обіцянки, будуть зухвало ділити владу, посади і національні багатства України (до речі, які належать так само нам з Вами, як і їм, проте вирішують їх долю, а значить нашу — вони). Хай не дивує Вас, що серед десятків тисяч питань до Президента в програмі «НАЦІОНАЛЬНІ ПРИОРІТЕТИ» від Віктора Ющенка, опиняються старанно відібрані прес-службою такі «стратегічно важливі для держави» питання, як: «Уважаемый Виктор Андреевич, меня зовут Вениамин. В будущем хочу стать Президентом Украины. Что для этого нужно, с чего начать политическую карьеру?» чи «Згадайте своє дитинство, в костюмах яких героїв ви любили бути під ялинкою?». Це називають «олюднення»…

Зрозуміло, що дуже важливо для країни знати, якими іграшками грався той чи інший політик. Подібні питання ставили не тільки Віктору Ющенку, а й іншому політику — Януковичу. Ставили їх і Олександру Морозу, і Наталії Вітренко… Проте у розряді «НАЦІОНАЛЬНИХ ПРИОРІТЕТІВ»… Мілішає країна…

Основи суїцидальності в українській політиці… Її базові засади у нинішніх політиків не виникли на порожньому місці, проте яскраво почали виявляти себе з моменту відмови від публічної політики, торгівлі за посади, введення у ранг політики змови і зради. Проводячи широкомасштабні кадрові чистки, політикам на зразок «першої помаранчевої команди» не вдалося зламати систему влади. І це очевидно, адже вони є і залишаються представниками тієї епохи.

Команда інших, бувших і бувалих, повернули собі владу, проте так і не спромоглися збагнути, що інтереси нації первинні, а посади і особисті інтереси вторинні, що політик приходить у владу за відповідальністю, а Влада може виявитися лише випадковим викидом.

Сьогодні доволі складно виступати з короткостроковими прогнозами. Вочевидь лише, що політична карта України потерпатиме від жорстоких трансформаційних змін. Протиріччя між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко поглиблюватимуться, як би не намагалися БЮТ і НУ-НС це приховати. Водночас, значно легше з середньостроковими і довгостроковими. Політична криза набуватиме подальшого розмаху, доки не наступить критичний момент. Тоді на перший план вийдуть стратегування і конкуренція лідерських програм.

Потреба принципових і радикальних підходів оз­начатиме злам старої системи. Часи порожньої балаканини відійдуть на задній план і стануть прерогативою колишніх політиків. Моментом істини для більшості партій і, в першу чергу, для тієї ж Партії Регіонів чи блоку партій «НУ-НС» буде не набуття нової форми чи ознак щільності рядів, а справжня ідеологія, що формуватиметься не на привнесених, — вічних — цінностях, коли історично-культурні і духовно-моральні цінності будуть визначати перспективу народу, нації, країни. Конкуренція лідерських стратегій, посилена через залучення партій, громадських організацій, інших інститутів громадянського суспільства і безпосередньо влади, повинна дати національну стратегію, зорієнтовану на глобальні виклики загроз і переваг.

Нині Україна перетворена на прохідний двір. Транснаціональні корпорації годують нашу економіку, забезпечують зайнятість нашого населення, що живе за рахунок перепродажу їх товарів. Наші можновладці — під опікою цих же корпорацій безпосередньо або опосередковано через владні структури чи неурядові організації іноземного походження. Питання економічної безпеки, зокрема, і національної, загалом, стоїть, як ніколи, гостро. Цьому сприяли: зневага до геополітичних особливостей, ігнорування національних інтересів, нехтування геостратегією і прогностикою. До того ж ніхто не говорить про унікальність країни, про історичну місію нації та її історичні можливості.

Сьогодні з усього, що декларується у політиці, випала основна системоутворююча ланка — національні цінності. В умовах зростаючої енергетичної залежності і переходу на біопаливо, дефіциту продуктів харчування і водних ресурсів, екоциду, демографічного дисбалансу Україна погодилася відігравати роль пасивного об’єкта політики, добровільно позбавивши себе ролі і регіонального, і глобального актора. Україна відмовилася від ядерного потенціалу. Ми можемо вести мову про те, як пом’якшити ударну хвилю глобалізації на непідготовлену, внутрішньо дезорієнтовану і в своїй більшості неконкурентну економіку, а можемо чітко визначити свій, національний український шлях, протиставити зовнішніми і внутрішнім викликам свої конкурентні переваги.

Перш за все, йтиметься про такі радикальні кроки, як постановку питання про відновлення ядерного статусу України. Таке рішення — в межах технічного завдання (до речі, у січні 2008 року — 14-та річниця з моменту відмови України від статусу ядерної держави. Ядерний потенціал України складався з 5 000 ядерних зарядів, включаючи тактичну і стратегічну зброю, а також стратегічні носії. Залишившись у «ядерному клубі», Україна стала б третьою у світі ядерною країною — на її території знаходилося більше ядерної зброї, ніж у Великій Британії, Франції і Китаї разом узятих.).

Свого часу, коли за умов неналежності міжнародних гарантій щодо своє безпеки подібне питання піднімала наша країна, тодішній посол США в Україні Джон Хербст заявив, що рішення про відмову від ядерної зброї — одна з найбільших заслуг України в очах світової спільноти. Тому будь-які спроби повернутися до ядерного статусу відібрали в України цей імідж і викликали велике занепокоєння у світі. Мабуть, Леоніду Кравчуку повинні були присудити Нобелівську премію миру. Саме він відповідальний за підписання «Тристоронньої угоди про ядерне роззброєння України».

При поверненні до цього питання політична реакція світової спільноти передбачувана. До такого вчинку навряд може вдатися нинішнє керівництво країни. Однак, піднявши це питання, можна було б піти, скажімо, на розмін. Розмінною, але достойною, монетою може стати сьогодні вимога про входження України у якості повноправного члена до Ради Безпеки ООН, з правом вето. Подібний підхід може бути не тільки альтернативою щодо вступу України до НАТО, а й стати гарантією європейської і загальносвітової безпеки.

Сьогодні все частіше у нас, в Україні, закидають, що своїй присутності в ООН Україна завдячує бажанню Сталіна ввести додаткову одиницю до міжнародної організації, здатну голосувати і формально ініціювати обговорення питань, продиктованих Москвою. Ми вважаємо за недоцільне формувати одні міфи на догоду нинішній політичній кон’юнктурі, інші — знищувати. Україна є членом ООН і одним із фундаторів цієї поважної міжнародної організації, до складу якої сьогодні входять майже всі країни світу. Це ще одна з підстав постановки питання щодо демократизації роботи Ради Безпеки ООН.

По-друге, кожна країна створює свій, унікальний спосіб господарювання. Він відбивається на глибинному, ментальному рівні. Хліборобська Україна з її працьовитим селом завжди була «житницею Європи». Україна завдяки своїм родючим чорноземам (ми маємо 30 відсотків усіх світових запасів чорноземів), скажімо, разом із Росію, Казахстаном може створити, наприклад, територіально в Україні, у місті Одеса, щось на зразок Організації країн-експортерів нафти — OПEK (з англ. OPEK — Organization of Petroleum Exporting Countries), тільки зернову — Організацію країн-експортерів зерна (Organization of Cereals Exporting Countries).

Подібна аграрно-зернова політика — локомотив і для села, і для держави в цілому. Відкриває перспективи для аграріїв, забезпечує конкурентоспроможність сільгоспвиробництва, стимулює підвищення якості відповідності продукції сільського господарства міжнародним екологічним стандартам. Але вимагає створення відповідної законодавчої бази і системи дотацій виробникам. За таких умов і держава, і селяни опиняються «на одному боці барикад» — обидва зацікавлені у високих цінах на сільгосппродукцію на світових ринках. Країна стає світовим гравцем, адже не має різниці торгувати чи вуглеводнями, чи нанотехнологіями, за однією різницею — їсти хочеться завжди, а з порожнім шлунком — не до високих технологій. А без багатого села не наповнити продовольчого кошика, якщо не розмінятися на дешеві, неякісні чи геномодифіковані продукти. Водночас, перш ніж вести мову про такого рівня національні і наднаціональні проекти, слід говорити про відродження села, про повернення статусу робітника на землі, про молодь і село, про створення інфраструктури на селі, про фермера і колективні господарства.

Аби нагодувати населення Землі, харчових ресурсів недостатньо вже сьогодні. За деякими розрахунками, на Землі можуть жити, не голодуючи і не завдаючи шкоди природі, тільки 5 млрд. чоловік. Зараз нас уже більше шести, а до 2020 року населення Землі сягне близько 8 млрд. Щоби забезпечити таку кількість людей продуктами харчування протягом 30 років необхідно буде стільки ж продовольства, скільки було вироблено з моменту зародження землеробства 10 тис. років тому. Важко уявити, що буде далі, якщо людство не знайде конструктивного рішення проблеми. Харчова і екологічна криза — реальність сьогоднішнього дня.

З одного боку, спостерігається вповільнення виробництва на світовому ринку продовольства, з іншого — зростає споживання. Зважаючи на тенденції розвитку альтернативних джерел енергії, фермери, які раніше вирощували зернові, дедалі частіше роблять ставку на культури для виробництва біопалива. Тільки в Сполучених Штатах Америки торік 20% урожаю кукурудзи пішло на виробництво етанолу, водночас, із року в рік кількість підприємств із виробництва цієї сировини подвоюється. Експерти із тривогою відзначають, що аналогічна політика проводиться у цілому світі. Світова продовольча організація під егідою ООН передбачає, що попит на біопальне в найближчі три роки зросте на 170%. Через скорочення площ під виробництво зерна ціна на пшеницю з 2006 року зросла на 100%, а це призводить до рекордних цін на продукти першої необхідності: хліб, яйця, молоко, м’ясо. У звіті «Організації економічної співпраці та розвитку» зазначається, що в наступні десять років світові ціни на продовольство можуть зрости від 20% до 50%.

Свою роль у різкому стрибку цін відіграють країни зі швидко зростаючою економікою і зі значною долею населення, зокрема, — Індія і Китай. Уже сьогодні політики Єврозони ставлять питання про відкриття ринків для геномодифікованої продукції.

Виробництво продовольства для населення всієї Землі — це лише одна з проблем харчових ресурсів, на що звертають увагу спеціалісти. Іншою, що стоїть поряд, являється якість їжі, наявність у ній необхідних організму білків, вітамінів і мінералів. Окрім того, постає питання складських приміщень, сховищ, які б дозволили зберегти продукти і запобігти їх псуванню, зокрема, захистити від шкідників.

По-третє, Україна має вигідне територіальне положення, високий транспортний потенціал й абсолютну незахищеність транспортних магістралей і трубопроводів від можливих терористичних атак. Захист транспортних коридорів і розбудова транспортної інфраструктури, створення системи логістики світового рівня робить країну воротами Схід-Захід, Північ-Південь.

По-четверте. Державі вдалося зберегти космічні технології (до її честі, майже вдвічі планується збільшення космічних (морських і наземних) запусків, наміри побудовати в Бразилії українсько-бразильський «Байконур»), літакобудування. Але навряд додає честі знищення наукового потенціалу і зниження рівня загальної освіченості населення в країні, що за науковим і технічним персоналом іще донедавна випереджала ряд європейських країн.

Отже, п’яте, — інтелект, духовність і фізичне здоров’я нації визначають потенціал нації. Попри давню історію і культуру, історична спадщина здебільшого поза увагою держави, а та частина культури, яка ще не канула у безвість, швидко «економізується». Раціоналізація усіх сфер життя проявляється домінуванням прагматичної і утилітарно-практичної мотивації у свідомості людини, набуває основ поведінкових конвенцій, де панують індивідуалізм і егоцентризм, превалювання особистих цінностей над усіма іншими. Культ ринку і речей протистоїть високим ідеалам служіння суспільству, нації, Батьківщині.

Зрозуміло, що стратегування неможливо без визначеності з методами, засобами, термінами і очікуваними результатами. Відповідно, мова повинна йти про індикативне планування і корегуючі впливи плану-прогнозу в точках індикаторах-показниках.

Сьогодні достатньо підстав для песимізму. Починаючи від проблем легітимації владних інституцій, безвідповідальності політиків і рівня корупції, до визнання більшістю населення себе об’єктом по відношенню до суспільства і держави, які, у свою чергу, опинилися враженими цією хворобою по відношенню до всього світу.

Виписувати стратегію — величезний шмат роботи, підсумки якій надає лише історія. Стратегічна визначеність — це розбудова цілого суспільного інституту, це лідерська технологія і мережа сигнальних механізмів. Вона вписується у соціально-політичне середовище, але вписує її лідер, лідер національного масштабу…

За даними Держкомстату Україна все більше наближається до країн-споживачів. Виявляється, що за десять місяців 2007 року, порівняно з аналогічним періодом минулого року експорт збільшився на 27,4% і склав 40 млрд., а імпорт — 32,9% — до 48,2 млрд. Від’ємне сальдо зовнішньоекономічного балансу збільшилося майже вдвічі. До того ж у наявності проблема споживання у борг.

Такий стан речей сьогодні не відбивається на економіці країни, адже, з одного боку, спостерігається споживчий бум, з іншого — вплив того, що економіка є інерційною системою. Тут би вдатися до системних реформ, вміло використовуючи «індустріальні (і навіть доіндустріальні) нахили суспільства» поряд з одиничними, але винятковими можливостями-проривами, які залишилися у спадок від радянських часів, а також тими, які виникли під тиском новітніх технологій інформаційного розвитку сучасного світу.

Мова йде про відмову від хрестоматійності лібералізму Заходу, що банкрутує швидше, аніж ми йому намагаємося слідувати, а про розумне сумісництво повернення до історичної суб’єктності, до землі, як основи ментальності нації, і про орієнтацію на нанотехнології. Держави у її традиційному розумінні вже (чи ще) немає. Питання у тому аби відвоювати продану, розкрадену, розшматовану олігархами і транснаціональними корпораціями країну, а це можливо лише через повернення до традиційних, вічних цінностей.

Аналіз стану національної безпеки України останніх років прямо свідчить, що найбільшу небезпеку для країни складають внутрішні загрози. Питання національної згоди і консолідації нації залежить від елітарних прошарків нації, перш за все, від тих, хто вчинками довели спроможність досягати, про молодих і перспективних, про потенціальних і затребуваних, про амбіційних і відповідальних.

У глобалізації, беззаперечно, є свої природні основи. Але наївно вважати, а ще гірше не помічати, підміну цивілізаційних рухів ідеєю глобального управління. Це мета певних сил і сутнісна характеристика неолібералізму. Загальна тенденція, що спостерігається у внутрішньополітичному житті ряду західноєвропейських країн — це набуття все більшої ваги національно орієнтованих сил і переходу влади від ліберал-демократів і соціалістів до консерваторів.

У контексті співвідношення індивідуальної і групової ідентифікацій сьогодні слід вести мову про виникнення якісно нових груп, політичні вимоги яких ґрунтуються на відповідних культурних особливостях їх членів. І Україна, як держава, не територія на продаж з її чорноземами, а Земля і Вода — унікальний клімат Криму, Карпатські гори і полонини, моря, озера, річки і лікувальні джерела, аромат галявин хвойних лісів і гарячий подих степу, виноградники Масандри й Одещини. Україна — це не територія певного народонаселення із придатними людськими ресурсами, а вільні нащадки Володимира Великого і Київської Русі, доби Козаччини, хранителі духовних і культурних скарбів, колиска православної цивілізації і східних слов’ян. Багато хто воліє аби ми відмовилися від історії, від свого вибору на користь неприродного, привнесеного чужинцями.

Україна — багатонаціональна і поліконфесійна країна. У нас, українців, на історичному шляху були злети і падіння — саме вони нас об’єднують. Ми ставимо собі у провину гріхи. Нас звинувачують у хибних думках. У нас складна історія, проте вона почалася не з 1991 року. Русі-Україні — тисячі років. Нас роз’єднують символи минулого, але ми повинні об’єднатися довкола завдань майбутнього. Стратегічна мета — велич України. Шлях же нації не переривається, доки в національній свідомості жива гордість за націю, коли є лідер національного масштабу чи жива пам’ять про нього. У кожного з нинішніх політиків, хто претендує на лідерство, по-різному однаковий шанс. Чи знайдеться той, хто ним скористається?

Віктор Вірний,
політолог