Ловці душ

…Хтось відвертається від неї при зустрічі, вважаючи її гіршою за звіра, а хтось просто з жалем дивиться їй услід. Але ніхто не в змозі її зрозуміти. Тому що таке просто не вкладається в людських головах.

Ще п’ять років тому вдома на неї чекав дванадцятирічний син, а нині там на неї чекає лише тиша. І вона не відчуває пустоту від цього. Вона не відчуває болю. Вона просто прагне про це забути. А якщо точніше — її змушують про це забути. А вона тихо підкорюється, навіть не здогадуючись про злі наміри її «добрих знайомих». І не треба її за це засуджувати, бо мало хто на її місці поводився б інакше. Мало хто зрозумів би, що ним просто маніпулюють. Що це вже не життя, в якому ти маєш право вибору, це добре поставлений спектакль, в якому тобі відведено головну роль, але ти лише лялька, яку диригент смикає за нитки. Так і вона — маленька лялька, якій зав’язали очі, яка живе в уявному світі, що його створив для неї розумний диригент. І не розуміє величини того неосяжного горя, що трапилося з нею п’ять років тому. Тоді, коли не стало улюбленого її сина... Він покінчив життя самогубством у зовсім ще юні дванадцять років. Чому? На це запитання знає відповідь, напевно, лише сам Господь і маленька загублена душа. Я ж лише можу спробувати відповісти.

Восени 1993 року до чарівного міста Києва приїхав двадцятишестирічний нігерієць Сандей Аделаджа. Прибув він на запрошення акціонерного товариства «Українська незалежна телекомпанія «Рутенія» за службовою візою, виданою у вересні 1993 року посольством України в Латвії. Того ж року, за письмовим клопотанням комерційної фірми «Шана», національні документи Аделаджі були зареєстровані в ВВІР і ГУ МВС України в місті Києві. Відтоді перебування Аделаджі в Україні неодноразово продовжувалося на підставі клопотань різних комерційних структур.

З нашої країни завзятого комерсанта намагалися вислати кілька разів. Депортувати його хотіли не через заняття бізнесом. Претензії у влади були абсолютно іншого характеру. В Україні С. Аделаджа зайнявся духовним «лохотроном», вербуючи людей у створену ним секту «Слово віри» (пізніше перейменовану в «Посольство боже«). Але, на жаль, у цій казці Зло все ж таки перемогло Добро і нині «Посольство» є однією з харизматичних церков Європи, що дуже швидко поширюються і об’єднує понад 400 церков у різних куточках земної кулі. Зокрема в Києві розташовано 45 «богозалів», декларує сайт організації.

Нині церква така популярна, що лише в столиці налічується майже 50 тисяч її парафіян. Однією з них була й вона... Щаслива жінка зі своїм чоловіком не пропускала жодної проповіді. Згодом її чоловік і сам став одним із проповідників церкви, її очі були сповнені захоплення, коли вона дивилася на його виступ. Він цитував Святе Письмо, розповідав про свою любов до Бога, до церкви і тому подібне. А після проповіді до неї підходили парафіяни, щоб висловити своє захоплення її чоловіком. Це особливо її тішило, адже він був авторитетною людиною і дарма, що вдома вже тиждень не з’являється. Церква давно стала і для неї, і для нього рідною домівкою. Вона з радістю віддавала десятину, а то й навіть більшу частину своєї заробітної платні, бо наївно вірила, що Бог її благословить і вона заробить більше. Та й взагалі, як вчив «старший пастор» Сандей: «Хто не дає десятину, той обкрадає Бога и ніколи не буде врятований, той, хто не платить десятину, ніколи не вибереться зі своїх хвороб, у нього ніколи не будуть здорові родичі, у нього ніколи не буде матеріального благополуччя. И якщо недоплатив — це все одно, що не платив». І якщо людина раз не додала, два не додала, то потім її починає мучити совість, вона думає: у мене захворіла дитина мабуть через те, що я дві гривні недоплатила. Або ж, припустимо, її звільнили з роботи і вона починає згадувати: мабуть, про це говорив пастор. Тут відбувається психологічна обробка, а це дуже сильна зброя. Так і їй задурили голову, а вона того й не помітила!

Здавалося, все добре, скрізь друзі, привітні усмішки яких зігрівають душу, але, на жаль, вона не помічала, що посмішки ті пластмасові...

Та, віддаючи всю себе церкві, вона дедалі менше приділяла уваги своєму синові. Вона намагалася залучити його до церкви, але хлопчикові більше подобалося грати на вулиці з друзями у футбол, ніж сидіти на нудних проповідях, на яких він все одно нічого не розумів. Ще він постійно вимагав грошей — то на нові кросівки, то на одяг, то на ще щось, а грошей постійно не вистачало, бо майже половина їх залишалося в церкві. Тож і доводилося лупцювати сина, щоб знав своє місце. А дитяча душа хотіла просто материнської любові та ласки, вона була ще занадто слабка для таких випробувань. І одного прекрасного дня ця душа покинула цей світ...

Та найгірше в цій ситуації те, що коли до неї прийшли її друзі з церкви (збори групи вдома у когось з її членів є ефективним способом неопосередкованого поширення вчення Аделаджі серед його послідовників) і побачили фотографію її померлого сина на столі, то змусили її розтоптати їх, а вона ... покорилася! «Що ти робиш, мамо? Зупинися!» — кричала від болю ще не відлетіла синова душа, але мати її не чула. Вона повірила, що син був посланий їй як випробування, яке вона пройшла, зберігши при цьому віру. Тепер вона вільна і може повністю присвятити себе церкві!

У таке мало віриться, але це було насправді. І інакше як психічним розладом це не назвеш. Та воно й не дивно, адже науковці виявили, що під час молитовних зборів «Посольства Божого» його керівники використовують для більшої ефективності свого впливу на членів громади певні психотехніки (трансові методи, гіпноз).

Також, на думку експертів, значна поширеність психічних розладів у сучасному суспільстві спричинюється тим, що багато людей з психічними розладами включаються в діяльність релігійних організацій. Такі психічні розлади на молитовних зборах «Посольства Божого» «легалізуються» у вигляді «дарів Божих», що сприяє «психологічному зараженню» оточуючих. «Люди, які не хворіють на психічні розлади, під впливом «індуктора» — авторитетної і переконаної людини, починають відчувати психічні феномени, схожі з психічними розладами індуктора», — вважають експерти. За таких умов, на думку експертів, «маячня та хвороблива логіка божевільних видаються за зразок для наслідування для населення, що раніше виявляло здорову логіку та здорове мислення». І одним з висновків експертів було те, що «у діяльності релігійної організації «Посольство благословенного Царства Божого для всіх народів» виявляються ознаки, що свідчать про негативний вплив на психічне здоров’я учасників молитовних зборів і психічне здоров’я популяції в цілому. Використання керівниками релігійних організацій технік психологічного та психічного впливу під час молитовних зборів, яке суперечить чинному законодавству України». Під документом стоять підписи, зокрема, начальника кафедри філософії Юридичної академії МВС Юрія Наріжного, професора Української військово-медичної академії Олега Сироп’ятова, психолога вищої категорії Центру у справах сім’ї та жінок Володимира Пєтухова. Офіційно експертиза проводилася на замовлення громадської організації «Спілка захисту сім’ї та особистості», а на самому висновку є печатка організації.

Отже, не слід дивитись на неї як на звіра, бо вона — жертва, одна з десятків тисяч... Жертва жахливої маніпуляції, а, як відомо, останній етап всякої маніпуляції це — відторгнення «Я» суб’єкта від його активності. Це виникає через те, що спочатку «свого» у людини завжди менше, аніж запозиченого. В таких умовах розпізнати привнесене від чужорідного досить важко. В цьому в маніпуляції і виявляється руйнівний зародок. Якщо ж суб’єкт досить часто зазнає маніпуляції, як у «Посольстві Божому», то його особистісна структура спрощується. В результаті людина штучно затримується в своєму особистісному та духовному розвитку. Тож і вона вже не в змозі розрізнити свої власні потреби, переживання, бажання від тих що їй нав’язують.

Основне завдання цієї статті — показати, що «організація» Сандея Аделаджі — це насамперед дуже небезпечна маніпулятивна, така, що дестабілізує свідомість людини, підриває її здоров’я і психіку, тоталітарна секта. Тож будьте пильні, небезпека надто близько.

* * *

1937 рік — рік масових репресій, коли були репресовані 60-70 відсотків людей, що були при владі — з самого верху і до низу. Рік, коли руйнувалися церкви та храми. Рік, коли було скоєно найкривавіший злочин в історії Росії. Рік, коло наші предки за віру смерть приймали, тому що не було для них нічого святішого в цьому світі, ніж православна віра.

2007 рік — православна віра майже забута, на зміну їй прийшли численні секти, кількість членів яких постійно збільшується. Відомий вчений та експерт з проблем експансії нових релігійних рухів Олександр Дворкін у своєму фундаментальному дослідженні «Сектознавство» пропонує такне визначення секти: «Це закрита релігійна група, що протиставляє себе основній культостворюючій релігійній общині (або основним общинам) країни або регіону». Існує кілька видів сект, але найнебезпечніші з них — це тоталітарні секти. Згідно з тим же автором, тоталітарні секти — «це особливі авторитарні організації, лідери яких, намагаючись отримати владу над своїми послідовниками та експлуатувати їх, приховують свої наміри під релігійними, політико-релігійними, психотерапевтичними та іншими масками». До властивостей тоталітарних сект автор зараховує:

1. Нав’язливу пропаганду.

2. Замовчування та прямий обман під час вербування.

3. Використання цензури для обмеження інформації, що надходить до членів секти.

4. Психологічний тиск.

5. Залякування та інші методи здійснення контролю над особистістю.

Також Олександр Дворкін виокремлює завдання, що визначають напрями діяльності тоталітарних сект. До них належать:

1. Залучення в секту нових членів.

2. Втримання сектантів в організації.

3. Використання їх з метою лідера або керівництва сектою.

В Україні найвідомішою, наймасовішою, такою, що швидко збільшується і тому найбільш небезпечна, є харизматична секта нігерійського пастора Сандея Аделаджі «Посольство Боже» з центром у м. Києві. Аделаджа проголосив себе «праведником», «помазаником» і «новим апостолом», прикриваючись християнською термінологією та Біблією, яку трактує по-своєму, розгорнув широкомасштабну діяльність як в Україні, так і за її межами. «Якщо є два праведники в Україні — один з них я. Якщо є один — то це я», — гордо заявляє апостол у своїх проповідях. А як вам така цитата з творчості «богодухновенного вчителя»: «Ісус став грішним, щоб Павло став праведним»? Особисто я глибоко сумніваюся, що потрібно серйозно ставитися до такого «помазаника», який проповідує нам «грішного Ісуса».

Та що справді змушує тисячі людей йти за своїм «пастором»? Щоб зрозуміти це, потрібно вивчити цю тоталітарну секту зсередини. Форми і методи, що використовуються в секті «Посольство Боже», нагадують веселе шоу, яке проходить під оглушливу музику і, звісно, заманює молодь. «Багато хто приходити на збори з цікавості — подивитися, а що ж там відбувається. Тим більше, що двері кінотеатру завжди відкриті і музику чути ззовні», — розповідає Євген Ч., колишній прихожанин секти, який пішов звідти після смерті свого батька. «Я сказав: ви тут всі молилися за його здоров’я, кажете, що рак можна вилікувати і він стає здоровий. Вони мені відповіли: Та ж він православний!». Без коментарів... Ще відомо також шокуючий випадок, коли сектанти, намагаючись вилікувати жінку, хвору на лейкемію, виводили її на сцену будинку культури й годинами молилися за її зцілення. Вона померла в муках, бо її чоловік, пастор «Посольства Божого», не дозволяв їй приймати ліків, навіть знеболювального.

Попри все кожне богослужіння починається із служіння свідчення. «Ось входить жінка й каже: «Від мене відвернулися лікарі, мені поставили діагноз — онкологічне захворювання, останній ступінь, рак грудей. Але я прийшла до церкви, почала ходити сюди, служила, и ремонт зробила пастору, все безплатно. — Вона пішла через три місяці, а в неї вже нічого нема. Я, як лікар, — каже Олена К., колишня прихожанка «Посольства Божого», — і тоді казала, і тепер стверджую: такого не буває! Або у неї був неправильно поставлений діагноз, або в її в організмі існують такі резерви, які дали йому змогу перемогти хворобу. Організм — унікальна система, творіння Боже». «Ці випадки, — продовжує Олена К., — не такі вже й часті насправді, просто про них багато говорять, на кожному цьому, так званому «служінні свідчення». І навколо цього створюється пафос, який перетворюється справді в таку святкову чудодійну атмосферу...»

Основне завдання цього етапу «богослужіння» — втримати людей у секті, нав’язувати сектантам ірраціональні фобії на вихід з групи: «Ви вже ступили на правильний шлях, але якщо ви з нього зійдете, станеться щось жахливе...», говориться в одній з книг Сандея.

Формуванню у сектантів панічного страху перед виходом із секти присвячена також проповідь, що, як правило, йде після розігрівання аудиторії за допомогою ритмічної, занадто голосної музики, яка лунає упродовж години або й більше. При цьому присутні в залі підіймаються і проводять цю годину стоячи з піднятими руками, підспівуючи і розхитуючись. «Це може бути нескінченно довго, — згадує Євген Ч., — я думаю, що це психологічний момент, якщо тобі довго співати одне й те саме. Наприклад, там весь час співають «Бог — мій спаситель», закликають до загальної любові. Вроді нічого й поганого. Люби! Люби Бога! До мене це так і не дійшло. От є заповіді, їх потрібно якось виконувати. Я чесно скажу, не можу зрозуміти, як потрібно Бога любити»!

У критично налаштованих відвідувачів сектантського зборища виникає справедливий сумнів, що, як правило, непрофесійний, фальшивий спів з багатократним повторенням одного й того ж беззмістовного тексту під сумнівної якості музику може бути приємним Богу. Однак ця какофонія виробляє в учасників зборів відповідний внутрішній настрій, який необхідний для «правильного» сприйняття наступних етапів «богослужіння».

А наступним етапом, як я вже згадувала, є проповідь. Це, як правило, коментар одного з пасторів до певного фрагменту Біблії. Проповідь складається із загальних фраз і за своїм змістом схожа на психотренінг. Пастори кажуть, що людина повинна довіритись Богу, повірити в свої сили, боротися зі своїми страхами, радіти життю, бути доброзичливою, прощати своїм ворогам тощо. Натомість при цьому обіцяється, що всі проблеми і хвороби підуть. Але при цьому кожна проповідь, хоч би на яку тему вона була, обов’язково має хоча б два слова про те, що треба давати десятину, яка і так належить Богу. Хто не дає десятину, той обкрадає Бога і ніколи не буде спасенним.

Ще одним етапом проповіді є «учнівство», адже секта повинна не тільки добре фінансуватися вже наявними її членами, а й постійно має збільшуватися її кількість, щоб отримувати щораз більші грошові потоки і виконувати поставлені «апостолом» Сандеєм завдання щодо «суцільної євангелізації» і створення «багатомільйонної церкви». Відсутність учнів у постійних членів секти вважається «Божим прокляттям» і через це проповідники обіцяють своїм «прихожанам» різноманітні кари.

Третій етап — цілковита покірність лідерам і пасторам. Тут управління людьми також здійснюється через залякування. Працює та сама схема, за якою людині нав’язується необхідність «добровільного» підкорення секті, а за непослух і невиконання вказівок керівництва погрожують страшні речі. Така важливість цього етапу стає зрозумілою, якщо згадати, що секта фінансується і підтримується політичними діячами та бізнесменами. Зрозуміло, що, вкладаючи гроші, ці люди очікують отримання чогось взамін. Фактично, вони платять за електорат.

Євген Ч. стверджує: «Вони беруть активну участь у політичних акціях не тому, що знаються на політиці або якісь свої політичні погляди виражають, а тому, що вони дуже послушні. Їм сказав пастор: йдемо зараз і кричатимемо таке-те гасло двісті п’ятдесят разів. Вони будуть і цілу ніч там, без їжі, без води. Не треба платити, не треба годувати, не треба змушувати...»

Таким чином, пасторська проповідь — це засіб примусу до виконання вигідних для секти дій через страх перед можливим покаранням за непослух, контролювання свідомості сектантів, придушення людської волі і створення феномену, для означення якого в психіатрії застосовують термін «синдром залежного типу особистості».

«Можу стверджувати, — говорить відомий психолог Володимир Жукотанський, — що будь-яка людина, яка досить довго сприймає фальшиві постулати «Євангелія процвітання» і не прагне аналізувати інформацію на основі Письма, вже має порушену психіку, навіть якщо й не перебуває на обліку у психіатра».

Після проповіді прихожанам нав’язують необхідність доводити свою віру конкретними справами. Насамперед участю в богослужіннях та інших служіннях церкви, а також пожертвами. Як правило, на цьому етапі на прикладах Біблії пояснюється, що для свого спасіння, крім десятини, необхідно також ще «сіяти» гроші — жертвувати. Можна жертвувати дорогоцінності, машини, квартири. Як повідомляла газета «Київські Відомості», для тих, хто хоче довести свою особливу відданість організації, існує можливість заробити гроші для будівництва нового комплексу на десять тисяч місць у районі київського масиву Виноградар на цитрусових плантаціях США. Робочі бригади формуються в основному з людей, у яких немає близьких, або тих, хто порвав з ними всі відносини. З цими людьми підписується контракт на п’ять років. Половину свого заробітку той, хто підписує контракт, зобов’язаний віддати церкві. І люди йдуть на такі умови, бо переконані, що «Бог — це найнадійніший банк, в якому не буває банкрутства, тому ті, хто жертвують Йому, назад одержують сторицею».

Враховуючи сказане, можна зробити висновок, що організація Сандея Аделаджі — це передусім бізнесова структура, дуже вигідна, прибуткова і формально законна. Цікаво, що Аделаджа не приховує того, що вважає своє заняття бізнесом. Ось його власні слова, сказані на одній із проповідей: «Я не здамся! Бог сказав, що я буду успішним у цьому бізнесі, тому я не допущу, аби мене щось зупинило. Бог сказав мені йти завойовувати землю, і я зроблю це. Бізнес — моя територія, і я нею заволодію!»

До речі, в Новому Завіті немає жодного випадку згадування про десятину, яку здають християни. Про пожертви — згадки є. Пожертвувати гроші церкві — це нормально. А «посіяти» гроші, сподіваючись щось «пожати» від Бога, — це зовсім інше. «Сіяння грошей» заохочує сріблолюбство одних і задовольняє сріблолюбство інших. Тобто це не жертва Богу, а лише спроба зіграти з Богом.

П’ятий етап «богослужіння» це голосолалія, або ж говоріння «іншими мовами». Про це явище згадував церковний історик Євсевій Кесарійський, який писав: «Під час молінь прихильники єретичного руху Монтана впадали у стан «несамовитого мовлення», яке доходило до «душевного шаленства». Олександрійська Церква оголосила послідовників Монтана біснуватими. Проте багато хто купився на це вчення, вбачаючи в ньому легкий шлях до «спілкування» зі Святим Духом... Ця єресь, що не одно десятиліття бентежила віруючих, була засуджена на Першому Вселенському соборі, який проходив у місті Нікеї 325 року».

А ось що про це казав згадуваний Олександр Дворкін: «Насправді ж «молитва іншою мовою» скидається на очевидну облудність або неконтрольовану істерію». Я теж поділяю його думку, оскільки багато сектантів самі зізнаються, що починають імітувати мовоговоріння, викрикуючи незрозумілі слова, «щоб завестись».

Після молитви «іншими мовами» починається шостий етап — покаяння, під час якого ті, хто вперше потрапив до церкви, піднімаються на сцену і публічно каються, після чого пастор кладе на їхні голови руки, що символізує відпущення гріхів, під час цього дійства сектанти моляться про свої потреби.

У книжці Сандея Аделаджі «Могущественный воин» (Как через молитву вы можете стать могущественным воином)», «новий апостол» дає свої рекомендації щодо молитов. Наприклад, Сандей радить «нагадувати» Богові про Його обіцянки під час прохання: «Але бажано знати обіцянки Божі і нагадувати Богові Його Слово щодо вашої проблеми — зцілення». Далі Аделаджа радить звертатися непрямо своєї проблеми, тобто фактично молитися їй: «Можливо, у вас є проблема, і ви молилися, щоб Бог допоміг вам розв’язати її. Так, ви поговорили з Богом, а потім поверніться док своєї проблеми и промовляйте їй те, що хочете, аби з нею сталося». Після молитви про хворобу (або молитву самої хвороби), замість того, щоб йти до лікаря, пастор радить ось що: «Тепер забудьте про цю проблему. Біль ще є, але ви вже помолилися, заборонили, и хвороба не має вибору: піде рано чи пізно». Очевидно, що наслідки дотримання таких порад можуть стати смертельними.

Останній етап «богослужіння» полягає у виході з трансу і в процедурі реєстрації нових членів «церкви». Присутнім роздають анкети, в яких необхідно повідомити свої паспортні дані, адресу, телефон, місце роботи, проблеми, через які вони прийшли до церкви, і тому подібне. Потрібно зазначити, що в секті «Посольство Боже» заповнення такої анкети — добровільна процедура. Ось чому у людини виникає уявлення, що її ніхто ні до чого не змушує насильно. Зрештою, вона ж сама з доброї волі прийшла на збори, сама виявила інтерес.

При виході із залу новеньким пропонується сектантська література. В основному це книги самого пастора Сандея Аделаджі, газета «Посольство Боже», інколи творіння таких харизматичних лідерів, як Т.Л. Осборн.

Постійні члени організації повинні мати в себе книжки свого лідера і вивчати їх. Продуктивність Аделаджі-письменника досить висока. Його книжки видаються чималими тиражами, мають яскраві, привабливі обкладинки і якісну поліграфію. Та загалом вони нецікаві, нудні то одноманітні. Вони побудовані на основі одного базового принципу, за яким побудовані всі усні проповіді самого Сандея і його пасторів, тільки ретельніше опрацьовані та «причесані». Аделаджа частенько користується досить-таки сумнівними методами тлумачення Біблії для обґрунтування своїх умовиводів. Аналізуючи твори Сандея, можна знайти багато помилок та невідповідностей, а простіше кажучи — маніпуляцій з текстом Святого Письма.

Наприклад, розповідаючи про свою «Систему 12», зміст якої полягає в тому, що кожний член секти зобов’язаний мати своїх учнів, Сандей спритно маніпулює цитатами з Біблії, трактуючи їх так, як вигідно саме йому: наприклад Діян. 2:42, Аделаджа стверджує, що «Система 12» перешкоджає духу заблудження і відступництва, тому що все перебуває в єдиному вченні. Посилаючись на Як. 3.1-2, він стверджує, що «лідер не вчить від себе, а все вчення йде від старшого пастора церкви», тобто від самого Сандея. З цієї цитати добре видно, чиє саме вчення пропонує своїм послідовникам «старший пастор» під виглядом вчення Христа. Загалом Сандей обґрунтовує свою «Систему 12» за аналогією з Апостолами: «Не забувайте, що в Ісуса було дванадцять учнів», — проповідує він. Далі пастор відверто описує цілі запровадженої ним системи: «Божий принцип учнівства дає благотворні плоди: навіть під час швидкого зростання церкви з’явилася можливість донести запровадження і вчення пастора до кожного члена церкви». А з вчення Спасителя про виноградну лозу (Ін. 15:1-7) Сандей зробив доволі таки несподівані висновки: «...гілка сама по собі не може жити, відсікається всяка гілка, яке не дає плоду. Кожен лідер, який не зумів набрати дванадцять учнів до певного часу, переходить на нижчий рівень, а на його місце стає один з успішних його учнів». І далі як аргумент наводяться, як завжди, вирвані з контексту, слова Христа про те, що останні будуть першими (Мк. 10:31). Існує маса способів вербування людей. Найчастіше це відбувається так: у кожному районі міста Києва обов’язково орендується якесь приміщення, як правило, члени секти приводять туди людей, яких спіткало горе. У житті кожної людини буває така ситуація, коли вона перебуває в якомусь «втраченому» стані. Цими людьми дуже легко маніпулювати. «Коли людина туди потрапляє, перше, що вона бачить, це пластмасові посмішки», — згадує Олена К. — Однак далі вона продовжує: «Незважаючи на те, що там [проповідує] «любов», «любов до ближнього», вони (члени групи) один одного ненавидять. Я настільки відчувала цю ненависть. Хіба тут можна обманути? Якщо я приходжу і там кажуть, що ми вас любимо, розвішані плакати «всіх вас Бог любить», мене насправді ненавидять». У цьому разі таке відношення з боку «братів та сестер» було зумовлене тим, що людина дозволяла собі відкрито висловлювати критичні зауваження щодо вчення діяльності секти, сперечатись і висловлювати свою власну думку. Для того щоб гарантовано залишити новобранця в секті, до нього одразу ж застосовують методи залякування. Невідвідування церкви, за словами координаторів, призведе до того, що Бог не тільки відвернеться від них, а й покарає, тому що «той, хто розкаявся, а потім перестав ходити до церкви, вчиняє величезний гріх».

Газета «Україна кримінальна» описує такий показовий випадок: «Пастор Сандей у телестудії, вислухавши розповідь одного з новонавернених про те, як, відвернувшись від Бога, по черзі умерли всі його родичі, і щасливо розсміявся, а, уточнивши «Що, всі-всі вмерли?», від сміху зігнувся пополам и переривав свою істерику лише для того, щоб схвально погрозив пальцем і сказав «Ох, Ісус, Ісус...» Ця високоморальна фантасмагорія... тривала хвилин з п’ять».

«Ти не уявляєш скільки там заляканих людей. Вони хочуть вийти, але бояться», — розповідає Євген Ч.

Про мотивацію якнайшвидшого набору «учнів» колишні члени секти кажуть так: «Якщо ти багато років у «церкві» і не маєш учнів, це означає, що тебе Бог не благословив. Скажімо, якщо в тебе черевики порвані і ти не можеш купити нові, то це тому, що в тебе немає учнів. Все зводиться до цього».

Не гребують сектанти й використанням авторитету шкільних вчителів для вербування дітей. Так, згідно з газетою «Православие в Украине», вчителька початкових класів середньої школи №181 Людмила М., яка є відвідувачкою легкоатлетичного манежу, де регулярно дає свої «концерти» Сандей Аделаджа, замість програмних предметів загальноосвітньої школи «втовкмачує» в дитячі голови всілякі нісенітниці з «лекцій чорного пастора», наполягаючи на тому, щоб діти «нічого не говорили мамі і татові». Мати одного з учнів, яка випадково дізналася про таємні проповіді сектантки-вчительки, звернулась до прес-служби УПЦ і заявила: «Восьмирічні діти різко змінюються: перестають слухати батьків, грублять, обманюють. Багато хто подовгу не приходить додому».

Якщо загалом оцінювати соціальний статус сектантів, то, за свідченням Олени К., «основна маса — це колишні наркомани та алкоголіки, молоді люди. Там дуже багато молодих. І коли в сім’ї таке горе — дитина наркоман, і тут будь-яким способом хоч хтось її від цього рятує — батьки щасливі. Потім приходять самі батьки, починають боготворити цих «пастирів», які дуже навіть з вдячністю приймають все це». Олена К. продовжує розповідати про свої враження: «...Уявляєш, приходить хтось неголений, від нього тхне... Його підібрали десь під огорожею. А алкоголіки — це люди, яких, як правило, хтось не зрозумів, образив. І ось такій людині кажуть: «Ви — цар, розумієте», — и показують Письмо. — «У Бога на Вас такі-то плани. Ви станете великим!». Він одразу ж, природно, умиється, поголиться. І в цьому сенсі бодай один з тисячі став людиною, вибравшись з цієї ями... у секті також зустрічається досить багато людей з кримінальним минулим. Колишні дармоїди, люди, які ніде не працювали, також комфортно відчувають себе серед сектантів. Знаходять собі пристановище в секті і люди, які не здатні і не хочуть приймати самостійних рішень, люди, які звикли до радянської ідеології, до радянських партійних гасел, радянських методів, які детермінували їхнє життя і діяльність. З розвалом комуністичного режиму ці люди розгубилися, «наче голими стали». Отже, загальний інтелектуальний рівень членів секти досить низький. Про це свідчить, зокрема, якість «проповідей» лідерів, пасторів та «свідчення» рядових членів секти, які рясніють сумішшю української та російської мов, грубими граматичними й синтаксичними помилками. На думку Олени К., «цього не можна назвати ораторським мистецтвом. Я прийшла одного разу й кажу, що не можу слухати людину, яка неправильно ставить наголоси. Піднялася й пішла. Або ще, коли виступаючий каже: «йшли вони по пустелі, йшли...», я не можу, це викликає відразу. Іноді хочеться сказати: «Краще сядь, краще мовчи. Сама прочитаю». А там у відповідь: «Тихо! Це проповідь! Через нього говорить Бог!» Я заперечую: «Не може Бог говорити неграмотно, ну не може такого бути».

Євген Ч. з цього приводу каже: «Спочатку мені здалася там якась глибина. Біблія є Біблія. Я раніше не знав, як до неї підступитися. А потім я зрозумів, що в принципі вони знають те саме, що й всі. Візьмімо їхню літературу: пасторські проповіді й книжки, американську літературу. Тематика дуже убога. Це робить людей обмеженими. Вони окрім цього більше нічого не читають. Я багато чого з цього перечитав, і мені стало нецікаво. Я, наприклад, люблю Єсеніна. Вони мені казали, що його не можна читати, бо він любив жінок. Там обмеженість і бідність розумом схвалювалися ще й тому, що таких людей легко переконувати. Там здійснюється дуже сильний психотропний вплив. І він калічить особистість — вона не розвивається. А ще вони не люблять людей, які не просто слухають, а сперечаються і заперечують».

Про «Посольство Боже» можна дуже багато говорити. Експерти та екс-учасники «Посольства» одностайно стверджують, що це дуже гарно замаскована бізнес-структура, яка активно поповнює свої ряди політиками та бізнесменами, щоб з їхньою допомогою взяти під контроль керування країною. Свого часу Сандей намагався пробитися в латвійський парламент, але там його партія зазнала краху. В Україні Аделаджа зумів досягти великих успіхів.

«Аферист-шарлатан-лжевчитель-психолог-шаман, який добре зрозумів загадкову слов’янську душу, а до того ж вміє підтримувати імідж духовного лідера», — так відгукується про Сандея співробітник Києво-Печерської лаври і колишній адепт «Посольства Божого» Володимир Жукотанський. То ж, можливо, варто прислухатись до цих слів, бо він сам втратив і дружину, й сина через Церкву Сандея.

Віра Справжня