Українська «демократія»

Посвідчення журналіста в кишені й нелицемірна любов до України зобов«язують мене до принциповості й безкомпромісного протистояння злу й несправедливості.

Проте я ніколи не гадав що оприлюднені мною матеріали викликатимуть такий несамовитий зубний скрегіт в атавістичних для нашого суспільства середовищах. Звичайно, це радує. Значить допік. Значить недаремно. Проте почуваюсь зобов«язаним й нагадати: всьому є межа. Моєму терпінню також.

Задекларована в 1991 р. незалежність донині не наповнилась реальним змістом. Не були притягнутими до відповідальності середовища (КДБ, КПРС) й безпосередні виконавці злочинних вказівок Кремля часів відвертої московської окупації. Безкарність множить зло, й дозволяє злочинцеві увірувати в власну всеспроможність. Нинішня напівтоталітарна постколоніальна адміністрація, мало чим різниться від власного почилого вже (на щастя) геть не в Бозі духовного попередника. Зневажливо-гидливе ставлення посадовцями й можновладцями до потреб й проблем «пересічного українця» донині ятрить тіло й душу нації. Чи за таку Україну карались й терпіли муки Тарас Шевченко, Павло Грабовський, Василь Стус, й сотні тисяч інших? Відповідь однозначна. Ні.

Нинішні трагічні реалії засвідчують потребу негайної десовєтизації всіх ланок суспільного життя. Пошук «миру й взаєморозуміння» з гальмівним для цивілізованого поступу елементом є ознакою нашої слабкості й невіри в власні сили. Даремно боїмося. Не такий страшний чорт як його малюють. Здається про все це списано не одну тонну паперу, але реалії вкотре примушують знову й знову повертатись до виголошення загальновідомих істин. Нинішні обставини склались таким чином, що боротьба за національну справу набрала для мене рис й справи особистої. На перший погляд неймовірно, але це дійсно так. Маю достатньо підстав аби стверджувати що працівники силових спецслужб цинічно лицемірять виголошуючи з трибун й екранів телевізорів самозакохані монологи про боротьбу з злочинністю й захист закону. Тримай злодія кричить сам злодій. Саме вони й є найпершими порушниками Конституції.

11-го травня минулого року мене затримали працівники Печерського РУГУ МВС в м. Києві звинувативши в скоєнні злочину передбаченого ст. 296 (хуліганство) Карного Кодексу. Справжню причину затримання я довідався за годину. В приміщенні Печерського райвідділу міліції працівник управління боротьби з організованою злочинністю (згодом я довідався що він завжди відрекомендовується як Валентин Миколайович) відверто заявив мені що йому не до вподоби моя активна громадська діяльність, дружні стосунки з активістами неформальних патріотичних середовищ, що він (м»яко кажучи) не поділяє моїх поглядів, а головне отримав наказ «вгамувати й покарати» мене за «образу» тогочасного міністра внутрішніх справ Цушка. Невдоволення викликала моя вимога порушити проти Цушка кримінальну справу котру я оприлюднив в статті «Догралися» ПП.№16 (219) . Суть кримінального обвинувачення полягала в наступному: незнайомі, або малознайомі особи вказували на мене як на головного виконавця побиття працівника єгипетського посольства котре відбулось в 14-го березня 2007р. Після моєї відмови підписати два аркуші друкованого на комп«ютері тексту (логіка свідчить що то були «мої щиросердні зізнання й каяття в скоєнні злочину», оперуповноважений К. Сидоренко та керівник карного розшуку Печерського райвідділу міліції А. Лоза завдали мені тілесних ушкоджень. Катування відбувалось близько двох-трьох хвилин, а присутні в кімнаті працівники міського управління МВС в м. Києві словесно заохочували їх до протиправних дій. Протримавши в ізоляторі тимчасового утримання три доби слідчий Посвистак отримав санкцію на мій арешт (взяття під варту). «Співсправниками» (себто спільно обвинуваченими зі мною в скоєнні злочину) визначили зовні ледве знайомих мені Муратова й Рудика, та геть не знайомих Ткаченка й Бондаренка. Доречі, останні троє виявились ще й неповнолітніми. Окрім взятих з порушенням свідчень неповнолітнього Рудика (його в порушення КПК допитували без присутності старших) й силою вибитих з Муратова показів котрі обтяжували його самого й мене на додачу, слідчий не мав жодних доказів моєї причетності до скоєного злочину. Воно й не дивно, оскільки я дійсно до нього жодним чином не причетний. Відсутність доказової бази провокувала Посвистака до свідомого затягування досудового слідства котре на загал зайняло чотири місяці. Мої вимоги провести очну ставку з потерпілим та спільно обвинуваченими він цинічно проігнорував відповівши формальною відпискою. Тож не дивно що в часі судового розслідування єдиним аргументом котрий мене обтяжував, були покази якоїсь Андрєєвої Анастасії Анатоліївни, згідно котрих вона знайома зі мною близько восьми років, а 14-го березня 2007р. близько 22.30 йшла зі мною під руку й на власні очі бачила як я скерував «понеслась», й завдавши стусана в голову потерпілого відійшов в бік, чим спровокував гурт молоді на побиття іноземця. Суд неодноразово приймав постанови про привід її до судової зали, але вона так і не з«явилась. Хочете довідатись чому? Поясню. За вказаною в матеріалах досудового розслідування адресою така не проживає й ніколи не проживала. Протримавши ще три місяці мене й Муратова в слідчому ізоляторі, суд вимушений був звільнити нас з-під варти а справу відіслати на додаткове розслідування. Від самих початків я не бажав миритись з несправедливістю й прагнув знайти правду. Ще в часі утримання в слідчому ізоляторі подав скаргу до Печерської районної прокуратури на оперуповноваженого Сидоренка, начальника відділу карного розшуку Лозу, й слідчого Посвистака. Дізнавачів я звинувачував в нанесенні тілесних ушкоджень, а слідчого в ігнорації моїх вимог зафіксувати на моєму тілі побої. Постановою Печерської прокуратури від 16.06.07. мою скаргу визнали такою що не відповідає дійсності. На цю постанову мною було подано скаргу до Печерського районного суду. Постанова суду від 27.08.07 вражала цинізмом: «В судове засідання Вахній О.В не з«явився, викликався належним чином, про причину неявки суд не повідомив». Певно ви здогадались що сама скарга задоволенню також не підлягала. Розгляд Апеляційної скарги знайшов в постанові від 27.08.07 чимало порушень КПК й відмінив його постанову. 3-го січня нинішнього року Постановою Печерського районного суду (№ постанови 4-17/08) було скасовано й постанову Печерської районної прокуратури про відмову в порушенні супроти працівників міліції кримінальної справи. Впевненість в власній правоті дарувала мені сили. 16.01.08 я завітав до Прокурора Печерського району засвідчивши що я не переховуюсь від слідства, й водночас прагну з«ясувати причину такої небайдужості правоохоронців до власної особи. Того ж дня, близько 16.30 в центрі міста в кав«ярні «Метроград-Сіті» мене знову затримали працівники міліції. Цього разу це були працівники карного розшуку. Сім чи вісім осіб нічого не пояснюючи завдали мені безліч стусанів і копняків й п«ять разів застосували електрошок. Все це відбулось на очах близько сотні відвідувачів. Закутого в кайдани, мене доставили до Солом’янського райвідділу міліції, де слідчий Сульфієвич повідомив, що на мене вказують як на організатора погрому іранської кав’ярні, котрий відбувся влітку 2006р. Детектив та й годі. Щоправда працівники міського управління карного розшуку котрі вдались до такого дикого «прийому» були відвертішими:

— Ти в цих націоналістів-неформалів «головний мозок». В нашій картотеці ти «король скінхедів». Все що вони роблять — плід твоїх ідей.

Як виявилось, «покази» по щойно згаданому факту супроти мене, були відібрані вже згаданим Валентином Миколайовичем ще влітку минулого року. Особи котрі вказували на мене як на організатора, зізнались що відбирання самих показів відбувалось брутальним фізичним й моральним тиском. Дивно, але чому працівники міліції не порушили проти мене кримінальної справи відразу? Певно тому, що самі усвідомлювали як протиправність методів їх відбирання, так і факт невідповідності їх дійсності. Це й дає мені підстави стверджувати, що єдиною причиною такого дикого затримання мене в «Метроград-Сіті» є прагнення позбавити змоги довести непричетність до нанесення тілесних ушкоджень працівникові єгипетського посольства. Не змогли довести одну брехню, навішують іншу. Та чи є в цій державі закон?

17-го січня, о 10.00 я з«явився в Солом«янський райвідділ міліції. Слідчий (як повідомили мені його колеги) ще відпочивав вдома. Декілька годин я вимушений був вислуховувати беззмістовну лекцію керівника відділу карного розшуку Солом«янського РУГУ МВС в м. Києві. За його вказівкою в мене відібрали мобільний телефон, й виписали звідти геть всі занесені до пам’яті номери. Наступним етапом мала бути співбесіда з його підлеглим. Від мене вимагали впізнавати на фотографіях знайомих котрих з-за тих чи інших обставин затримували й надавати інформацію про їхнє приватне життя. Перепрошую панове міліціянти, але я не інформатор (чи то б пак стукач). Не оминули нагоди стероризувати й питаннями про запланований УНТП на 20-те січня «Марш проти капіталізму. (Сподіваюсь читачі вже знають що сам марш в останню хвилину був заборонений, що уможливило масове затримання патріотів працівниками міліції). В ті хвилини я почувавсь не живою людиною, а позбавленим душі предметом, з котрим граються як заманеться. Терпіти зневагу не дозволяла гідність. Якщо я підозрюваний, то можу спілкуватись виключно по справі. Чому я повинен відповідати на питання людей котрі не мають до розслідування справи анінайменшого відношення, й звітувати про речі про котрі не маю ані найменшої уяви? Проте працівники карного розшуку недвозначно дали зрозуміти що питання взяття або не взяття мене під варту цілковито залежить від моєї згоди (або незгоди) інформувати їх про приватне життя моїх знайомих. Керівник карного розшуку тричі телефонував в міське управління, й повідомивши що він спілкується зі мною, цікавився як чинити зі мною в подальшому (себто затримувати чи ні). Знаючи бездушність й безчесність нинішнього карально-репресивного апарату, я вимушений був залишити приміщення Солом«янського райвідділу. Стверджую що я не переховуюсь від слідства. Проте запевняю що потребую захисту. Від зневажливого ставлення, оббріхування, переслідування, упередженого ставлення. В Україні є чесні й небайдужі люди? Агов, відгукніться!