Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Що ми втратили...

Перебуваючи цим літом у рідному селі, я отримав у подарунок від голови сільської ради книжку — історичний нарис В.Перерви «Храм святого апостола Іоанна Богослова у селі Фурси».

Це дуже цікаві дослідження про храм, побудований ще на початку XVIII століття. Але автор чи випадково, чи навмисне «забув» написати, що ж сталося з храмом у 1931 році.

Я хочу, як очевидець тих подій, доповнити цю пропущену сторінку. За декілька днів до християнського свята Великодня храм по-варварськи було зруйновано більшовиками.

Вранці того дня ми почули тривожний набат дзвонів. Селяни сім’ями пішли до храму, щоб дізнатися, що діється, чому скликають люд. Мама, почувши дзвін, сказала нам із сестрою, щоб швиденько вдягнулися, бо день був прохолодний, і ми пішли до церкви. Батько був на роботі. Коли ми підійшли до церкви, то побачили жахливу картину. Якісь чужі люди, їх називали уповноваженими, разом із міліціонерами та сільськими комсомольцями знімали з куполів хрести й скидали їх на землю. Вони розбивались. Люди кричали, плакали, проклинали владу та цих антихристів, що руйнували храм. З церкви виносили церковне майно, ікони, стародавні книги та розламану ризницю. Усе це кидали з одну купу. На землі валялись оклади від розбитих ікон, і я з іншими дітьми збирали їх собі. Дехто із селян хотів забрати з купи вцілілі ікони, книги, але міліцейський охоронець заборонив це зробити. А купа все зростала. Потім уповноважений з міст облив її гасом та й запалив.

Таким чином було знищено усі церковні коштовності, що православний люд протягом двох століть збирав по крихтам для зміцнення віри й духу.

Батюшку і його родину заарештували. Більше їх ніхто ніколи не бачив. Майно було вивезено, і хата стояла порожня. Неподалік від неї була наша школа. Пізніше, під час голодомору в 1933 році в цій хаті зробили кухню, де варили затируху (це підсолена вода, в яку додали трохи борошна) і давали її пити дітям молодших класів. Це були наші обіди.

У храмі сільські активісти намагались зробити клуб, але нічого путнього у них не вийшло, і згодом церкву розібрали та побудували корівник.

Так трагічно припинив своє існування на довгі роки храм Іоанна Богослова у Фурсах.

Фурси мають багатовікову історію. За ці століття в селі змінилося кілька десятків поколінь. І їм ми зобов’язані своєю появою на світ майже так само, як і рідним батькам. Наші далекі попередники обживали і доглядали цю землю, захищали її від ворогів. Вони своєю тяжкою працею, потом і кров’ю робили все, що вміли і могли, щоб нам, їхнім нащадкам, жилося хоч трохи краще, ніж їм. Недарма в православних церковних календарях відводиться чимало днів для поминання наших предків.

Сучасні негаразди нам здаватимуться несерйозними, якщо ми перегорнемо хоча б кілька сторінок нашої історії. Нелегким було життя у Фурсах і в ХІХ ст. В часи існування кріпацтва (до 1861 р.) більшість наших прадідів по 3-4 дні на тиждень безкоштовно працювали на Браницьких і лише решту часу — на себе. Здавалось би, за такого режиму недовго перетворитися на бездумний додаток до засобів виробництва. І лише православна віра та народна творчість не давали нашому предкові зачерствіти душею.

В ті далекі часи Церква наповнювала не лише духовну, але й інтелектуальну сферу життя людини. Саме в храмі мешканці Фурсів ХІХ ст. могли почути зміст численних імператорських та губернаторських розпоряджень, інформацію про події у державі та світі. Священики пояснювали в церквах суть державних реформ, висвітлювали механізми незвичних природних явищ (сонячного затемнення і т. п.), переконували робити щеплення від віспи і дотримуватися санітарних норм, розповідали про новинки науки і техніки, закликали берегти природу і пояснювали правила поведінки під час епідемій (чим, до речі, було врятовано тисячі людей). Саме при храмі велася і значна частина офіційної документації, яка тепер виступає важливим джерелом історії Фурсів. Серед документів ХІХ ст., які висвітлюють історичні події у Фурсах, абсолютна більшість написана руками духовенства.

Межа XVIII—XIX ст. мала особливе значення для більшості міст і сіл Правобережної Київщини. У цей час завершувався третій поділ Польщі (1795 р.) і процес переходу київської провінції під владу російських імператорів. Неспокійно жилося в ці часи нашим предкам. Зі зброєю в руках доводилося боронити від чужинців І рідну віру, і власну оселю. Польська влада силою зброї насаджувала унію, змушуючи українців відрікатися від Православ’я і визнавати зверхність римського папи. Боротьба тривала з перемінним успіхом. Коли до Фурсів вступали польські каральні команди — у місцевому храмі служили уніатські священики, а коли їх виганяли місцеві гайдамаки — знову служилося по-православному. Особливо гострими ці сутички були в часи Коліївщини.

Поряд з цим, довгочасне польське панування залишило руйнівний слід на церковному житті нашого краю. Православні храми перебували у далеко не найкращому стані пани-католики не дозволяли їх ремонтувати. Коли Фурси стали частиною Російської імперії і віковічній вірі наших предків уже нічого не загрожувало, київський митрополит Єрофей (Малицький) вирушив оглядати стан храмів Київщини і залишився вельми невдоволеним. Владика побачив «во всех почти тамошних церквах одни непорядки и неустройства» — хрести були давніми і «неискусной резьбы»; святу воду зберігали в найпростіших глиняних дзбанах; в іконостасах знаходилися «ветхие, треснутые и беспорядочно расставленные иконы», а подекуди іконостасів взагалі не існувало; чаші, дискоси та деякі інші речі хоча були і срібними, проте не визолоченими; просфори використовувалися, спечені з чорного борошна, а вино для Причастя з домішками; ризи для священиків старі та зношені тощо.

Православні кріпаки, пограбовані панами, були не в змозі зарадити становищу. Необхідно була вагома державна допомога, котра могла б стати добрим прикладом для меценатів. І вона надійшла.

В XIX ст. влада православної Російської імперії все більше утверджувалася на Білоцерківшині і цей період вважають однією І епох рожвіту церковного життя. Місцевий храм був осередком багатьох важливих подій, що відбувалися в селі.

Один з найулюбленіших учнів Ісуса Христа святий апостол-євангеліст Іоанн завжди користувався особливою шаною в християнському світі. День його пам’яті не належить до найбільших дванадцяти православних свят (так званих двонадесятих), однак про нього завжди пам’ятали і в неписьменному середньовіччі, і в атеїстичні радянські часи. Ім’я Іоанна Богослова нерідко зустрічається в українській народній творчості — зокрема, в прислів’ях. Не дивно, що чимало було присвячено святому апостолу і православних храмів.

Наприкінці XIX століття в чотирьох повітах Надросся серед 457 храмів 76 були Покровськими, 66 — Михайлівськими, 48 — Миколаївськими, 47 — Різдво — Богородицькими, 27 — Успенськими, а 26 — саме Іоанно-Богословськими. Тобто, кожен 17-й храм Південної Київщини був присвячений пам’яті o улюбленого учня Ісуса Христа. У вищеназваному статистичному переліку Іоанно-Богословські храми займають шосте місце за кількістю у нашому регіоні. Однак, якщо брати саме святих, шанованих Православною Церквою (Михаїла, Миколая Чудотворця, Іоанна Богослова та інших), то церкви, присвячені апостолу Іоаниу будуть посідати третє місце за чисельністю. Наступному святому — великомученику Димитрію у регіоні Надросся було присвячено вже значно менше православних церков — лише 16.

Щодо дати побудови Іоанно-Богословського храму села Фурсів існують різні думки. Наприклад, відомий дослідник старожитностей Київщини Л. Похилевич у своїй праці «Сказание о населенных местностях Киевской губернии» стверджує, що фурсівська святиня постала в 1765 році. Відомо, що Л. Похилевич при визначенні віку храму користувався уніатськими церковними документами o так званими «візитаціями» або «візитами». (Ці документи складалися уніатськими митрополитами під час ревізій підлеглих їм парафій, одна з яких певний час була і у Фурсах). Однак, православні церковні документи — клірові відомості — подають більш ранню дату возведення Іоанно-Богословської церкви — 1726 рік» Як правило, такі дати бралися з напису на церковній іконі чи книзі і також не завжди були точними. Проте, якщо зважити, що Фурси — одне з найдавніших поселень сучасної Білоцерківшини і мас назву ще татарського походження, то стане зрозумілим, що храми тут мали існувати набагато раніше від 1765р. Крім того, і Л. Похилевич. і клірові відомості можуть мати на увазі один і той самий храм збудований у 1726, а перебудований в 1765 р. — такі випадки на Пороссі є не поодинокими. Стародавні дерев’яні церкви козацької доби потребували регулярних ремонтів, розширень тощо. Коли під час будівельних робіт зрушувався з місця престол (а деколи без цього неможливо обійтися), то храм після цього обов’язково переосвячували. І така дата переосвячення нерідко фігурувала в документах, як дата будівництва. Власне, це і не дивно — нерідко храми перебудовували так, що їх важко було впізнати.

Як би там не було, нам достеменно відомо, що вищеозначений храм апостола Іоанна Богослова з’явився у XVIII столітті і мешканці Фурсів відвідували його ще й в радянську епоху. Тобто, близько півтори сотні років ця церква була окрасою села і центром громадського життя наших попередників.

Яким же був фурсівський храм?

В Центральному історичному архіві України м. Києва зберігся унікальний документ — опис майна церкви Іоанна Богослова в селі Фурсах, Він датований 1807 роком і дає можливість провести коротку екскурсію по храму, якого вже давно не існує. Отже, на поч. XIX ст. описували його так:

«Киевской епархии Васильковского повета владения Его Сиятельства графа генерал-поручика Ксаверия Петровича Браницкого, содержащего римо-католическую религию, в селении Фурсах состоящая церковь во имя святого апостола евангелиста Иоанна Богослова однрпрестольная, с тремя главами, вся из дубового, дерева порядочно выстроенная и по самые нижние заломы покрыта дубовою гонтою.

В ней окошек двенадцать, все из чистого стекла, из коих при четырех нижних железные граты имеются. Входных дверей двое на железных завесах и одни с внутренним французским замком, а в олтаре вкупе еще и железным дручком запираются. Иконостас о четырех наместных иконах. Аналогий и жертвенник резчицкой работы и написан иконописным искусством посредственно.

На месте горнего седалища икона большая на холсте «Коронация Божьей Матери» и по обоим сторонам состоят две иконы Иоанна Богослова и святителя Николая.

Престол в указную меру сделан, вокруг одеї темным ситцем, а покрыт желтою шелковою материею. Напреди престола крест желтый мишурный. На престоле святой антимнис холстяной новый с литоном тафтяным».

Далі автор опису знову повертається до ікон фурсівської церкви. Біля іконостасу знаходився «киот резчицкой работы, в котором написана икона святой Троицы, а на левой стороне написаны Страсти Христовы» (тобто -o страждання Ісуса Христа, зрадженого Іудою).

«В бабинце (перше приміщення від входу, де під час служби стояли переважно жінки) на правой стороне икон две — святителя Николая и великомученицы Варвары«.

Під час найбільших свят у Фурсах відбувалися урочисті хресні ходи, для чого прихожани придбали для свого храму «крестов обходных резчицких порядочных два». Були в храмі і хоругви, які також виносилися з церкви під час великих православних торжеств.

У скорботні дні Великого Посту мешканці Фурсів прикладалися до плащаниці, яка була «на холсте просто написана». Причащалися наші прабатьки і праматері з двох срібних визолочених чаш. Серед церковних речей, виготовлених з «благородних» металів, автор опису відмічає гробницю «подобием чаши — серебряную, вызолоченную», «крест на престоле большой кипарисный на подножии, оправлен в серебро».

Після закінчення кожного богослужіння наші предки прикладалися до «деревяного креста ручного, посеребреного».

Оригінальною рисою того часу було прикрашення ікон срібними (нерідко ще й визолоченими) коронами. У фурсівському храмі їх було кілька — а крім того, ікона небесного покровителя села — Іоанна Богослова — була оздоблена ще й срібною позолоченою діадемою. Остання прикраса не зустрічається в жодному іншому описі майна храмів Білоцерківщини -вона перебувала лише у храмі Фурсів. Загалом, короновидні прикраси тут виглядали наступним чином: «На наместных иконах Спасителя и Богоматери с Младенцем короны серебряные и вызолоченые. на иконе Иоанна Богослова диадема серебряная, вызолоченая: на святителе Николае и великомученице Варваре короны со сребра подлого» (тобто, невисокої проби — П. В.) Висіли, звичайно, перед іконами і лампади, яких у фурсівській церкві було чимало — одинадцять

Корони і лампади нерідко були пожертвами фурсівських мирян в знак подяки за зцілення від хвороби або уникнення якихось житейських негараздів молитвою до Спасителя, Богородиці чи святого.

Освітлювався храм «паникадилом небольшим на шесть свечей, посреди церкви висящим». У різних кутках фурсівського храму перебувало чотири підсвічники, в які наші предки вставляли свічки -символи душі, котра тане в молитві до Бога. При богослужінні використовувалося два кадила одне дорожче («сребра подлого«), а друге дешевше — «желтой меди«.

Мирували фурсівських прихожан з «мирницы хрустальной«.

Досить розкішною була в храмі Іоанна Богослова і ризниця -місцеві батюшки при богослужінні користувалися п’ятьма ризами таку кількість дорогого богослужбового одягу можна було побачити далеко не в кожній сільській церкві. Це були:

«Ризы желтые атласные в квиты штофные с каймою штофною, бузументом мишурным белым обложенные и епитрахиль с той же материи.

Ризы желтые, сребреным бузументом обложенные с епитрахилью голубого цвету в цветочки золотые с двумя крестиками золотыми.

Ризы штофные серчистые с каймою, бузументом мишурным обложенные (Оскільки взагалі-то ризи «серчистыми» не бувають, то скоріш за все, це була вилиняла фіолетова риза — подарунок Катерини II десятилітньої давності — П. В.).

Ризы штофные темно-зеленые, таким же бузументом мишурным белым обложенные.

Ризы красные с каймою золотою бархатною».

До риз належали сім підризників, чотири пояси тощо. З предметів, виготовлених з матерії, відзначимо ще «занавесок пред иконами воссмъ, а девятая при царских дверях шелковая». Стояв у храмі і «шкаф большой с четырмя шуфлядами для хранения ризницы».

У одному з кутків храму перебувала і «купиль деревяная для крещения младенцев», в якій хрестили кожного з наших православних предків.

Микола Трикоза
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com