ЖЕРТОВНИЙ СКЛАДНИК РАДЯНСЬКОГО ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМУ

Після взяття влади чи не головним у зовнішній політиці вождів більшовицької партії було здійснення перманентної світової революції, ідеологічно оформленої під пролетарський інтернаціоналізм.

На VIII з’їзді ВКП(б) 1919 р. В.Ленін (Ульянов) відверто заявив: » Засылая в тыл стран Запада бывших военнопленных, завербованных в русских лагерях для военнопленных и проинструктированных в ЦК партии, мы добились того, чтобы «бациллы большевизма» захватили эти страны целиком». У Радянській Росії, а потім і СРСР, експортом революції опікувався спеціально створений — Комуністичний Інтернаціонал, більш відомий як Комінтерн — орган у складі якого були секції компартій європейських і багатьох азійських країн. При Комінтерні існував секретний відділ міжнародних зв’язків, який тісно співпрацював з Іноземним відділом Державного політичного управління (ДПУ) і Розвідувальним управлінням Робітничо-Селянської Червоної армії (РСЧА).

Спроби експорту революції у різних формах були: 1920 р. — до Польщі та Німеччини, 1920 — 1921 рр. — до Персії (Ірану), 1921 р. — до Монголії (вдала), 1923 р. — до Німеччини та Болгарії, 1925 — 1927 рр. — до Китаю, 1926 — 1926 рр. — до Тибету, 1929 р. — до Афганістану. А ще були спроби експортувати революцію до Угорщини, Фінляндії, навіть країн Латинської Америки. За активної участі радянських шпигунів (наприклад, горезвісного Я.Блюмкіна), у Північному Ірані 1920 р. було створено Гілянську радянську республіку та її Червону Армію. У Саксонії з початку 20-х років діяв підпільний центр, а 1923 р. комуністи здійснили спробу захоплення влади в Німеччині — «германский Октябрь». У середині 30-х років була (теж невдала) спроба Комінтерну підняти повстання в Ріо-де-Женейро (Бразилія).

Наступ Червоної Армії на Варшаву під час радянсько-польської війни (1920 р.), мав за мету експорт соціалістичної революції не тільки до Польщі. Як тільки Червона Армія перейшла східний кордон Польщі — «лінію Керзона», — туди негайно було завезено радянський уряд — Тимчасовий революційний комітет Польщі на чолі з головним чекістом Ф. Дзержинським. Але ідея інтернаціоналізму не спрацювала, польські селяни та робітники її не підтримали. У вирішальній битві на Віслі Червона армія під командуванням майбутнього радянського маршала М.Тухачевського зазнала нищівної і ганебної поразки, а 66 000 червоноармійців потрапили до полону. Загальні людські втрати Червоної Армії у тій війні становили 50 000, а разом з інтернованими до Східної Пруссії — 150 000. В останні місяці війни (вересень — жовтень 1920 р.) тільки полоненими Червона Армія втратила ще 50 000. бійців, а також значну частину території — Західну Україну та Західну Бєларусь.

Згодом тактику створення революційних ситуацій і переворотів у буржуазних країнах було дещо змінено. На думку тодішніх вождів ВКП (б), у країнах, де гроші вирішують все, більшовизація компартій можлива лише за допомоги капіталу. А тому на революційну справу, яка маскувалася все під той же інтернаціоналізм, витрачали значні народні кошти, а також цінності, реквізовані та конфісковані у заарештованих, відібрані у заможних людей, поміщиків, церков і монастирів. Спеціальні кур’єри Комінтерну (саморозпустився 1943 р., з 1947 р. — Комінформ (Інформбюро), таємними каналами доставляли через кордон валюту, цінності керівникам «братських» партій для революційної та підривної роботи. Цим же займалися й агенти Розвідувального управління (Розвідупра Всеросійської надзвичайної комісії, рос. — ВЧК). А дещо пізніше — й розвідники-нелегали Головного політичного управління (ГПУ-ОГПУ), НКВС-МДБ-КДБ, співробітники посольств, консульств, торгпредставництв СРСР за кордоном, а також інші структури.

Згодом Радянський Союз почав дедалі більше втручатися у внутрішні справи інших країн, надаючи військову допомогу певним тамтешнім угрупованням чи партіям в їхній боротьбі за владу. Таке втручання почасти було заочним протистоянням між СРСР і США та мало за мету розширення соціалістичного табору шляхом впровадження комуністичної ідеології в певні кола і прошарки країн, де відбувалися соціальні потрясіння, народно-визвольні рухи чи громадянські війни.

СРСР до останніх днів свого існування не припиняв агентурної, розвідувальної роботи у багатьох країнах світу, яка покладалася на Перше головне управління Комітету Державної безпеки, Головне розвідувальне управління Генерального штабу Міністерства оборони. Державні органи СРСР безпосередньо чи разом з країнами-союзницями (наприклад, Кубою) брали участь у бойових діях в інших країнах за межами своїх кордонів, фактично здійснюючи інтервенцію.

На жаль, зазначені дії не мають, на наш погляд, достатнього та системного висвітлення. Крім того, це важливо для всебічного і правдивого висвітлення історії радянської доби, її критичного осмислення. По-друге, це потрібно заради історичної справедливості для тих, хто безпосередньо брав участь у бойових діях за межами своєї країни. Мета роботи, не вдаючись до аналізу політичних причин і мотивів: визначити часові рамки та країни, де брали участь радянські військові та фахівці у бойових діях за межами своєї держави, а також людські втрати.

Отже, якщо звернутися до наявних і відкритих джерел, стає очевидним, що військові збройні формування СРСР, його частини, спеціальні підрозділи чи окремі групи (відкрито чи таємно), брали участь у різного роду та масштабу війнах і бойових діях на території багатьох, близьких і далеких, країн світу. Так, на прохання тодішнього керівника Гоміндану (Національної партії Китаю) до керівництва ВКП (б) та уряду СРСР, починаючи з серпня 1924 р. і до липня 1927 р. радянські військові радники брали участь у громадянській війні в Китаї. За цей період у Китаї перебувало до 135 радників різних родів військ. Після смерті Сунь Ятсена новим лідером Гоміндану та головнокомандувачем Збройними силами став Чан Кайші (Цзян Цзеші). У боях за силове об’єднання Китаю на півночі країни 1926 р. в армії генерала Чан Кайші військовим радником був В.Блюхер (китайці знали його як Галіна). У липні 1927 р. гомінданівці звинуватили комуністів у спробі захопити владу в країні і вивели їх зі складу національного уряду. Одночасно з країни вислали усіх радянських політичних і військових радників.

У період з 15 липня до 31 грудня 1929 р. військові підрозділи Червоної Армії вели бої з японцями на Китайсько-Східній залізниці (КСЗ, рос. — КВЖД). Саме бойові дії на КСЗ були першою локальною війною Радянського Союзу за межами своїх кордонів. У боях тільки за жовтень — листопад 1929 р. брали участь більш 18 520 червоноармійців і червоних командирів. Бойові втрати радянських військ були такими: 143 вбитих, 4 пропалих безвісти, 665 контужених. У березні 1935 р. СРСР продав Китайсько-Східну залізницю Японії уп’ятеро дешевше нижньої межі її реальної вартості.

Коли 1930 р Лі Лісаня (голову Компартії Китаю) Комінтерн відкликав до Москви, на перші ролі в компартії вийшов Мао Дзедун, бо саме на ньому зупинив свій вибір Сталін. СРСР почав надавати йому більш значну, ніж іншим силам у Китаї, допомогу зброєю, військовою технікою, радниками та фахівцями. У 30-ті роки в структурі спецслужб СРСР існувала експедиція з доставки зброї Червоній армії Китаю через Монголію в Яньюань. Доставкою озброєння до Китаю займалося й реєстраційне відділення Розвідувального управління РСЧА. Секретна операція мала кодову назву — лінія «Ікс».

Після окупації японськими військами Маньчжурії та північних районів Китаю 18 лютого 1932 р. було створено (під протекторатом Японії) державу Маньчжоу-Го на чолі з колишнім китайським імператором Генрі Пу І8. У вересні 1937 р. Радянський Союз ввів до «братньої» Монголії свої війська — 30 тисячний Окремий корпус — 265 танків, 280 бронемашин, 5 000 автомобілів і 107 літаків. Оскільки в ті роки північно-східний Китай і Маньчжурія перебували під контролем Японії, це призвело до військового напруження в цьому районі. Приводом до початку конфлікту стало вбивство 15 липня 1938 р. японського жандарма. Ця провокація сталася чи то на території Маньчжурії (версія японців) чи то в трьох метрах (!) від кордону на території СРСР (радянська версія). Але з 29 липня і до 11 серпня 1938 р. червоноармійці вели активні бойові дії в Маньчжурії проти японців у районі озера Хасан. Втрати радянських військ у тих боях становили: 792 вбитих і пропалих безвісти, 2 752 поранених. За даними О. Шишова, радянські втрати становили: вбитих 717 ( зокрема, 129 чол. командного складу), 75 пропалих безвісти та полонених, 3 279 поранених. З 11 травня до 16 вересня 1939 р. вже біля річки Халхін-Гол (кордон Монголії та Маньчжоу-Го) Червона армія разом з монгольськими бійцями вела ще масштабніші бої проти японців. Воював все той самий 57 Окремий корпус (пізніше розгорнутий у 1-шу армійську (фронтову) групу — командувач Г.Жуков), у складі якого було 30 000 чол. особового складу, 280 бронемашин, 265 танків, 280 літаків, артилерія, командири і військові фахівці, які мали досвід війни в Іспанії та Китаї. Наприклад, серед 48 льотчиків було 11 Героїв Радянського Союзу. Бої фактично розпочалися 22 травня, коли взвод розвідки, а потім загін червоноармійців та монгольські кавалеристи (1 200 чол.) перейшли кордон і переправилися на східний берег Халхін-Голу й на маньчжурській території зайняли позиції за 10 км від державного кордону. У конфлікті, який офіційна історія до цих пір не визнала війною, бойові втрати серед радянських військових становили 7 974 чол.

Кровопролитній братовбивчій громадянській війні в Іспанії передував прихід до влади 1931 р. лівих сил, які, за деякими даними, активно спонсорував Комуністичний Інтернаціонал, після чого в країні розпочалося самозахоплення земель, напади на церкву, анулювання селянської заборгованості, націоналізація промисловості, залізниць, «демократизація» державного апарату та армії. Війна в Іспанії фактично розпочалися в липні 1936 р. Для СРСР питання про заколот проти республіканської Іспанії вже не стояло, Совєти прагнули мати користь з погляду перспективи «світової революції», зокрема задля отримання бойового досвіду. Зрозуміло, війна в Іспанії була і для СРСР, і для Німеччини та Італії полігоном для випробування своєї зброї, відпрацювання тактики і стратегії бойових дій, набуття особовим складом бойового досвіду. Вже 18 вересня 1936 р. секретаріат виконкому Комінтерну прийняв рішення про направлення до Іспанії добровольців-комуністів для участі в бойових діях на боці Іспанської республіки. 1936 р. в СРСР було прийнято нову Конституцію, чи не найдемократичнішу за своїм змістом на той час в Європі. Але це не зупинило репресії 1937 — 1938 рр., не змінило внутрішньої політики більшовицької партії щодо необхідності посилення класової боротьби, зміцнення влади «диктатури пролетаріату» в країні та зовнішнього курсу на розвиток «пролетарського інтернаціоналізму». На закритому засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) 29 вересня 1936 р. приймає рішення про проведення «Операції Ікс» — надання активної військової допомоги республіканській Іспанії. Затверджено план операції з доставки особового складу та спеціальних машин до Іспанії, а також вивезення звідти золотого запасу до СРСР. Проведення цієї таємної операції було покладено на Розвідуправління НКО СРСР (для цього виділяли 1 млн 910 000. радянських рублів та 19 000 дол. США) і Наркомат зовнішньої торгівлі СРСР. У той же час у СРСР було організовано акцію, під час якої на поточний рахунок Всесоюзної Центральної Ради Профспілок №159783 за три роки Громадянської війни для республіканської Іспанії радянські люди здали 277 млн 614 тис. рублів. З СРСР до Іспанії відправили тисячі пудів продовольства, одягу, медикаментів, а також мільйони штук патронів, сотні танків і літаків, тисячі гармат і автомобілів, сотні тонн пального тощо.. Цілих три роки, з 19 липня 1936 р. до 18 липня 1939 р., радянські військові — танкісти, льотчики, артилеристи, моряки, а також військові та цивільні фахівці (більшість з яких, якщо не всі, працювали на розвідку), воювали в Іспанії на боці республіканців, залишивши у чужій землі сотні інтербригадівців. Золотий запас Іспанії — трохи більше 510 тонн — у жовтні 1936 р. вивезли до Союзу та звернули на оплату поставок озброєння, грошове утримання, матеріальну допомогу радянським добровольцям, а також пенсії сім’ям загиблих в Іспанії. З нього оплачувалася підготовка військових офіцерів для республіки. З ініціативи ВКП(б), інших компартій республіканській Іспанії було надано значну допомогу воїнами-добровольцями, озброєнням. Організацією допомоги та координацією їхніх дій займався все той же Комінтерн. У лавах шести інтернаціональних бригад воювали 35 тис. бійців з 56 країн. Загалом у боях загинуло 120 тис. чол., 10 тис. загинули від повітряних бомбардувань, 50 тис. померли від голоду, а ще 100 тис. стали жертвами політичних репресій — і з того, і з іншого боку 16. Наприклад, маловідомий факт, що у розпалі Громадянської війни резидент радянської розвідки в Іспанії генерал Орлов (псевдонім — Швед, справжнє прізвище — Лейба Фельдбін) навесні 1937 р. в Барселоні спровокував повстання союзників республіканців — анархістів і бійців Робітничої партії марксистської єдності (ПОУМ) за участі іноземних (не російських) членів Комінтерну (ІІІ Інтернаціоналу), яке нібито мало за мету захоплення влади в країні. Під час придушення повстання було заарештовано керівників ПОУМ (А.Ніно) та командирів анархістських загонів (багатьох з них ліквідовано), які не поділяли політику Компартії Іспанії (читай — Сталіна), підтримували зв’язок з Л.Троцьким та ідеї ІV Інтернаціоналу. Як наслідок цієї спецоперації: розкол у рядах республіканців, недовіра до Москви, перехід частини військ на бік Франко (наприклад, полковник Касадо). Усе це, прискорило, а можливо, й визначило, поразку республіканської армії. За підрахунками Ю.Рибалкіна, в бойових діях на боці республіканців брали участь 1 811 радянських громадян (найбільше льотчиків — 772). Зрозуміло, що не враховано бійців невидимого фронту — розвідників Розвідуправління РСЧА, НКВС. За архівними документами Генеральних штабів і спецслужб Німеччини та Італії, з жовтня 1936 р. до березня 1939 р. через Іспанію пройшли близько 4 000 військових фахівців з СРСР. Прийнято вважати, що з радянських військових в Іспанії загинули 127 чол., пропали безвісти 32 чол., загинули в результаті пригод і катастроф 19 чол. Втрати серед цивільних фахівців становили близько 40 чол. Тобто загальні людські втрати на полях битв в Іспанії для Радянського Союзу, за офіційними даними, — 198 чол. В Іспанії справді воювали багатонаціональні сили, тисячі з них загинули, але ідея інтернаціоналізму перемоги не здобула. Чи зробили з цього належні висновки вожді ВКП(б) і Комінтерну. Як свідчить їхня «інтернаціональна» політика в майбутньому — ні. Важко не погодитися і з тим, що війна в Іспанії вперше продемонструвала недієвість радянської військової машини. До речі, цей гіркий і невтішний висновок невдовзі підтвердила й війна з Фінляндією.

З липня 1937 р. і аж до вересня 1944 р. радянські військові радники також перебували в Китаї та консультували вище військове та партійне керівництво — і Компартії Китаю, і Гоміндану, але військові брали участь у бойових діях в основному на боці Червоної армії. Військова допомога Чан Кайші поступала з СРСР — від весни 1938 р. і аж до 1946 р. Скорочувати допомогу Гоміндану радянський уряд почав ще 1940 р., при цьому збільшивши допомогу армії Мао. Надалі СРСР регулярно надавав значну військову допомогу тільки Червоному Китаю, а військові брали участь у бойових діях з липня до вересня 1945 р., з березня 1946 р. і аж до квітня 1949 р. (війська протиповітряної оборони, район міста Шанхаю). Після проголошення КНР радянські війська залишалися в Китаї і брали участь у бойових діях з березня — травня 1950 року. Радянські бойові кораблі базувалися в Порт-Артурі та Даляні (Дальному).

Підписання в серпні 1939 р. Пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною та таємних протоколів до нього, розв’язало руки Гітлеру і фактично призвело до Другої світової війни (напад фашистської Німеччини на Польщу). Червона Армія з 17 до 28 вересня 1939 р. здійснила похід до Західної Бєларусі й Західної України, які 1920 р. за Ризькою угодою уряд Леніна віддав Польщі. Зараз мало хто знає, що 1939 року німецькі та радянські генерали разом як переможці приймали військовий парад у Брест-Литовську та інших містах.

Таємна домовленість Сталіна і Гітлера у серпні 1939 р. щодо поділу сфер впливу в Європі дала змогу Радянському Союзу ввести війська, спецпідрозділи і загони НКВС у Прибалтику, що, своєю чергою, забезпечило «добровільне приєднання» Латвії, Литви та Естонії до СРСР.

Після відмови Фінляндії поступитися частиною території 30 листопада 1939 р. СРСР розірвав дипломатичні відносини і розпочав бойові дії на північ від Ленінграда. Непопулярна радянсько-фінська, або, як її назвали, Зимова війна, тривала до 13 березня 1940 р. Червона Армія зазнала великих людських втрат. Приводом до війни став обстріл 26 листопада 1939 р. на Манільському перешийку радянської території, коли загинуло четверо червоноармійців. Окремі автори й донині вперто тримаються версії про те, що провокація була з боку фінів. Інші, наприклад, О.Ши­рокорад, вважають, що «сам інцидент не мав жодного значення, яка різниця чия провокація: фінів чи НКВС?». Справді, хіба це важливо, хто розпочав війну та з чиєї вини загинули тисячі людей? Відомо, що «пролетарський інтернаціоналізм» у тій війні проявив себе дуже швидко. Після взяття першого, найближчого до кордону, фінського містечка-курорту Териокі (нині — Зеленодольськ Ленінградської області) туди негайно, 2 грудня, було завезено прокомуністичний уряд «Фінляндської Демократичної Республіки» на чолі з членом ВКП(б) і Комінтерну О.Куусіненом. А СРСР швидко (теж 2 грудня — Р.С.) визнав легітимним «уряд ДРФ». На базі 106-го стрілецького корпусу Червоної армії було створено 1-й горно-стрілецький корпус «Фінської народної армії», командир — комдив А.Антілла (він же міністр оборони ДРФ), фінн за національністю, який у 1937 — 1938 рр. воював в Іспанії. Для збільшення у корпусі відсотка військовослужбовців-фінів змінювали слов’янські прізвища на фінські. Ось тільки з фінською мовою, якою вимагали давати команди, навіть у карелів, виникали комічні ситуації. Після розгрому 8-ої армії на основі її частин було сформовано 15-ту армію. 1940 р. СРСР створив буферну республіку — Карело-Фінську РСР. З часом другу частину в назві республіки скасували. Загалом, за офіційними даними, у тій війні було вбито, померло та зникло безвісти 126 875 командирів і червоноармійців. Загиблими офіційно вважаються більш як 70 000 бійців. За іншими даними, втрати були значно більшими і становили 95 200 вбитими та померлими від ран. За 105 днів війни радянські військові втрати становили 333 084 чол. Ганебно, що 9 614 бійців були обморожені. За розв’язання цієї війни СРСР 14 грудня 1939 р. виключили з Ліги Націй. А ті, хто воював у фінську, принесли з неї спогади про лютий мороз, «кукушки» — фінських вояків-лижників — та фінки — бойові ножі, якими їх вбивали.

Інтернаціоналізм мав й інші прояви. На півдні, на вимогу СРСР, 1940 р. Румунія «добровільно» віддала Бессарабію та Північну Буковину, які, відповідно до таємних протоколів, входили до сфери впливу СРСР. Після дипломатичної ноти іранському керівництву 25 серпня 1941 р. радянські війська (44-та і 47 армія) перейшли кордон і увійшли на територію сусіднього Ірану (Іранський Азербайджан), як було заявлено — до закінчення війни. 27 серпня того ж року до Ірану ввійшла й 53-тя Окрема Середньоазійська армія, а 31 серпня висадився десант у складі 105-го гірськострілецького полку та артилерійського дивізіону 77-ої гірськострілецької дивізії. До портів Пехлеві, Ноушехр, Бендершах ввійшли радянські канонірські човни. Загалом було висаджено більш як 2 500 десантників. Загальна чисельність радянських військ сягала 30 000 чол. Радянські частини входили до Ірану з боями проти регулярних військ іранської армії. Точні цифри радянських втрат у результаті тих боїв не відомі до цього часу. Присутність радянських військ спровокувала повстання, що його організувала прокомуністична Народна партія (Туде) у серпні 1945 р. Лише втручання Ради Безпеки ООН, негативне міжнародне ставлення та жорстка позиція західних країн змусили СРСР 9 травня 1946 р. вивести війська з Ірану. Надалі задля організації повстання в Іранському Курдистані було створено бази підготовки бойовиків на території радянського Азербайджану. 1947 р. озброєні загони курдів чисельністю до 2 000 чол. перейшли кордон з Іраном і вступили в бій з шахськими військами на території Іранського Азербайджану, але під ударами регулярних іранських військ змушені були повернутися на територію СРСР.

Сьогодні вже мало хто пам’ятає, що 11 жовтня 1944 р. маленьку, але незалежну державу на кордоні з Монголією — Тувинську Народну Республіку (Туву) теж «добровільно» приєднали до СРСР, а через два дні її включили до складу РРФСР як автономну область (пізніше — Тувинська АРСР).

9 серпня 1945 р. СРСР вступив у нову війну за межами своїх кордонів проти Японії (Квантунська армія), мотивуючи необхідністю виконання взятих перед союзниками по антигітлерівській коаліції зобов’язань на Кримській (Ялтинській) конференції. Війна тривала менше місяця, до 3 вересня 1945 р.. Втрати радянських сухопутних військ у боях проти японців були значними: вбитих, поранених і пропалих безвісти — 36 456 чол. Втрати Тихоокеанського флоту становили 1 298 чол., зокрема 903 загиблих і померлих від ран.

З червня 1950 р. до липня 1953 р. радянські військові з китайської території брали участь у боях Північної Кореї проти Південної. З 15 до 24 жовтня 1950 р. за згоди керівництва КНР було терміново сформовано 64-й винищувальний авіаційний корпус радянських ВПС (три авіадивізії), льотчики якого здійснили 63 229 бойових польотів і 1 790 повітряних боїв. За даними, що стали відомі після розпаду СРСР, втрати радянської військової авіації за роки війни в Кореї тільки з 24 жовтня 1950 р. до 27 липня 1953 р. становили 120 льотчиків та 335 літаків.

У жовтні 1956 р. радянські військові підрозділи Південної групи військ (5 дивізій), дислоковані в Угорщині, втрутилися у внутрішні події, що там відбувалися. «Інтернаціональна допомога», тобто військова операція з придушення повстання, мала назву «Вихор» (командувач — маршал І.Конєв). Було задіяно дві армії та Окремий корпус — всього 13 дивізій, близько 200 000 чол., 2 500 танків і бронемашин. Безпосередньо в бойових діях з радянського боку брали участь 60 000 чол. Втрати серед радянських військових становили 669 солдат і офіцерів вбитими, 1 450 — пораненими, ще 51 — пропалих безвісти. За іншими даними, в період бойових дій в Угорщині (24 жовтня — 14 листопада 1956 р.) радянські втрати становили: 720 чол. вбитими (з них 87 офіцерів, 633 — солдати та сержанти), 1 540 пораненими; 51 чол. пропав безвісти. Поранено і травмовано: офіцерів — 225, солдатів і сержантів — 2 035.

20 серпня 1968 р. війська країн Організації Варшавського Договору (ОВД) — СРСР, Польщі, Угорщини, НДР і Болгарії загальною кількістю близько 500 000 чол. здійснили військову операцію вторгнення в Чехословаччину під кодовою назвою «Дунай» задля придушення народного повстання — Оксамитової революції. Бойовим вважається період до 1 січня 1969 р. Всього за період з 21 серпня до 20 жовтня 1968 р. у Чехословаччині загинуло 11 радянських військових, поранено та травмовано 87 чол., 85 чол. загинуло в катастрофах, аваріях, з причини необережного поводження зі зброєю та померло від хвороб. Повністю радянські війська, крім спецслужб, з території Чехословаччини було виведено лише наприкінці червня 1991 року.

Для пересічних людей, окрім тих, хто там безпосередньо воював, маловідомим є факт участі в бойових діях радянських військових у таких країнах, як: а) Лаос — з січня 1960 р. до грудня 1963 р., з серпня 1964 р. до листопада 1968 р., з листопада 1969 р. до грудня 1970 р.; б) Єгипет (Об’єднана Арабська Республіка) — з жовтня 1962 р. до березня 1963 р., з червня 1967 р. й увесь 1968 р., з березня 1969 р. до липня 1972 р., з жовтня 1973 р. до березня 1974 р., з червня 1974 р. до лютого 1975 р. (моряки Чорноморського і Тихоокеанського флотів, які брали участь у розмінуванні Суецької затоки); б) Сирія — у червні 1967 р., потім з березня до липня 1970 р., з вересня до листопада 1972 р. і в жовтні 1973 року. Ці факти ще чекають в архівах на своїх дослідників, а також на спогади безпосередніх учасників бойових дій.

У В’єтнамі радянські військові загалом перебували більше тринадцяти років (з січня 1961 р. аж до грудня 1974 р.), а льотчики та ракетники брали участь у бойових діях. Автор особисто, в період строкової служби (1968 -1970 рр.), був причетний до підготовки зенітно-ракетних комплексів для В’єтнаму.

Роман Савонюк
(Закінчення буде)