Змова лузерів

Вихід Балоги і Ко із лав партії «Наша Україна» додав певної пікантності і до бурхливої політичної реальності України. З одного боку, внутрішні проблеми партії та блоку НСНУ добре відомі широкому загалу, з іншого — такий демарш аж ніяк не вимальовує сценарій для їх вирішення з точки зору стратегічних політичних інтересів Президента та його найближчих соратників.

З осені 2005 року їх коло невпинно звужується та маргіналізується, авторитет Президента всередині країни та зовні практично зрівнявся з авторитетом його попередника, а рейтинг серед населення країни давно впав нижче пристойної межі для політика такого рангу, який піклується про своє політичне майбутнє, поки що без шансів на суттєве покращення.

Демарш голови Секретаріату Президента та його послідовників намагається врятувати останній шанс для Ющенка залишитися впливовим політиком напередодні та після наступних президентських виборів — створити єдину, потужну партію правого націонал-демократичного спрямування.

Наразі, стало очевидним, що ніхто з учасників блоку НСНУ не поспішає в єдину пропрезидентську партію, яка нагадує «братську могилу» потенційних партій-засновників.

Очевидно також, що Президент практично втратив об’єднавчу функцію після того, як блок НСНУ, створений з партій правоцентристського спрямування задля перемоги на позачергових парламентських виборах за рахунок кумулятивного електорального ефекту Президента та партій-засновників блоку, не впорався із завданням.

Питання в тому, хто має відповідати за провальний результат виборів? Керівник штабу і фактичний керівник партії «Наша Україна» після її горезвісної політради в Пущі-Озерній в грудні 2006 року Віктор Балога? Перший номер виборчого списку блоку Юрій Луценко? Чи почесний голова партії НУ та ідейний натхненник блоку Віктор Ющенко?

Можливо, саме з цим питанням мала б визначитися політрада партії 1 березня 2008 року, можливо, саме на цьому засіданні мали намір взяти реванш члени політради за своє приниження в грудні 2006 року в Пущі-Озерній та в листопаді 2007 року й вимагати звіту в голови політради НУ та голови виборчого штабу блоку НСНУ за провал виборчої кампанії та звіт про використання коштів виборчого фонду?

Нагадаємо, що у першому випадку Балогу з четвертого разу, через шалений тиск та шантаж Президента, обрано головою політради, у другому — Віктор Балога «організував» відсутність кворуму на засіданні політради НУ. Однак він вийшов з партії, тож немає з кого спитати, хіба що з Президента, який нав’язав політраді партії голову в грудні 2006 року. Але хто в президентській партії насмілиться критикувати Президента?

Напевне, партію «Наша Україна» чекає чергове реформування, має відбутися зміна лідерів після епохи «любих друзів» і Віктора Балоги.

Цікава обіцяє бути політрада!

З огляду на електоральні парламентські і владні перспективи наразі у НСНУ досить непогані позиції: наявність сильного стратегічного партнера, разом з яким НСНУ має підтримку більшості населення України з тенденцією до зростання.

Посади у виконавчій владі діляться з партнером у пропорції 50:50, а перше чи друге місце серед політичних партнерів на виборах означає тільки те, хто з них висуватиме кандидатуру на посаду голови уряду, а хто — на посаду голови парламенту, а ще черговість претензій на вакансії у виконавчій владі.

Зважаючи на такий стан речей, очільникам та ідеологам НСНУ досить було б просто від виборів до виборів шукати підтримки в більшості населення. Однак ситуація, як у Булгакова, де все зіпсувало «квартирне питання», тобто питання, чия команда розквартирується на Банковій після наступних виборів Президента? Саме це питання спричиняє ризик розвалу не тільки першої в історії України чинної парламентської демократичної коаліції на чолі з Ющенком і Тимошенко, а й розвалу партії «Наша Україна» загалом.

Натомість БЮТ впевнено перехопив ініціативу лідера національно-демократичного руху України і стрімко розширює коло своїх прихильників не тільки на власному електоральному полі, а й на полі своїх політичних супротивників — комуністів і Партії регіонів. Досі БЮТ доволі успішно посилював свій кадровий потенціал за рахунок «дружнього поглинання» партій блоку — УСДП та ПРП. Очевидно, партії, що входять до БЮТ, значно ближчі до об’єднання, ніж партії блоку НУНС. Очевидно також, що деякі партії блоку НСНУ наразі схильні до об’єднання з БЮТ, а не з «Нашою Україною». У всякому разі коаліційний Кабмін демонструє дивовижну єдність в українському бурхливому та різновекторному політичному середовищі, що викликає заздрість і роздратування і на Банковій, і в лавах опозиції. Бо така єдність здається зовсім не вдаваною або примусовою.

І Банкова, й опозиція з великою тривогою слідкують за наростаючим рейтингом Юлії Тимошенко та БЮТ, шукаючи хоч найменшу шпаринку, аби в легальний спосіб відправити ниншній Кабмін у відставку. Здається, якби такий шанс з’явився, ним негайно скористалися. З точки зору Банкової та опозиції, Тимошенко потрібно позбавляти влади або найближчим часом, або ніколи! Через півроку вже буде пізно. А вже через рік фактично стартуватиме президентська виборча кампанія.

Складність в тому, що коли навіть ситуативна більшість ПР, комуністів та частина НСНУ в парламенті відправить нинішній Кабмін у відставку, він автоматично отримає статус в.о. до моменту призначення наступного. А для цього потрібно утворити нову коаліцію, яку, згідно з Конституцією, можуть утворювати тільки депутатські фракції.

Переважна частина помаранчевих і обережний Литвин зі своєю фракцією навряд чи погодяться створити нову коаліцію з Партією регіонів та комуністами. У такому разі нинішній Кабмін у статусі в.о. існуватиме аж до нових чергових чи позачергових парламентських виборів. Такий стан речей зніме «обітницю мовчання» Тимошенко щодо дій Президента та його Секретаріату. Це означатиме фактичний старт виборчої кампанії Юлії Тимошенко за посаду Президента України, яка з великою ймовірністю завершиться її цілковитою перемогою.

Якщо Балога і покладає надії на створення нової об’єднаної помаранчево-блакитної пропрезидентської партії, яка зможе змобілізувати електорат Сходу та Заходу України, то такі сподівання видаються фантастичними з кількох причин.

По-перше, через брак сильної та харизматичної кандидатури на посаду лідера такої партії: Яценюк розуміє, що його «ринкова» політична цінність значно вища в статусі незалежного політика, Балога вже став одіозним, Ахметов у відкриті політичні ігри не грає. Про рейтинг та авторитет Президента ми вже говорили.

По-друге, ініціатори демаршу — кепські політичні менеджери, які останнім часом провалюють усі політичні проекти. Балога, Кріль, Безсмертний, Петьовка, Білозір у своєму «політичному резюме» навряд чи змогли б назвати хоча б один успішно завершений серйозний проект. Що тоді дає підстави сподіватися на успіх чергового проекту?

По-третє, досвід останніх виборів показує, що гроші та політтехнології в Україні вже не дають жаданого ефекту для тих політиків, які все ще покладають на них занадто великі надії.

Тому недавній демарш з виходом з партії Балоги та компанії бачиться як акт відчаю, а не добре спланована та прорахована послідовність дій. Або як спроба внести дестабілізацію в хистку коаліційну та партійну рівновагу.

Чи, може, небезпідставними є чутки про можливість «політичного заслання» Балоги у керівники Закарпатської області, якщо той не впорається з останнім стратегічним політичним завданням Президента — створити єдину сильну пропрезидентську партію?