Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Заколот арсенальців

Ми продовжуємо публікацію серії матеріалів про роботу Симона Петлюри, спрямовану на мобілізацію українців до відсічі більшовицькій армії, що рухалася до Києва 1918 р. Сьогодні ви дізнаєтесь про заколот арсенальців і його придушення за наказом Головного Отамана, а також про оборону столиці України від військ Муравйова у січні—лютому 1918 р.

Вступ гайдамків Петлюри до Києва мав вирішальне значення для вуличних боїв з червоногвардійцями. Боротьба в столиці України точилася з 29 (16) січня 1918 року. Від початку сил у ворогуючих боків було не так вже й багато — по 1500 багнетів з кожного боку. Близько половини їх брало участь у боях за «Арсенал». На ранок 2 лютого (20 січня) у Києві була така ситуація: майже повністю зліквідовано повстання на Подолі та Демієвці; точилися бої на Шулявці, внаслідок яких українські загони оточили приміщення Політехнічного інституту, де трималися рештки червоногвардійців; тривали бої в районі заводу «Арсенал» на Печерську; повстали робітники залізничних майстерень, які майже без перешкод просунулись до університету.

Яскраво описав ситуацію у Києві генерал В.Петрів: «Головною прикметою цих боїв була повна майже неможливість провести виразно межу, по якій іде бій. Бої вибухали несподівано там, де починали стріляти на Українців інсургенти, які просмикалися дуже легко по цілому Київі, бо Центральна Рада не розпоряжала вистачаючими силами, щоб надійно охоронити все місто... Все ж було можливо зазначити ті райони, які були в цілковитому посіданні сторін, осередки, за які йшла боротьба.

З боку Центральної Ради це були: квартал між Великою Володимирською, Фундукліївською, Пушкінською та Бібіковським бульваром, де містився будинок Центральної Ради та Військового Секретаріяту; квартал між Лютеран­ською, Мерингівською, Інститутською та Банковою — де містилися: штаб команданта залоги, якраз коло Кірхи, штаб Вільного Козацтва коло цирку, Генеральний штаб на Банковій та Державний Банк на Інститутській; квартал в районі Львівської вулиці, де були розташовані Січові Стрільці та касарні Богданівців, які містилися в Печорській цитаделі якраз проти «Арсеналу».

Большевицькі інсургенти мали: «Арсенал», який був їх головним осередком, майстерні Києва, околиці пристані та район між Крутим Спуском та Собачою Тропою. Районами найупертійших змагань були: Софійський Майдан, на якім йшли бої за телефонічну централю, і район між «Арсеналом» та Державним Банком».

Січовикам та загонам старшин Військового Міністерства вдалося опанувати районом, де містилася Центральна Рада: Великою Володимирською вулицею та Софійським майданом, однак на більше вони були неспроможні, бо мали величезні втрати. Конче була необхідна допомога С.Петлюри, оскільки перевага у силах червоногвардійських угруповань на заводі «Арсенал» та Залізничних майстернях була дуже відчутною. Розуміли, яку загрозу їм несе С.Петлюра і більшовики, що згодом у своїх спогадах називали день, в який Симон Васильович привів своїх гайдамаків, «чорним», а гайдамацькі курені — «куренями смерті».

Прибуття С.Петлюри з радістю зустріли члени Центральної Ради. Ось як, зокрема, писав І.Гаврилюк: «На другий день до Київа прибув Симон Петлюра. У звичайній вояцькій шинелі, з багнетом за плечима, він ішов на чолі чорних гайдамаків, бадьорий, енергійний. Дивлячись на нього, вірилось, що тепер ми переможемо! Козаки вже й тоді любили його дуже, йшли за ним на все».

За наказом Симона Петлюри підрозділи першої колони одразу вирушили під «Арсенал». Друга ж колона, що вже почала переходити через Дніпро, мусила повністю очистити від червоногвар­дійців Печерськ, та вже потім йти також до «Арсеналу». На ранок 2 лютого україн­ські військовики, що брали участь у боях під «Арсеналом», зі здивуванням побачили поруч з собою вояків, вигляд яких був доволі моторошним. Це були червоні гайдамаки, першу зустріч з якими яскраво описав Всеволод Петрів: «Засмальцовані, втративши природний червоний колір, шкіряні штани, жовтий коротенький кожушок, смушкова шапка з червоним шликом, голена голова з довгим чорним оселедцем за вуха та свіжим шрамом від кулі, та нерухоме самовпевнено запізнє облича маняка, — анормальної людини, нібито справді воскресший гайдамака прастарих часів...».

Згодом прибув під «Арсенал» і Омелян Волох з усією колоною та зайняв позиції поруч з Миколаївськими воротами. Симон Петлюра в той час поїхав до Чорних гайдамаків. Запізнювалась артилерія Гайдамацького коша, бо не мала нормальних засобів руху.

А ось як про прибуття гайдамаків та зміну настрою червоногвардійців у зв’язку з цим згадував начальник штабу Київської Червоної гвардії О.Сивцов: «О 10 годині ранку передові колони петлюрівських гайдамаків підійшли до «Арсеналу» від Києво-Печерської лаври і оточили його з найменш захищеного боку. Арсенальці на той час були вкрай стомлені безперевними п’ятиденними боями, без води і їжі під ураганним артилерійським вогнем переважаючих сил супротивника. Двір і всі приміщення «Арсеналу» були забиті пораненими бійцями. Патрони закінчились. Побачивши, що дальший опір зовсім марний, частина червоногвардійців почала залишати «Арсенал» і проби­ратися через підземні ходи до Дніпра. Залишилося близько 150-200 чоловік — вони вирішили захищатись...».

Крім «Арсеналу», повстанці разом з солдатами-понтонерами боронили і казарми Понтонного батальйону. Щоб взяти штурмом завод, треба було спочатку взяти ті казарми. А казарми не можна було захопити через відсутність гармат. Тому О.Волох вирішив зачекати до підходу Гайдамацького гарматного дивізіону. За цей час він провів без особливого успіху кілька невдалих атак. Цього ж дня заходами полуботківців та вільних козаків було зліквідовано вогнище повстання на Шулявці, січовики остаточно звільнили від червоногвардійців весь Поділ. Крім того, успішно боровся з більшовиками курінь Чорних гайдамаків, вибивши більшовиків майже з усього Печерська (крім «Арсеналу»).

На ранок під «Арсенал» прибув Симон Петлюра на чолі з Чорними гайдамаками. В цей же час сотник Смовський та курінний Хижий підвезли дві важкі гармати.

Від початку вирішено було брати казарми понтонерів. Про штурм казарм понтонерів так згадував старшина-наливайківець О.Шпилин­ський: «Нараз гарматчики доповіли, що мають набої для димових завіс, незабаром шарахнуло ще декілька стрілів — і весь фасад касарень, і площа перед ним затяглися темними клубами диму. «Гайдамаки, вперед!» — махаючи ципком, енергійно кричав Отаман Петлюра. «Отаман Волох, починайте! Ну, гайдамаки, з Богом! Вперед, прапор! Бийте ще, ще раз, не давайте димові розходитись! Ну, з Богом!».

Швидкою атакою українські вояки захопили приміщення понтонерів. Повстанців, що були захоплені там, посадили до підвалів. Про один цікавий випадок, який відбувся під час штурму казарм, оповів К.Смовський: «Ще перед стрільбою з гармат я доповів Отаманові Петлюрі, що не можна стріляти прямою наводкою по косарнях, бо заважає памятник Кочубеєві та Іскрі, то чи не можна по них теж лупнути. Отаман Петлюра звертається до нас і каже: «Гарматчики, не робіть цього. Стріляйте так, щоб памятник оставався цілий: нехай українське молоде покоління дивиться на зрадників України!» Після захоплення казарм почалася підготовка до штурму заводу «Арсенал». Колишній старшина полку імені Сагайдачного А.Мару­щенко-Богдановський писав: «Серед цього пекла в звичайній сірій «солдатській» шинелі та сивій шапці, з карабином в руках ходив безстрашний наш Отаман Петлюра. З лагідною усмішкою підбадьорював він наступаючі лави: «Вперед, гайдамаки!».

Українські війська, зайнявши вигідні позиції, відкрили шалений вогонь по «Арсеналу». Ось що писав один з оборонців «Арсеналу» Ю.Чай­ковський: «Викотивши гармати на Московську і Олександрівську вулиці, гайдамаки стріляли в притул по заводських стінах, які здригалися й кришилися від артилерійського вогню. Війська Центральної Ради з дахів розташованих навколо «Арсеналу» будинків вели ураганний кулеметний вогонь по захисниках «Арсеналу». Того дня ми втратили велику кількість людей. Втративши надію на допомогу, ми переживали критичні хвилини». Через проламані гарматним вогнем мури «Арсеналу» на завод увірвалися гайдамаки та січовики і до наступу темряви встигнули очистити більшу його частину. На чолі військ на завод увірвався Симон Петлюра.

Згодом, вже вночі, капітулювала та частина оборонців «Арсеналу», що ще боронилася по різних цехах. А ввечері З лютого на площі перед «Арсеналом» було зібрано багатьох полонених, навколо яких стояло всього кілька гайдамаків. Момент був напружений, а тому про це ми зустрічаємо кілька згадок у спогадах, як, наприклад, у В.Петріва: «Під високою з бійницями цегляною стіною, яка лучить окремі оборонні будинки старої фортеці, налякана голосуюча юрба людей у робітничих блюзах, сірих солдатських шинелях, звичайних цивільних одягах, обдертих, вимазаних в мазуті... Поміж скорострілами та юрбою... стоїть невисока худощава людина з блідим стомленим обличчям у сірім вояцькім плащі без нараменників та сірій «солдатській» папасі і намагається перекричати юрбу. Примусивши її замовчати на хвилинку, людина звертається до скорострільців і схвильованим голосом: «Коли хочете розстріляти їх — і показує на юрбу — то розстріляйте перш мене!» Це ж робітники, які, може, й по несвідомосте, спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян; між ними, може, є чимало й несвідомих українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу, і ви їх хочете розстріляти? Я того не дозволю, першу кулю в мене!»... Полонених вишикували по чотири в ряд та повели до Лаври, де замкнули у казармах, розташованих поруч».

Наступного дня, 4 лютого (22 січня), Симон Петлюра провів на Софійському майдані мініатюрний парад, про який, на превеликий жаль, ми маємо дуже мало згадок. Ось як писав про це учасник боїв у Києві С.Лев­ченко: «Бій десь точивсь далі і далі, і от... раптом заграла музика і, як на сцені, а не в житті, з гори Володимирської вулиці висунув броневик, за ним 2 гармати, а за ними зо дві сотні козаків, закрівавлених у свою й чужу кров, а напереді, опоясаний набоями, в сірій козацькій шинелі, з рушницею в руках... Симон Петлюра!.. Похід замикала оркестра з кількох чоловіків. Ми стояли, як зачаровані...».

Взяття «Арсеналу» гайдамаками Симона Петлюри мало величезне значення. Адже до цього часу українські підрозділи не мали жодної перемоги над радянськими військами! Захоплення «Арсеналу» підняло дух українським воякам, показало їм, що вони здатні побороти більшовиків. Штурм заводу було здійснено під керівництвом недавнього Генерального Військового Секретаря Симона Петлюри, а тому багато військовиків схилялися до того, щоб він знов очолив Військове Міністерство та перебрав до своїх рук керівництво українськими військами. Багато старшин зверталося до С.Петлюри з цим проханням, однак він не погоджувався на подібні пропозиції. Симон Петлюра ще не міг повністю забути конфлікт з В.Винни­ченком та його прихильниками, тим більше, що й останні не дуже хотіли бачити його у Генеральному Секретаріаті Центральної Ради. Всеволод Петрів так про це згадував: «Докладно вислухав Петлюра мої міркування про утворення декількох секторів боротьби, об’єднаних під одною владою, про необхідність одного начальника в кожному секторі, про неможливість таких випадків, як поява на відтинку батареї, яка, не підчинена комендантові цього ж відтинку і т.д. Однак не згодився на мою пропозицію взяти на себе почин впорядкування оборони».

Не один В.Петрів не міг збагнути, що сталося між С.Петлюрою та деякими керівниками Центральної Ради. Але ж Симон Васильович не міг розповідати про цей конфлікт, бо тоді був надзвичайно відповідальний момент, і підривати у душах вояків довіру до Центральної Ради — означало підривати ґрунт під Українською Державністю. Та й не такою людиною був Симон Петлюра, щоб створювати собі імідж мученика, на цьому творити собі кар’єру.

Як зазначалося, у Києві не зайнятими українськими військами залишилися залізничні майстерні. С.Петлюра вирішив брати залізничні майстерні тільки силами Червоних гайдамаків, яких тоді залишалося не більше 150-200 у всіх підрозділах. Весь день 5 лютого було присвячено реорганізації та зміні дислокації військових частин. Вояки відпочивали після кількох днів важких боїв. Гайдамацькими старшинами було проведено розвідку, завдяки якій вдалося встановити точні позиції червоногвардійців, на озброєнні яких знаходилось кілька гармат та два панцерних потяги. Надвечір до вокзалу було підтягнуто двогарматну батарею богданівців. Гармати гайдамаків, яких залишилось тільки шість, в той час знаходились на Софійському майдані і готові були до стрільби по лівому берегу Дніпра.

За розпорядженням більшовицького ревкому залізнични­ки вже одразу після розгрому «Арсеналу» мусили припинити збройну боротьбу. Однак їхній штаб не підкорився цьому наказу. У залізничників залишилося 80-100 бойовиків, але вони й не думали складати зброї, бо чекали допомоги від військ В.Антонова-Овсієнка.

На ранок 6 лютого Симон Петлюра викликав собі на підмогу дві важкі гармати на чолі зі Смовським. Також на допомогу С.Петлюрі було передано і два панцерники. Симон Васильович розділив свій кіш на дві частини. Одну з них він послав Безаківською вулицею наступати в лоб червоногвардійцям, іншій наказав вдарити через Бібіковський бульвар на Галицьку площу в тил повстанцям, обійшовши їхні майстерні. О 10-й годині ранку гайдамаки Безаківською вулицею дійшли до залізничного мосту, охорону якого несли два панцерних потяги. Тільки завдяки гарматному вогню Смовського їх вдалося відігнати, і гайдамаки на чолі з О.Волохом увірвалися на вокзал.

Ось як писав про цей бій один із залізничників-червоногвардійців М.Па­тлах: «Петлюрівці цього дня проти нас пустили по Безаківській вул. два панцерники, одного з яких наш гарматник збив. Гайдамаки були безщадні — за одно виявлення, що робітник, а особливо залізничник, зразу ж розстрілювали».

Вдень вогонь гармат та увагу гайдамаків було націлено переважно у бік залізничних майстерень. Однак захопити їх не давали ті самі панцерні потяги. Ось тут і допомогли легкі гармати, що доки залишались у бездії: «Перед станцією по першому й другому торах курсували два величезні броневики, які били по нас з кулеметів. Надвечір притягли гармати. Одну встановили з лівого крила двірця, біля телеграфу, другу сотник Лощенко втягнув до нас у залю 1-ї кляси. Зарядили й почали ждати. «Лягай! Броневик!» Один за другим два стріли — і броневик став. Побачивши таку пригоду з приятелем, другий броневик хутко від’їхав десь в напрямі на Київ».

Позбувшись небезпечного супротивника, гайдамаки кинулися до залізничних майстерень, які й захопили після короткої рукопашної бійки. Багнетом було поранено Омеляна Волоха. «Всі христопродавці, — сказав Волох С.Петлюрі, коли його винесли пораненого з залізничного двірця. — Україн­ців мільйони, а поглянь навколо — жменя нас, щоб боронити національну славу».

Частину залізничників вдалося захопити живцем. Начальник штабу Червоної гвардії О.Сивцов стверджував, що з 30 полонених було розстріляно 18. Безперечно, факт розстрілу гайдамаками червоногвардійців мав місце.

Надвечір бій з залізничниками було остаточно закінчено. Геть знесилених гайдамаків Симон Петлюра знов змушений був вести на Печерськ до Купецького саду, куди вже ввірвалися перші радянські стежи М.Муравйова. Гармат­ники повернулися на Софійський майдан, щоб відкрити вогонь по підрозділах В.Антонова-Овсієнка, що переправлялися через Дніпро.

Ярослав Тимченко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com