Росія і права нацменшин: рух — одностронній!

Різне розуміння суті взаємостосунків між російським та україн­ським народами спостерігалося у сторін ще до офіційного укладення Переяславської угоди 1654 року між Україною та Росією.

Так, після оголошення царської грамоти Богдан Хмельницький вимагав, щоб московські посли першими принесли присягу від імені царя як запевнення її оборони та прав. Після кількагодинного очі­кування та переговорів і двічі виголошеного запевнення глави москов­ської делегації боярина Василя Бутурліна, що «Царское слово пременно не бывает», вирішено було сприймати це запевнення як присягу.

В Україні угоду розуміли як військовий та політичний союз із Московією на добровільних засадах, а в Росії — як приєднання України до Росії.

У традиції обох народів — абсолютно різне ставлення до договору та права. Якщо для українців існувало європейське розуміння дого­вору як акту рівноправних суб’єктів, то в росіян розуміння було на рівні: «Тот прав, у кого больше прав». І саме ця тенденція знайшла свій відбиток у подальших україно-російських стосунках, коли з кожним новим гетьманом урізалися права Української держави аж поки зовсім не зійшли нанівець із ліквідацією Січі.

Таке ж сприйняття України Росією залишилося й після Жовтневої революції. Відчуття втрати контролю над Україною призвело до її окупації, утворення УСРР, VII Всеукраїнський з’їзд рад якої 10 грудня 1922 року розпрощався зі своєю «незалежністю», ініціювавши утво­рення СРСР. І надзвичайна легкість, з якою відбулося це дійство, як ніщо інше показує істинну сутність тодішньої української влади, точніше сказати — влади в Україні.

Доволі показова в питанні щодо ставлення керівництва держави до українців видана в грудні 1932 року Постанова Раднаркому СРСР та ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Північному Кавказі», де засу­джувалося діловодство українською мовою в державних установах як «петлюрівське».

Саме внесення національних питань до суто господарської за своєю назвою Постанови найяскравіше свідчить про справжні наміри режиму щодо організації штучного голодомору саме українців із міль­йонами невинних жертв як в Україні, так і на Північному Кавказі.

На обійстях виморених голодом українських селян заселявся люд з центральних областей Росії. Подібна практика, до речі, була в довоєнний період і щодо житла розстріляних та вивезених українців зі Східної України, а в післявоєнний — із Західної.

Політичні рішення стосовно оцінки вказаних явищ було прийнято Урядом СРСР при укладанні Угоди від 08.08.1945 року з урядами США, Великобританії та Франції про затвердження «Статуту Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних вій­ськових злочинців європейських країн осі» Указом від 04.03.1965 року та Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 03.09.1965 року, «Конвенцією про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства» від 26 листопада 1968 року, ратифікованою Президією Верховної Ради Української РСР 25.03.1969 року.

Здавалося б, нова епоха відносин, цього разу рівноправних, між і двома народами відкрилася з підписанням 19 листопада 1990 року Договору між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республі­кою. Проте факт ратифікації Договору Верховною Радою України вже 22 листопада 1990 року, а парламентом Росії лише 14 червня 1991 року, напередодні погодження 23 липня 1991 року республіканськими лідерами Договору про Союз Суверенних Держав, свідчить, що не все так подобалося росіянам у цьому Договорі. Зокрема положення статті 1, де значиться, що «Високі Договірні Сторони визнають одна одну суверенними державами й зобов’язуються утримуватись від дій, що можуть завдати шкоди державному суверенітету іншої Сторони».

Проте такий хід подій із реформування СРСР у федеративну дер­жаву не влаштовував Москву з огляду на ряд суттєвіших обставин. По-перше, входження до складу Федеративного Союзу Суверенних Республік Російської Федерації автоматично призвело б до її розвалу, оскільки зникли б будь-які аргументи утримувати в її складі автономні республіки та інші національні утворення. По-друге, при ринковій економіці в такій державі Росія автоматично стала б сировинним при­датком інших, густонаселеніших республік. І по-третє, такий цивілі­зований перехід до справжніх договірних засад співіснування прак­тично виключав можливість експлуатації Росією своїх сателітів.

Було придумано відмінний спосіб вирішити всі ці проблеми з допо­могою так званого ГКЧП, який був не більше ніж імітацією пере­вороту, але який спонукав Верховну Раду України ухвалити 24 серпня 1991 року Акт проголошення незалежності України. А вже 8 грудня цього ж року лідери України, Росії та Білорусії уклали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, після чого формально відносини набувають міждержавного характеру. Проте варто зазначи­ти, що саме в цей період Росія відверто й цинічно грабує своїх сате­літів у всіх сферах: починаючи із банківських активів, власності ко­лишнього Союзу РСР за кордоном і до Чорноморського флоту, що базувався в Севастополі й невідомо за якою правовою логікою у своїй основній боєздатній частині перейшов у власність Росії.

Таке ж відверто цинічне розв’язання проблем і з соціальним забез­печенням. Так, 13 березня 1992 року в Москві було укладено багато­сторонню міжурядову «Угоду про гарантії прав громадян держав-учасників Співдружності Незалежних Держав у сфері пенсійного забезпечення». Перша стаття Угоди зазначає: «Пенсійне забезпечення громадян держав-учасників цієї Угоди і членів їхніх сімей здійсню­ється за законодавством держави, на території якої вони проживають», а стаття 3 — «Всі видатки, пов’язані зі здійсненням пенсійного забезпе­чення за цією Угодою, несе держава, яка надає забезпечення. Взаємні розрахунки не проводяться, якщо інше не передбачено двосторонніми угодами».

Подібну норму передбачає укладена в Ташкенті 15 травня 1992 року «Угода про порядок пенсійного забезпечення військовослуж­бовців і їхніх сімей і державного страхування військовослужбовців держав-учасників Співдружності Незалежних Держав», стаття 3 якої констатує: «Видатки по пенсійному забезпеченню військовослуж­бовців і їхніх сімей і обов’язковому державному страхуванню вій­ськовослужбовців здійснюються державами-учасниками за рахунок їх бюджетів без взаємних розрахунків між державами».

Наяву кричуща «міждержавна» несправедливість. Україна виплачує пенсії людям, які, працюючи в народному господарстві Росії, своїми внесками поповнювали російський пенсійний фонд. Через кліма­тичні умови, ціни на продукти харчування міграційні потоки людей пенсійного віку нині однозначно спрямовані з Росії в Україну. До того ж, на території України в Севастополі розміщено російський Чорно­морський флот, військовослужбовці якого після виходу на пенсію навряд чи захочуть змінити своє місце проживання.

Таким чином, розміри пенсій у людей, які працювали на пенсійний фонд України, значно нижчі від пенсій тих, хто на це не працював.

Подібну практику в міждержавних стосунках знайти важко та й навряд чи взагалі можливо, що свідчить про колоніальну залежність Української держави.

Таке враження, що українські чиновники, які готували й укладали ці угоди абсолютно не вболівають за інтереси своєї держа­ви.

Одна з найважливіших проблем україно-російських стосунків — проблема прав українців Росії. Наявність, наприклад, на Далекому Сході лише одного, і то недільного, українського класу (Петропавловськ-Камчатський) та однієї православної громади Київського патріархату (Владивосток), в якої немає ні приміщення, ні перспективи отримати ділянку для будівництва храму при тому, що етнічні українці в деяких місцевостях становлять більшість насе­лення, свідчить не про небажання українців зберегти свою націо­нальну ідентичність, а про створення умов для їхньої повної руси­фікації.

На вимогу надати ділянку для будівництва храму Української православної церкви Київського патріархату мер міста Владивостока відверто відповів, що з цього приводу йому треба порадитися з пред­ставниками РПЦ! Чи можливо таке в Україні з приходами УПЦ МП!

Таке враження, що укладена 21 жовтня 1994 року в Москві «Конвенція про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин» стосується лише етнічних росіян на території інших держав, у тому числі й України. Так, у Конвенції зазначено: «Кожна з Договірних Сторін визнає за особами, які належать до національних меншин, право індивідуально або спільно з членами своєї групи безперешкодно виявляти, зберігати й розвивати свою етнічну, мовну, культурну чи релігійну самобут­ність. Договірні Сторони зобов’язуються враховувати в своїй політиці законні інтереси національних меншин і вживати потрібних заходів із метою створення сприятливих умов для збереження й розвитку їхньої етнічної, мовної, культурної і релігійної самобутності». «З метою сприяння збереженню етнічної, мовної, культурної й ре­лігійної самобутності національних меншин Договірні Сторони, зокрема, будуть, визнаючи потребу вивчення державної мови відповідно до законодавства кожної Договірної Сторони, створювати з урахуванням наявних потреб відповідні умови для вивчення націо­нальними меншинами рідної мови й отримання освіти рідною мовою, включаючи відкриття й утримання освітніх установ різноманітного рівня і їх підрозділів».

Інша «Конвенція СНД про права та основні свободи людини» констатує: «Особам, які належать до націо­нальних меншин, не може бути відмовлено у праві індивідуально, спільно і безперешкодно висловлювати, зберігати й розвивати свою етнічну, мовну, культурну або релігійну самобутність».

Аргументи російських властей про те, що немає заяв на навчання в такій школі чи класі, непереконливі, оскільки механізмів для роз­в’язання таких проблем у Російській Федерації немає, а єдину школу, яка існувала на початку 90-х у Спаську Дальнєму, було ліквідовано далеко не через відсутність охочих навчатися в ній, а, очевидно, з причини загальної ксенофобії і, як видно з настроїв більшості росій­ських чиновників, з якими доводиться зустрічатися, їхньої ледь прихованої українофобії.

Пропозицію відкрити класи з вивченням української мови та куль­тури як іноземної чиновники переважно відкидають аргументами, що це спричиниться до міжнаціональної ворожнечі й бажання представ­ників інших етнічних груп вивчати свою мову.

У той же час та обставина, що український недільний клас відкри­тий у школі, директором якої є етнічна татарка, свідчить не про неба­жання українців навчати дітей рідної мови, а про боязнь етнічних ук­раїнців, керівників освітніх установ, піддатися переслідуванню і звинуваченню в українському націоналізмі. Ситуація тут така ж, як і з цензурою в Україні, заміненою самоцензурою: через небажання потрапити під прес податкової чи інших державних органів формаль­но зовсім з інших підстав. Ніби-то за бажання навчати дітей україн­ською мовою ніхто не переслідує, але всі керівники освітніх установ знають, що цього робити не можна.

Ситуація погіршується і тим, що Україна практично усунулася від опіки над закордонними українцями. З тих же причин нічого не дасть і прийнятий в Україні Закон «Про правовий статус закордонних укра­їнців».

Так, Росія приймає відповідні програми, видає укази Президента. Уряд Росії, наприклад, видає Розпорядження від 28 листопада 2002 ро­ку, яким затверджено «Основні напрями підтримки Російською Феде­рацією співвітчизників за кордоном на 2002-2005 роки», де, зокрема, зазначено, що «Росія готова сприяти соціальне важливим ініціативам Російської православної церкви...». Тобто Російська влада визнає Російську православну церкву однією з найважливіших інституцій підтримки співвітчизників за кордоном, у чому немає нічого дивного.

З проблеми збереження національної ідентичності національними меншинами прийнято ряд міжнародних конвенцій, в яких зазначено обов’язки держав щодо створення умов для розвитку цих меншин.

Такою є прийнята у Страсбурзі 1 лютого 1995 року «Рамкова кон­венція про захист національних меншин», де зазначено: «Сторони зобов’язуються створити необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та роз­вивати свою культуру, зберігати основні елементи своєї самобутності, зокрема релігію, мову, традиції та культурну спадщину. Сторони зобо­в’язуються визнати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право вивчати мову своєї меншини».

Прийнята 14 грудня 1960 року Генеральною конференцією Орга­нізації Об’єднаних Націй «Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти» зазначає: «За особами, які належать до національних меншин, слід визнавати право вести власну просвітницьку роботу, включаючи керівництво школами, і відповідно до політики в галузі освіти кожної держави використовувати чи вивчати свою власну мову».

Подібне положення є й у прийнятій резолюцією 47/135 Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1992 року «Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних мен­шин», де вказано: «Держави вживають відповідних заходів на те, щоб там, де це здійснено, особи, що належать до меншин, мали належні можливості для вивчення своєї рідної мови або навчання своєї рідної мови».

Національна ідентичність українців у Росії підтримується фактич­но лише на рівні фольклорних колективів. Проте і тут є значні проб­леми. Влада створює всілякі перепони на шляху популяризації укра­їнської пісні. Часто проглядається зовсім неприховане бажання під­тримувати імідж українця типу Попандопала з кінофільму «Весілля в Малинівці» — такого собі клоуна, не вельми розумного хитрувато-шароварного любителя сала та галушок.

При бажанні та дієвій підтримці української влади можна було б на основі прийнятого 20 березня 1952 року в Парижі Протоколу до Кон­венції про захист прав людини та основних свобод (стаття 2 зазначає: «Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галу­зі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту й навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань») звернутися до Європейського Суду з Прав Людини. Проте ця проце­дура є складною і довготривалою.

Як показує досвід міждержавних взаємостосунків, плазування пе­ред Росією нічого хорошого не дає, а має лише зворотний ефект, оскільки показує слабкість та залежність української влади, тішить самолюбство російського шовініста, прищеплює в українців відчуття меншовартості.

Становище української діаспори в Росії прямо залежить від україно-російських відносин — наскільки вони будуть рівноправними, на­стільки будуть забезпечені національні права українців у Росії.

Українці в Росії зараз позбавлені можливості повноцінно розвивати свою на­ціональну культуру, зберігати самобутність. Це очевидний факт і він має привернути увагу міжнародної громадськості, увагу людей, які не на словах, а на ділі сповідують загальнолюдські цінності.

Іван МАКАР,
народний депутат 1-го скликання