Битва за перевал

Синдром встановлення пам’ятника Катерині ІІ, який символізує чужу державу, в українському місті міг повторитися де завгодно, але тільки не в Західній Україні. Так, принаймні, вважає чимало українських патріотів.

Однак, схоже, комплекс національної неповноцінності, як вірус: уражає одразу весь організм. Кожен, хто сьогодні вирішив здолати Верецький перевал, що на межі Закарпатської та Львівської областей, може спостерігати, якими ударними темпами там завершується спорудження пам’ятника, приуроченого 1100-річчю приходу угорців у Карпатську низовину і 1000-річчю входження Закарпаття до Угорського королівства. Ось так, не більше і не менше…

Для декого може здатися, що інформація про спорудження монументу, антиукраїнський характер якого не викликає сумніву, з’явилася наче грім із ясного неба. Насправді це не так. Історія цього питання багаторічна. Прикро лише, що тільки сьогодні вона стає відомою широким колам громадськості, зокрема тоді, коли «процес пішов» явно не в руслі національних інтересів України.

До речі, пам’ятник на Верецькому перевалі уже стояв. Вперше він був споруджений за часів Австро-угорської імперії, до складу якої колись входила Срібна Земля — сучасна Закарпатська область. Після розпаду імперії угорці завбачливо демонтували свій державно-імперський символ. Вдруге його намагалися встановити за часів радянської влади. Однак з цього нічого не вийшло, оскільки навіть радянський комуністичний режим вважав таку ідею надто викличною та недружелюбною стосовно українців.

До ідеї пам’ятника «великій Угорщині» повернулися за часів незалежності України. На початку 90-х років минулого століття угорська національна меншина, яка становить не більш як 150 тисяч чоловік, порушила це питання перед місцевою владою. Однак протести українських патріотичних організацій не дозволили тоді приступити до будівництва пам’ятника. У 2002 році це питання намагався вирішити тодішній закарпатський очільник Геннадій Москаль, який пов’язав проблему встановлення угорцями свого пам’ятника із вшануванням січових стрільців, які у 1939 році були розстріляні мадярськими окупантами, захищаючи державність Карпатської України. На думку Москаля, угорський пам’ятник міг би бути споруджений лише після гідного вшанування карпатських січовиків, пам’ятник яким він намагався спорудити на цьому ж Верецькому перевалі.

Але прихід у краю до влади СДПУ(О) на деякий час поставив хрест на дискусіях стосовно всіх пам’ятників.

І ось нова хвиля збурення. На початку року під час зустрічі Президента України Віктора Ющенка та його угорського колеги Ласло Шайома було ухвалено рішення, що українська сторона сприятиме встановленню угорцями пам’ятника на Верецькому перевалі, натомість угорці спорудять у Будапешті пам’ятник жертвам Голодомору 1932 — 1933 років.

Водночас Закарпатська обласна рада ще перед зустріччю президентів не дала на те добро. Цікаво, що проти спорудження угорського пам’ятника виступили окремі депутати «Нашої України».

Але, як вже повелося в українському домі, якщо не можна увійти через двері, то прориваються крізь вікно. Не спромігшись ухвалити потрібне рішення з допомогою депутатів, цю проблему закарпатські урядовці позитивно вирішили з допомогою Міжвідомчої комісії. До складу комісії, яка засідала у курортному селі Поляни, подалі від людських очей, увійшли в основному місцеві чиновники та представники кількох угорських громад. Від українців — лише представник обласної «Просвіти». З невідомих причин на засідання не прибули представники Львівщини, зокрема заступник голови ОДА історик Тарас Батенко та відомий історик, академік Ярослав Ісаєвич, аргументи яких могли б суттєво вплинути на остаточне рішення. Отже, результат роботи комісії був заздалегідь прогнозованим.

Але якщо абстрагуватися від усіх політичних і дипломатичних інтриг, то можна констатувати: на межі Закарпатської та Львівської областей стоїть монумент, який свідчить, що земля, яка споконвічно належала українцям, насправді їм не належала, а є лише кордоном «Великої Угорщини», який існував з ХІ століття до 1918 року, коли під ударами національно-визвольних рухів розвалилася Австро-Угорщина.

Як українцям сприймати цей факт? Питання було б риторичне, якби їх сприйняття збігалося із позицією чинної влади. Натомість наразі протестують виключно українські громадські, культурні й політичні організації та представники творчої інтелігенції Закарпаття, які нещодавно звернулися до Верховної Ради України з вимогою створити тимчасову слідчу комісію «щодо проявів антиукраїнства на Закарпатті».

Офіційний Київ — ані пари уст.

Тим часом прецедент з пам’ятником на Верецькому перевалі — лише складник низки антиукраїнських провокацій, які час від часу спалахують на Закарпатті. Так, ще не забулося рішення Закарпатської обласної ради щодо надання так званим русинам статусу «національної меншин». Сьогодні, користуючись цим рішенням, їхні лідери звертаються до офіційної Москви з проханням сприяти наданню Закарпаттю статусу на зразок Косова. Справа зайшла так далеко, що нею зайнялася Служба безпеки України. Зокрема, нещодавно СБУ винесла попередження голові Сойму підкарпатських русинів Димитрію Сидору з вимогою не виголошувати закликів до сепаратизму.

У цьому ж контексті слід сприймати намагання «русинів» нав’язати Закарпаттю регіональну символіку у вигляді російського трьохкольору. Ця ідея ще не знайшла підтримки в обласній раді. Але це не означає, що «русини» відмовилися від неї. Зрештою, намагання угорської національної меншини встановити на межі Закарпаття і Львівської області одіозний пам’ятник — далеко не перша спроба нав’язати українцям символи угорської держави. Скажімо, у Мукачівському замку, який є пам’ятником історії та архітектури національного значення, відновлюється символ мадярської династії Арпадовичів — степовий орел-турул, піднятий на колоні 33 метри заввишки. Виникає запитання: для чого на українській землі вивищувати угорські національні символи? Таке враження, що на Закарпатті випробовують терпіння українців. Але чи варто гратися з вогнем?

Богдан ЧЕРВАК,
провідник Київської міської організації ОУН