Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Війна забрала все, крім надії...

До дня Перемоги газета «Персонал Плюс» публікуватиме серію витримок з щоденникових записів солдатів Другої світової. Їх історична цінність підтверджена фахівцями. Незашорена ідеологічними догмами думка проривається до нас з мороку тривожних років. Сьогодні ми публікуємо витримки з досить великого щоденника солдата Василя Чуркіна, росіянина з Ленінграда.

Ще до війни він здобув вищу освіту і працював економістом на заводі. Автор щоденника вільно володіє словом, дотримується хронології, описує оригінальні події, аналізує явища і робить висновки. Доля цього солдата — оголений нерв. В страшній війні він втратив все, окрім власного життя. Смерть близьких поставила його перед вибором: самогубство або початок нового життя. Що обрав солдат ви дізнаєтеся з його записів. Читаючи щоденник, вас не полишить думка, що якась невидима, але надзвичайна сила примушує Василя нотувати навколишні події, вона ж оберігає його від смерті, веде до перемоги попри душевний і фізичний біль...

1941-й

9 липня. Пішов добровольцем на фронт.

29 липня наша дивізія (тоді Перша Гвардійська) маршем (25 км) пішла на Пулково. За спиною в кожного з нас — речовий мішок і скатка шинелі... Дружина і сестра прийшли проводжати мене. Вони йшли поруч з колоною. Сестра сказала мені: «Ти, Василю, годинник залишив би хлопцям». У мене годинник був кишеньковий «Павел Буре», але я взяв його із собою. Сестра, мабуть, думала, що з війни я можу і не повернутися... Дружина і сестра довго махали мені руками, потім їх уже не стало видно.

11 серпня дивізія розвантажилася на станції Волосово. Від’їхали 5–6 км і розмістилися в лісі недалеко від станції Вруда. У той же день наша батарея обстріляла село Княжино. Там були німецькі солдати, вони кинулися бігти в ліс. З’явився німецький літак-розвідник. Хтось з наших вистрілив у літак із гвинтівки. Потім ще — і пішла тріскотня. Через кілька хвилин на нас обвалився шквал мін, які, ледве торкнувшись землі, із тріском розривалися, уражаючи осколками людей. Галявина застогнала. Поранені голосно волали від болю, усюди лежали убиті. Це була наша перша зустріч з ворогом...

15 серпня недалеко від села Ямки в невеликому лісі ми встановили гармату на галявині, замаскували її і чекали подальших розпоряджень. ...На шляху, недалеко від нашої гармати, ми зустріли групу піхотинців, близько 50 чоловік. Вони втекли з переднього краю. Сказали, що втриматися там неможливо, бо німці відкрили сильний автоматний, кулеметний і мінометний вогонь, з’явилися танки.

Коли ми підійшли до шосейної дороги, то в щільному лісі побачили охоплену панікою юрбу, що безладно бігла по дорозі на Волосово. На візку везли пораненого. Він стогнав і просив перев’язати його. ...Німецькі танки і бронетранспортери з автоматниками вже йшли перед нами дорогою до Волосова. Дивізії довелося терміново переходити на нові рубежі. Ворожі літаки безкарно кружляли над нами. Вони бомбили й обстрілювали кожен візок, і навіть окрему людину. На дорозі лежали шматки тіл забитих людей. З’являтися тут було небезпечно, йшли більше лісом.

21 серпня приїхали в Ропшу. Від німецького літака, що пролетів над нами, відвалився великий стос паперу, і кругом розлетілися листівки. Там було видрукувано досить незграбне звернення до солдатів і офіцерів нашої Червоної Армії. Що, мовляв, опиратися немає сенсу, йдіть в полон. На листівці — в рамці фотографія — син Сталіна посередині, а праворуч і ліворуч тримали його під руки два усміхнені німецькі офіцери. Унизу написано: хто перейде добровільно в полон, до тих буде таке саме ввічливе ставлення. ...Ця дурниця успіху не мала. Удень мітинг, записують добровольців у загони народних месників...

11 жовтня випустили по німцях з нашої гармати близько 40 снарядів. Стрілянину визнали відмінною. Нашу гармату німці швидко засікли по звуку. Хвилин через десять вони відкрили по нас сильний вогонь з далекобійних крупнокаліберних гармат. Снаряди розривалися біля бліндажів... Ми втратили другу гармату.

12 і 13 жовтня стрілянина по обидва боки відносно слабка. 13 жовтня в 14 годин переїхали на нове місце в протилежну сторону від Оранієнбаума. До нашої дивізії було приєднано 500 чоловік моряків-балтійців: вони допомагали нам втримати Оранієнбаумський плацдарм, а берегова артилерія і гармати кораблів щодня обстрілювали німців. Важкі снаряди з виттям летіли над нами й опускалися на ворожі позиції.

19 жовтня одержав від сестри з Ленінграда листа. Харчуємося непогано. Сніданок о 9-й годині, обід о 19-й годині. Хліба дають 800 грамів на день, цукру — 35 грамів, цигарок — 2 пачки на 3 дні.

27 жовтня зупинилися в березовому лісі біля села Березівка. Ночували в лісі, спали прямо на снігу. Багаття розпалювати не дозволяли. Морози стояли міцні. Шинелі в мене не було, плащ-намет не грів. Одягнені були у літнє обмундирування. Тяжко мені було...

28 жовтня ранком викопали бліндажі, як лисячі нори, на 8–10 чоловік кожний. Збоку зробили поглиблення для «грубки» і діру для виходу диму. Кожний з нас чергував по дві години для підтримки вогнища. З 28 жовтня по 19 листопада живемо в цих землянках, умиваємося снігом. З’являються ворожі літаки «Мессери», гарматні постріли чути вдалині. Вивчаємо матеріальну частину гармати. Через якийсь час поїдемо до Шліссельбурга. Одержав два листи від сина Жені з Енгельса і від сина Толі. З продуктами дуже погано, одержуємо 300 грамів хліба, чорного, як земля, суп-водичку. Коней годуємо березовими лозинами без листів. Коні дохнуть один за одним. Місцеві жителі Березівки і наші солдати від вже безнадійного коня залишають тільки самі кісти: м’ясо вирубують шматками і варять.

Варто згадати такий неприємний факт, що стався, коли ми жили в Березівці. Наш старшина Андронов, широкоплечий, енергійний, допустив велику погрішність, за що поплатився життям. Під якимось приводом начальник постачання відправив його на автомашині в Ленінград. У Ленінграді в той час уже голодували більше, ніж ми тут, у березняку. А в більшості наших військових там залишилися родини. Автомашину, що виїхала з частини, дорогою зупинили. Знайшли консерви, м’ясо, крупу, продукти, відірвані від наших убогих пайків. Трибунал виніс рішення: вищу міру покарання Андронову і його начальнику. В Андронова в Ленінграді залишалася дружина з маленькою дитиною. Говорили, що дитину його з’їла сусідка, і дружина Андронова збожеволіла.

Наші зв’язківці важко працюють... Я вирішив подивитися їхнє житло усередині і проліз через отвір. Розкладене звечора посеред землянки багаття згасло. Зв’язківці, молоді хлопці, скорчившись, уже майже холодні, лежали навколо погаслого багаття. Мені стало їх шкода, змерзнуть, подумав я. Накидав у землянку дров, на тім же місці розпалив багаття. Затріщали у вогні дрова. Прокинулися кілька людей, пригорнулися ближче до вогню, щоб зігрітися. Я сказав їм, щоб вони встановили чергування і вийшов. ...А побудований зі зручностями бліндаж нашого політрука Наума Карасика був у кількох кроках від землянки зв’язківців... Отак-то...

Політрук Карасик сказав нам, що ми повинні розучувати написану ним «поему-пісню». Безграмотно написана нісенітниця...

При всіх переїздах на нові місця Карасику будували зручний і міцний, у кілька накатів, бліндаж, охороняли його персону від випадкового снаряда. Яку користь приносив командуванню Карасик? Я вважаю, ніякої, він був лише непотрібним тягарем.

27 листопада. Ноги опухли від обмороження. ...Наступ на Шліссельбург не відбувся. Говорили, що командира нашої дивізії трибунал присудив до розстрілу за великі втрати особового складу...

29 листопада. Ввечері одержав від сина Толі з Ленінграда лист. Ленінград у блокаді, настав голод, хліба утриманцям дають 125 грамів і поготів...

8 грудня ввечері нас нагодували з польової кухні гарною гречаною кашею, її смачні коричневі крупинки я і зараз ще бачу, адже порції були такі малі...

Йду через Ладогу... Потрібно йти на маяк, відстань від Ваганова до Кобони 35 км. Проінструктували усіх нас і попередили, щоб ніхто і нізащо не сідав відпочити на лід — це смерть... Ніч була дуже темна, мороз міцнішав, вітер на льоду свистів, збивав з ніг. Я відразу ж відстав... Хвороби за десять днів мене просто вимотали: я був настільки слабкий, що ледве пересував опухлі ноги. Навкруги пітьма, а я один, зовсім один. Йду, дивуюся. Ось десь далеко з’явився вогник, і відразу ж згас. Це показував нам дорогу маяк, він високо стояв на березі озера в селищі Кобона. Ми знали, що німці обстрілювали і бомбили Ладозьке озеро. Їхні далекобійні гармати були встановлені на валу Ладозького каналу. Маяку необхідно було маскуватися, тому він тільки час від часу спалахував. Я йшов у темряву, спрямувавши усю свою увагу в ту сторону, звідкіля блимав мій друг-вогник. ...Побачив «полуторку». Задні колеса машини провалилися під лід. У кузові лежали мішки з борошном, вони були сухими... Я пройшов повз десяток таких вмерзлих у лід навантажених борошном «полуторок». Це були першопрохідники «Дороги життя». Біля машин нікого не було. У кузовах автомашин мішки з борошном осиротіло лежать як непотрібні лантухи, а в Ленінграді здорові люди щодня вмирають голодною смертю. Наші передні частини підійшли до радгоспу Шум. Ми побачили великий цвинтар. Білі березові хрести стояли довгими акуратно розставленими рядами. У самій середині стояв великий хрест, теж з білої берези, але хрест був вищий за всі інші і зроблений із солідної товстої берези. Ймовірно, тут був похований великий командир. На кожнім хресті, в усіх з одного боку — на захід — були випалені німецькою мовою, теж дуже рівненько, акуратно, імена: Фріц, Ганс, Карл та ін. За селом, обабіч дороги, занесеної снігом, лежали убиті німецькі солдати. З-під снігу стирчали ноги, голови, руки...

1942-й

9 березня зранку наші війська вели наступ. Від станції Погостьє просунулися на 7 км. Німці відступили майже без опору. Від моста по льоду річки довелося повзти. У лісі по обидві сторони були німці, вони обстрілювали це вузьке місце. Далі зайнята нашими військами територія значно розширювалася. По іншу сторону залізничного насипу, недалеко від мосту, стояло близько десяти наших підбитих танків. Серед них були маленькі, середні і навіть великі танки «КВ». Екіпажі були мертвими. За чотириста метрів на узбіччі дороги стояла невелика німецька гармата, розбита нашим снарядом. Вона і підбила наші танки. Гармата стріляла термітними снарядами...

Станція Погостьє сім разів переходила з рук у руки. Великою ціною дісталося нам це Погостьє, тисячами трупів була всіяна порита снарядами земля. Трупи, усюди трупи. Куди не піди, скрізь лежали убиті. Я вже не новачок, мені доводилося бачити страшні картини війни, але тут, побачивши вистелену в такій величезній кількості трупами землю, я був вражений до глибини душі. Серед убитих багато було і ворожих солдатів.

25 березня йде дощ. Суцільний березовий ліс. Наші танки, приминаючи берези, зайшли німцям у тил...

27 березня переїхали на нове місце в напрямку села Кондуя... Не пройшов я і двісті метрів, як на галявину обрушився шквал важких мін. Я вмить впав на землю: цей прийом рятував мене багато разів. Я знав, що пряме влучення буває на практиці дуже рідко. Як я почував себе в ці хвилини? Скажу відверто, мені страшно було, дуже страшно... Поранило багатьох людей. ...Гангрена була справжньою бідою: при пораненні в ноги, навіть у м’якоть, від гангрени вмирали майже усі.

Німців із села Бабіно ми вигнали. Супротивник відступає...

27 травня одержав листа від батька. Він пише, що прийшло повідомлення: мій старший син Женя загинув 10 лютого. Похований у Ленінградській області, у селі Вдицко. Не висловиш, яка важка для мене втрата. Женя, що завжди посміхався, веселий, енергійний, розумний. Скільки ініціативи було в ньому. А як ми дружно жили. Жодного разу я не знав не тільки брутальності з його боку, а навіть якого-небудь невеликого заперечення. І з мого боку не пам’ятаю, не знаю заподіяної йому образи. Зовсім не було причин для цього. Хоча матеріальні умови в нас були дуже погані. Я працював один на всю родину, на чотирьох осіб. А життя в тридцяті роки, як відомо, було важким: карткова система і в усьому нестатки терпіли.

6 червня послав листа молодшому сину Толі. «Толя! Я дуже турбуюся за тебе. Адже тепер один ти у мене залишився. Жені вже немає. Пиши мені частіше. Я дуже, дуже чекатиму твоїх листів. Твій тато». Одержав листа від батька, він пише: «Став дуже поганий, а допомогти мені нікому, усі три сини на фронті».

26 червня. У цей же день одержав від сина Толі лист. Він пише: «Батьку! Шлю тобі свій привіт і бажаю тобі всього гарного у твоєму житті, а головне здоров’я. Я все там же: в комсомольському полку протипожежної оборони Ленінграда. Зараз, тату, у Ленінграді стало краще, але ти б знав, що діялося узимку! Голод, холод, води не було. На Неву їздили за водою на саночках. Трамваї не ходили, світла не було, радіо не працювало. Щодня бом­били, обстрілювали важкими снарядами, і пожежі, усюди пожежі. Якби ти, тату, бачив, як важко було в Ленінграді, як важко було ленінградцям у той час. Щодня багато вмирало від голоду. Мама теж померла 29 березня 1942 року від виснаження. Вона вмерла вдягненою у твоє зимове пальто на чорному хутрі. В дворі нашого будинку її разом з іншими поклали на вантажну машину, як дрова, і повезли на Піскарівське кладовище у спільні могили. Волосся мами, що звісилося на борт машини, роздувало вітром...».

7 липня ...З’явилися «Юнкерси». Наші зенітки відкрили вогонь. Один літак зайнявся, пішов униз і упав на крутий берег річки. Льотчик вистрибнув з парашутом, і коли він був ще в повітрі, інший літак над ним чомусь строчив з кулемета по своєму ж товаришу. ...Льотчик з підбитого літака приземлився біля самого лісу... Коли його оточили з усіх боків, німець з пістолета вистрілив собі в скроню. Молодий 23-літній Ганс, розправився із собою сам...

1 серпня одержав листа від брата Дмитра. Пише, що здав іспити на командира гармати танка. Чекає відправлення на фронт....

16 вересня наші війська вели артпідготовку по селу Смердиня, піхота пішла в наступ. Німці відкрили ураганний вогонь, і наступ було зірвано.

Говорили, що великих втрат зазнали наші піхотні частини. Були чутки, що артпідготовка з нашої сторони недостатня. Просунулися усього на два кілометри.

17 вересня одержав листа від сина Толі. Пише, що учора приймав присягу. Вчиться на молодшого командира-радиста в артилерію...

1943-й

12 січня наші в напрямку Мги і Синявіно відкрили по німцях сильний артилерійський вогонь, суцільний гул. Канонада тривала 2 година 30 хвилин. Потім почалася перестрілка танків. Нашому командувачу артилерією дивізії було додано 25 артилерійських полків. Били по німцях з усіх артилерійських систем.

4 січня канонада ще сильніша, безупинний бій день і ніч.

18 січня опублікували в газетах про прорив блокади Ленінграда. Звільнено Шліссельбург і смугу землі в шість кілометрів завширшки.

13 лютого другу годину триває суцільна канонада, наступ по всьому фронту. Одержав листа з Торжка від учительки Анастасії. Між нами зав’язалося гарне серйозне листування...

22 лютого канонада, наступ на Синявино... На перетині двох шляхів стояла молода дівчина-регулювальниця. У руці в неї короткий жезл. Вона регулювала, показувала, куди можна їхати, куди йти. Недалеко висів плакат: «Наказ регулювальника — закон». Ми пройшли через рейки далі. Місце піщане, високе. Тут багато німецьких землянок, в одній з них було влаштовано лазню. Раптом німці обрушили на це місце сильний вогонь із крупнокаліберних шестиствольних мінометів. Коли скінчився обстріл, нам довелося проходити тим же шляхом, де стояла дівчина-регулювальниця. Її розірване на шматки тіло розкидало на рейки, на шпали, на пісок. Минуло дві-три хвилини, вона тут стояла жива, красива, посміхалася, і от її назавжди не стало...

На передовій у глибоких траншеях сиділа наша піхота. За окопами — нейтральна зона, місцями вона доходила до ста, навіть до сімдесяти метрів від наших до німецьких шанців. Були випадки, коли німці кидали в наші окопи ручні гранати. Німці займали високе місце, сильно ук­ріплене дотами. Доти було побудовано в шаховому порядку з покладеними на дахи рейками в сім рядів і залитими цементом. Вони були неприступними. На­ша артилерійська підготовка проводилася з таким розрахунком: спочатку весь вогонь обрушити на передній край ворожих дотів, а потім поступово вал вогню переносити все далі й далі. У цей час наша піхота вийшла з окопів і, притискаючись до землі, поповзла вперед, аби вибити ворога з переднього краю і захопити доти. Німці, знаючи нашу тактику, швидко займають свої місця біля кулеметів і гармат, встановлених в амбразурах кожного доту, і стріляють, стріляють, не цілячись, жмуть на гашетки кулеметів... Усе розраховано, пристріляно, щільність куль була настільки великою, що навряд чи проскочила б навіть маленька миша. А людині, навіть найменшій, здавалося б, зовсім неможливо добратися до бажаної мети... Земля в місцях наступу була щільно встелена трупами. Я бачив убитих, груди яких захищені сталевими щитками-сорочками. Важко навіть уявити, як важко було нам вибити німців з укріплених районів, але все-таки наші солдати з ненавистю повзли до дотів, вибивали німців з них і так займали їх один за одним...

...Німці теж робили вилазки... Коли німецькі танки наблизилися до наших шанців, наші солдати не витримали і почали відходити назад. Командири взводів кричали на боягузів, аби вони повернулися в траншеї, але паніка швидко ширилася...

...Шестидюймова гармата нашої батареї була замаскована, і німці її не одразу побачили. Тоді на ногах залишилося два бійці. Один з них, Петров, не розгубився і дав команду товаришу, щоб той підніс бронебійні снаряди. Зарядив і прямою наводкою ударив по головному танку. «Тигр» зашипів і закрутився на місці. Інші танки повернули назад. Петров стріляв по ворожій піхоті картеччю. Усю групу німців близько 150 чоловік було знищено. Петрова за відвагу нагородили орденом.

24 березня один німецький літак бомбив нас, влучив у сторожку. Убито сторожа і дві його доньки.

У Малій Вишері жили тиждень, жили в будинку, у чистому теплому приміщенні. Пили чай із самовара, сиділи за столом. Марія Миколаївна, жінка середнього віку, і її мати гостинно, дуже привітно поставилися до нас. Подавали на стіл смажену картоплю, огірочки і солоні гриби. Це було чимось надзвичайним для нас. Ліжка застелили білими чистими простирадлами. Не те, щоб соромно, але нам було якось не по собі...

21 квітня живу в землянці, село Тихорєци. Встав о 7 годині, у вікно світить сонце... Чекаю листа від Толі. У голові страшні думки. Може, він убитий?

22 квітня 1943 року одержав від Толі листа: «Тато, я довго не писав тобі, ми ці два місяці увесь час були на колесах. Зараз я знову на Ленінградському фронті». І сьогодні ж одержав листа з Торжка від Асі.

25 травня одержав листа від батька. «...Почали орати 10 квітня і у Великдень орали, тільки на другий день святкували. Мати хворіє другу неделю. Молодих дівчат забрали на торф’яні роботи. Мені вже під вісімдесят, не по роках така важка робота, але нічого не поробиш: усі на війні».

16 червня одержав листа від старшого брата Івана: «Мене призначили до станкового кулемета. Кулемет важкий, 64 кг, ношу на собі. Ноги погані стали, був поранений у праву ногу, лежав у госпіталі. Був на березі озера (закреслено цензурою). Здоров’я в мене дуже погане. Твій брат Іван».

...Мій брат Іван у своїх листах завжди висловлював невдоволення. Писав, що йому дуже важко... Я у своєму листі висварив його за такий настрій. Але потім зрозумів, що був несправедливий... Умови в піхоті справді важчі, ніж у нас в артилерії. Він писав мені правду.

29 серпня. Тихо, пострілів не чутно. Погода чудова. Живемо добре... Командир нашої дивізії генерал Абакумов дуже любить акуратність і дисципліну. Вимагає їх від кожного підлеглого... Він ніколи байдуже не проходив повз бійця, що не віддав йому вітання, негайно зажадає зробити все по Уставу. Не упустить, якщо в бійця немає гудзика... Я неодноразово бачив, як наш генерал щоранку виходив із землянки роздягненим до пояса, без головного убору (а на вулиці заметіль і мороз), брав в обидві руки гирі і робив вправи.

8 вересня одержав листа від Толі. «Здраствуй, дорогий тато! Лист одержав. Нога зажила, уже не кульгаю. Здається, стали в оборону... Але нам треба скоро наступати. Твій син Анатолій».

З 5 по 11 жовтня йдуть завзяті бої. Наші вибили німців з передньої лінії, зайняли її. Німці контратакують по 7 разів на день, але атаки усі відбиваються.

З 19 до 22 жовтня з 18-ої години й усю ніч німецька артилерія б’є по нас швидким, а часом і методичним вогнем. Настрій поганий. Снаряди рвуться в п’ятьох-шістьох метрах від мене. Ми перебуваємо в смертельному «мішку».

2 листопада одержав листа від Асі з Торжка. «Здрастуйте, Вася! Я одержала дуже сумну звістку про загибель мого молодшого брата, ходила як очманіла. Тепер у мене з двох не залишилося жодного рідного брата, це приводить мене в розпач. Чекаю Вашого листа. До побачення. Ася».

1944-й

22 січня виїхали до Любані, село Рамці, кілометрів 6. У ніч на 21 і на 22 січня бачимо великі пожежі. Німці хати і будинки при відступі підпалюють, мінують дороги і місцевість біля доріг... Піхота наша голови не піднімає, німці шалено відстрілюються...

Я згадав Стендаля, книгу «Червоне і чорне». «Для всякої істоти щонайперший закон — це зберегти себе, вижити». Може, і мав рацію Стендаль, але нашому командуванню дали завдання будь-що вибити німців. Новий командир нашої 80-ої стрілецької дивізії полковник Іванов вирішив енергійно впливати на піхоту 77-го стрілецького полку. Молодий, високий, красивий блондин, у сірій каракулевій папасі, він підняв піхоту і кілька разів ходив з нею в атаку на німців. Атаки увінчалися успіхом, захопили передній край німців. Окрилений гарними результатами, комдив Іванов встав на повний зріст і з криком «За Родіну, за Сталіна!» кинувся вперед... Він загинув того ж дня як герой...

28 січня. Любань горить другу ніч. Їхали просікою, але потім пішов густий і дрібний ліс. Падав густий сніг. Назустріч нам пройшли три чоловіки в плащ-наметах з каптурами, на них ніхто спочатку не звернув уваги. Ці троє виявилися німцями. Автоматна черга — і всі троє упали на сніг... Підійшли до Любані, перейшли річку, вийшли до церкви. Ворота кам’яної церкви були відкриті навстіж. Біля воріт і всередині церкви валялися шапки, валянки, піджаки. У церкві німці, ймовірно, тримали цивільних ув’язнених. Можливо, вони їх захопили із собою, а, може, розстріляли...

30 січня одержав листа від батька. Пише, що від мого брата Дмитра вже чотири місяці немає листів...

4 лютого наші автоматники привели полонених, 19 чоловік, здорових молодих рудих німців. Їх виловлюють у лісі й населених пунктах.

8 лютого на машині поїхали через Любань по дорозі на Тосно. Німецькі війська дуже квапилися. По дорозі було кинуто багато різного майна, візків, автомашин. Телефонні стовпи підірвані і звалені на землю разом із дротом. Передові наші частини, що вступили першими у Вирицю, зустріли чотирьох наших хлопців-підлітків, одягнених у німецьку форму, і відразу ж розстріляли їх. Була велика ненависть до усього німецького. Але хлопці не були винними. Німці їх зробили їздовими, вони в тилу щось перевозили на конях. Видали їм німецькі шинелі і змусили надягти...

19 лютого приїхали за річку Нарву на плацдарм. Нарва в цьому місці була завширшки понад 500 метрів і прострілювалася німціями. З того берега на лід виїхала польова кухня. На передку сиділи двоє — їздовий і кухар. Кінь відразу ж пішов ускач, а їздовий несамовито дер його батогом. Колеса кухні крутилися так швидко, що спиці були невидимі. Ми із завмиранням серця дивилися на це. Ось повіз досяг середини ріки, і раптом... Повітря роздер свист і тріск. Снаряд розірвався. Конику відрубало осколком голову. На льоду утворилася велика калюжа крові. Двох, які сиділи на передку, відкинуло вперед на лід. Їздового вбило, а кухар крутився на льоду і страшно кричав. Йому перебило хребет... Дівчина санітарка, зробивши рішучий ривок, побігла по крижаній дорозі до пораненого. Разом з санітаром вони схопили пораненого і волоком потягли його по льоду до нашого берега. Німці виявили гуманність і не стріляли по них.

2 березня одержав листа від батька. «Добрий день, дорогий син Вася! Гроші твої 450 карбованців одержав 27 лютого. Толя теж надіслав 100 карбованців тижнем раніш. За ваші посилки велике спасибі».

8 березня послав Толі листа. «Мене вже починає турбувати твоє мовчання. Що з тобою? Ти ж знаєш, що для твого тата ти єдиний рідний залишився. Незабаром два місяці, як від тебе немає листів. Що ж це, Толю? Не муч мене. Чи ти вже неживий? Ех, як важко, якщо тебе вже немає... Адже все, що залишилося в мене таким близьким, дорогим — це тільки ти, мій рідний Толя. З втратою тебе для мене наступить морок. Почуття мої будуть атрофовані. Після цього я буду живим трупом». Лист мій без відповіді повернувся. Я став шукати сина серед убитих. Ходив лісом, пустирями, болотами. Один з убитих лежав униз обличчям на траві. По потилиці, по волоссю і вухах я вирішив, що це мій син. Серце моє завмерло, я зупинився і почав розглядати, згадувати до дрібної подробиці всі його прикмети. Я стояв над трупом у заціпенінні, може, хвилину чи дві. Зважився і, взявши руками його за плечі, різким рухом повернув убитого на спину... Ні, не він. Я вже багато їх оглянув, повертав голови, вдивляючись в обличчя убитих. Стало зовсім темно, уже не можна було відрізнити одного від одного. Вся естонська земля на цьому плацдармі була встелена трупами. Убиті лежали на дорогах, біля доріг, у лісі і на болотах, на відкритих галявинах. Нарвський плацдарм поглинав дивізію за дивізією. На зміну їм приходило нове поповнення...

6 квітня. О 5.30 німці відкрили по нас ураганний артилерійський вогонь. Плацдарм весь заповнений нашими військовими частинами... Від такої величезної кількості вибухів земля увесь час рухалася під ногами. Другий день німці наступають. Пустили 400 танків і 200 бронетранспортерів, але всі їхні атаки відбито. Наші на плацдарм підтягли багато артилерії. Гармати займали усі вільні місця. На плацдарм прийшли танки і «катюші». Велика насиченість різного роду військ на такому невеликому клаптику території не давала змоги вибирати безпечні місця.

25 квітня. Одержав листа від братової Ганни Семенівни. «Доброго дня, вельмишановний Василь Васильович! Гроші твої 250 руб. ми одержали, велике спасибі за них. Повідомляю Вам нерадісну звістку. На Вашого сина Толю прийшло повідомлення. Одночасно надіслали його медаль, посвідчення і записну книжку з фотографіями. Він помер від ран і похований на захід 200 метрів від населеного пункту Темністол Хундач Ленінградської області, могила №11».

Ось і згасла моя остання надія. У горлі стоїть горе грудкою.

1 травня. Повідомляють про загибель мого брата Дмитра. Він загинув у Білорусії в Гомельській області під селом Волкошанка. Німецький снаряд пробив броню танка...

18 травня ввечері знайшов могилу сина Толі. Над могилою стовпчик, а до нього прибито дошку, на білому ватмані написано тушшю прізвища похованих. Серед них мій син... Як же тепер бути мені, рідний мій? Прощавай, синку... Десь заспівав соловейко. Сльози рясно текли по моїх щоках...

1945-й

14 серпня. Прибув у Ленінград. Нас зустріли з музикою, посадили на вантажні машини й усіх розвозили до самого будинку, до парадної. Супроводжував нас капітан. У нього були адреси кожного бійця. Піднявся сходами, постояв, із завмиранням серця підняв руку, щоб натиснути кнопку дзвінка. Наша квартира, колись гамірна і велика, тепер була пусткою... Двері кімнати забиті цвяхами. Щодня я приходив у квартиру, стояв біля своєї кімнати, але увійти не міг. Була родина, тепер — нікого. Зважився, відкрив двері. У кімнаті погром. Грабували... Учнівський фотоапарат Жені... Женя, який він був гарний. Завжди ласкавий, веселий, усміхнений... Кофточка дружини, сірого кольору... Ось тюбетейка Толі і його коробка зі старими монетами. Книги, шахи — усе нагадувало мені про синів... Не знаю, як житиму тут? Чи переживу своє горе? Війна поглинула всю мою родину. Десять днів я тримався, жив у знайомих. Щодня приходив сюди, плакав як дитина, і знову йшов геть. Визріло рішення піти з життя. Вистрілив у спинку стільця, куля пробила її і вдарилася в цегельну стіну. Тут постукали у двері. Принесли лист від Асі. Так я залишився жити. Спасибі їй величезне за цей лист...

Зустріч наша з Асею відбулася на пероні вокзалу Торжка... Наприкінці 1945 року ми одружилися. 4 жовтня 1946 року в нас народилася донька Наташа.

Скорочено. Підготував
Андрій Гусєв

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com