«МІЙ ЧАС ЩЕ НАСТАНЕ»

На фотографії він, як і належить монахові, заглиблений у себе та відсторонений. У руці — квітка гороху, й враження таке, ніби він пропонує глянути на неї тим, які прийдуть у науку пізніше, щоб збагнути чергову таємницю. Історія дає уроки людству через життя найкращих його представників, і біографія батька сучасної генетики Йогана Грегора Менделя — типовий тому приклад.

Урок перший

Кажуть, великі відкриття «висять у повітрі», яким дихає епоха. У 90-х роках ХІХ століття четверо вчених, серед яких були Корренс і де Фріз — автор загальновідомого терміну «мутації» — провели серію експериментів з метою виявлення законів спадковості. Досліди були успішними. Працюючи над науковою статтею, Корренс вирішив перечитати капітальний огляд усієї європейської літератури з проблем гібридизації, автором якої був німецький лікар, ботанік-аматор В. Фоке. І наштовхнувся на фразу: «...Мендель вважає, що він установив постійні числові відношення між помісями». Тут же значилася і назва збірника, де надруковано відповідну статтю. Переглянувши її, Корренс зрозумів: те, на що він витратив п’ять років, було відкрито 35 літ тому!

То був удар! Та невдовзі гіркоту витіснив захват: яка чіткість думки, яка обґрунтованість висновків! А цей учений не знав того, що вдалося відкрити на початку ХХ століття.

Корренс був чесною людиною, і замість претендувати на пріоритет став популяризатором досягнень невідомого генія.

Повідомлення про знахідку в старому журналі бомбою вибухнуло в науковому світі. Виявилося, що загадковий Йоган Грегор Мендель за національністю чех, він був монахом, а потім і абатом августинського монастиря Святого Томаша. Викладав математику й практичну фізику в гімназії, а потім і реальній школі в місті Брюнне що в Силезії. Не мав навіть звання «шкільного професора». Двічі здавав екзамен на вчителя біології, але провалювався. Навчався у Віденському університеті, але повного курсу знову ж таки не пройшов. Досліди проводив у маленькому — тридцять п’ять на сім метрів — садочку, вигородженому в монастирському дворі.

Трудяга, педант, безперечно, спостережливий. Та чи зрозумів він, яке «ньютонове яблуко» впало на його голову? Ні, звичайно. Бо чому такі ідеї не осінили професорів, які чесно захистили свої титули? Не дивно, що сучасники Менделя не сприйняли. А й справді, як можна сприйняти людину без наукового авторитету? Аматор, якому пощастило. Але науку роблять не носії титулів — науку роблять особистості, наділені талантом.

Мендель був професіоналом високого класу. Наукове відкриття починається з питання, яке ставиться природі, і цей вчений не тільки чітко сформулював його, а й передбачив, якою буде відповідь.

Спочатку він пробував акліматизовувати різні сорти пшениці, однак скоро дійшов висновку, що і найретельніший догляд за рослинами їхніх властивостей не змінить. Далі схрещував білих і сірих мишей, спостерігаючи за кольором потомства. Однак таке випробування виявилося непомірним для відомого своєю вченістю і ліберальністю монастирського настоятеля Сіріла Франца Неппа: він вигнав богобридких тварюк зі стін святої обителі. В особистій бібліотеці Менделя було багато наукових книжок з позначками на берегах. «Це ще не все, тут чогось бракує», — занотував він, прочитавши дарвінівську працю «Походження видів». І заходився шукати оте «щось» на відведеній йому ділянці в монастирському дворі.

У горосі Мендель виділив «елементи», які визначали міжсортові характеристики: колір шкірки дозрілих зерен та їхні форму, колір білка, довжину стебла, розташування і забарвлення пуп’янків... Більш як тридцять сортів використав він для дослідів, по два роки перевіривши кожний на стабільність ознак. Аріаднина нитка, що привела його до відкриття, проходила по вкрай заплутаному лабіринту, а людська сумлінність розтягнула роботу на вісім років. Десять тисяч паспортів завів він на своїх підопічних, виділивши в них сім найсуттєвіших ознак, замінивши їх опис абстрактним кодом — ним користуються і сучасні ботаніки. І Мендель переконався, що спадкові ознаки «не зливаються» і «не розбавляються», як вважали до нього. У гібридів першого покоління вони ніколи не бувають «принципово новими». Наприклад, усі зерна зелені, а квіти білі. Зате в «бабусинім поколінні» з’являються серед зелених жовті зерна й червоні квіти, котрі раніше «кудись дівалися», ще й в строгому математичному співвідношенні. І, чи не вперше в біології застосувавши статистичний аналіз до експериментального матеріалу, Мендель виходить на універсальні для живого світу закони: спадкові ознаки розщеплюються як 1:3.

8 лютого 1865 року на засіданні Товариства природничників він зробив доповідь «Досліди над рослинними гібридами». У відповідь — байдуже мовчання. Що то за цифри, якими сипле цей монах? Який вони мають стосунок до науки?

За тих часів краснобайство, гарно збудовані фрази мали за ознаку високого інтелекту. Навіть коли вони були начисто порожні. Як у нинішній політиці.

Урок другий

Коли біографію Менделя було вивчено вздовж і впоперек, постало питання — як священнослужитель осягнув матеріальні рушії природних явищ, чому йому й на думку не спало пояснити спадковість Божою волею. Адже вважалося, що протистояння релігії й науки непримиренне. Виникла ціла дискусія навколо цієї проблеми. І ось як пояснював суперечність між Менделевим життям і його спадком один з войовничих матеріалістів Гуго Ільтес: «І хоча через зовнішні обставини, а не через внутрішнє переконання він змушений був стати священиком, він використовував це становище ідеальним чином: сотні бідних користувалися його благодійністю, він був священиком, але не клерикалом. Він завжди зберігав свободу думки, свою незалежність».

То була і правда і неправда. Мендель поводився як вільна від священницького фарисейства людина. В автобіографії, яку він представив, готуючись бути вчителем, є зізнання, що до монастиря його привела батьківська неспроможність оплачувати навчання сина, тому він потрапив «у сумні обставини, оскільки мусив самостійно дбати про власне утримання». А можна ж було написати про «вище покликання» та «непереборне прагнення служити Богові». Був вдячний сестричці Терезії за те, що вона задля його освіти відмовилася від посагу, й ціле життя дбав про її дітей.

Поводився з усіма привітно, відзначався чисто селянським гумором і, даючи бідним гроші з монастирської казни чи власної кишені, або ж відмовляючи в допомозі, коли на те були причини, ніколи не читав мораль про користь бідності для спасіння душі. Ладив із вихованцями, поблажливо сприймав їхні зухвалі витівки. Часто дозволяв собі світський костюм навіть з краваткою-метеликом, що для августинця було ну зовсім неприйнятно.

Але і найдоскіпливіші дослідники не знайшли в біографії Менделя хоч якогось відступу від чернечого життя. Це була дуже чесна у вірі своїй людина, котра від щирого серця правила меси, як те велів монастирський обов’язок. Але, знявши вбрання церковне, він ставав ученим, який, лишаючись сам на сам з природою, не потребував посередництва Бога. Він бачив, що те загадкове, котре визначає, якими будуть нащадки у наділених певними ознаками батьків, не щезає, як не щезає і сама матерія, а отже, воно — матеріальне. І він дає цьому явищу назву — «Anlagen» — «ознаки», звідки й народиться нова наука — генетика.

Як геній він бачив далеко й розумів, що релігія науці не протистоїть, що їм нічого ділити й ні про що сперечатися. Якщо ХІХ століття, рвучи затісні для розвитку думки і духу пута натурфілософії, всіляко культивувало матеріалізм, то в ХХ найбільші мислителі повернулися до ідеї Вищого розуму, Деміурга, Бога, бо й наука потребувала віри не менше, аніж релігія. На віру ми сприймаємо не тільки Ньютонові аксіоми, а й сам факт об’єктивного існування світу, бо експериментально те довести неможливо. Як дотепно висловився академік Дмитро Ліхачов, у протистоянні церкви й науки було багато чого від браку уяви. Наприклад, система Галілео і Коперніка не замахувалася на клерикальні догми: Земля могла лишатися центром Всесвіту й обертатися навколо Сонця, бо й саме Сонце рухається в космічному просторі. Просто належало побудувати складнішу математичну модель, Йоган Грегор Мендель це розумів. Але його священницька ряса стала «вагомим аргументом» у боротьбі за «єдино правильний матеріалістичний світогляд», яка в Радянському Союзі була нещадною і завершилася цілковитою поразкою.

Урок третій

Отже, брюннські природознавці не сприйняли доповіді Менделя. І все-таки її конспект побачив світ у «Трудах» Товариства, 120 примірників цієї книжки надійшли в бібліотеки найбільших міст світу. Відгуків не було.

Років через сорок виявилося, що тільки три примірники мали сліди людських рук, іншими поцікавилися хіба що миші. Пізніше Менделя, і то досить скептично, згадав педантичний Фоке, але хай там що, але саме йому людство зобов’язане тим, що знає ім’я того, хто заснував науку генетику.

Ну а Мендель? Він замовив сорок відбитків статті й розіслав їх авторитетним ученим у супроводі люб’язного листа, де заздалег ідь дякував за увагу до своєї праці. У ботаніка Антоні фон Маріланума на цей предмет точка зору була така ж несхитна, він навіть не розрізав відбиток:

— Про які закони спадковості йдеться? Єдиним законом спадковості є те, що немає жодних законів спадковості!

Славетний вже й за тих часів професор Мюнхенського університету Карл Вільгельм Негелі порадив Менделю провести досліди з іншими рослинами, найкраще нечуй-вітром, і при цьому пообіцяв паралельно поставити в себе контрольні експерименти. Це було чудово! Такий блискучий вчений стане його союзником...

Але що це? Мендель бачив, як проявлялися закономірності, які він відкрив, працюючи з горохом, гарбузами, кукурудзою, фуксією, дзвониками, терном... А тут нічого не виходило!

Та й не могло вийти, бо нечуй-вітер не давав гібридів, розмножуючись, як і кульбабки, нестатевим способом. Виявляється, блискучий Негелі відзначався моральною нечистоплотністю і нетерпимістю до чужих думок. Він просто використав трудящого монаха як дармову робочу силу у власних інтересах, не поцікавившись його ідеями! По трьох роках каторжної роботи Мендель нажив хворобу очей, вищипуючи пелюстки у крихітних квіток, і перейнявся гіркотою розчарування, про що й повідомив брюннським колегам.

Зате у Негелі 1884 року вийшла чергова праця, котра принесла йому тріумф, і там було описано явища, про які він дізнався від того, кому обіцяв підтримку. Чи випадково? На жаль, ні. Славетний Негелі мав погану звичку, послуговуючись чужими думками, зокрема й таких осіб, як Дарвін, Кант, Лаплас, Геккель, «забувати» посилатися на авторів. У цьому ряду поігнорованих геніїв опинився і Мендель — цілком заслужено.

Мендель розумів, яке велике відкриття він зробив. «Мій час ще прийде», — казав він. І не помилився.