Паризькі сни

«Добре парижанам», — думаєш часом, охоплений меланхолією вражень від одного з найчарівніших міст на землі. Адже вони, ці щасливці, мають змогу щодня слухати дзвони Собору Паризької Богоматері і прогулюватися Монмартром, милуватися шедеврами Лувру і безтурботно вливатися в ритм Латинського кварталу.

Туристи підвладні ілюзіям. Насправді не так просто насолоджуватися Парижем, коли обтяжений думками про хліб щоденний. Коли поспіх і одвічні турботи заступають собою романтику снів наяву. І тому ці сни бачать зазвичай лише мандрівники — колекціонери незабутніх митей життя.

Посмішка Мони Лізи

Скляна піраміда — сучасний символ Лувру. Групи туристів згортають парасолі і заходять до музею. Зранку в Парижі дощило, але навіть листопадову мжичку тут не сприймаєш як кару небесну. Все в цьому місті позначене особливою магією. Разом з квитками туристи отримують путівники Лувром. Бідолашні... Не можна, галопом гасаючи залами, оцінити Веласкеса і Хальса. Знавці кажуть: навіть підготовлений, ти не змозі за одні відвідини як слід оглянути більше десяти картин. А в Луврі їх тисячі... А ще — скульптури, еклектика епох, стилів, видатних імен. Заблукати в Луврі — найпростіша річ. Це один з найбільших музеїв світу, площа залів 60 гектарів. Лабіринти кличуть, ти забуваєш про час. Обачливіші туристи чинять ощадливо — визначають маршрут з найвидатніших шедеврів і відразу прямують «брати об’єкти». Біля Венери з острова Мілос — натовп відвідувачів. «На фотографіях вона красивіша, ніж у житті», — не приховує розчарування один з туристів. Однак знімок на згадку робить з ентузіазмом.

Ще більше паломництво біля знаменитої картини Леонардо да Вінчі, для якої виділено окрему стіну. Фотографувати Джоконду заборонено — про це нагадує напис поруч з портретом загадкової Мони Лізи. Але хто ж на той напис зважає?! Зала аж мерехтить від фотоспалахів. Мона Ліза тільки посміхається... Кажуть, якщо рухатися навколо портрета, то вираз обличчя красуні змінюється: спершу бачиш молоду дівчину, згодом літню жінку. Але простежити феномен не дають гамірливі туристи, скупчившись біля полотна Леонардо да Вінчі.

Англійці, данці, шведи, японці — різномовний інтернаціонал курсує залами, діти плутаються під ногами... Картини однієї епохи сусідять з іншими. Нагромадження шедеврів створює якусь особливу ауру, сповнює тебе незнаною енергією. Кожен витвір мистецтва вимагає повної уваги, ти переповнюєшся враженнями, а мозок на певному етапі відмовляється трудитися. Потрібен час, аби все систематизувати і лишити в пам’яті.

Всесвітня слава Лувру відтісняє з нашої уваги той факт, що будівля нинішнього музею задумувалася як палац французьких королів. Спершу за ініціативи Франциска І на цьому місці збудували фортецю — сталося це 1220 року. Поступово фортеця «приростала« новими будовами, згодом там оселилися сильні світу цього. Особливо старався для розростання палацу Людовік XIV. Щоправда, згодом перебрався до Версалю. Палац поступово занепадав. А після революції кінця XVIII століття Лувр став громадським музеєм. Його величезна колекція збиралася впродовж п’яти століть і сьогодні відображає мистецтво всіх країн Європи, а також Єгипту, Ассирії, коптів, греків, ісламського світу, доколумбової Америки. В залі Океанії впала в око дивовижна скульптура з острова Пасхи. Щойно дістала фотоапарата, як невідомо звідки виринула наглядачка. «Доторкати до експонатів не можна», — промовила звичну фразу, ніби побоюючись, що почну обніматися з кам’яним ідолом.

А взагалі, на Лувр треба виділяти кілька днів. Моя знайома про це попереджала: «За одні відвідини музею не осилити». Тому зовсім чудернацькими здаються намагання турфірм додати до насиченої паризької програми візит до Лувру. Кілька годин на такий багатющий музей — як блюзнірство. Але кожен чинить за покликом власного сумління...

Карусель історії

Париж іноді сприймаєш як великий театр, де публіка (туристи) ходить і зацікавлено розглядає декорації зі спектаклів минулих століть. Фасади розкішних маєтків і палаців змінюють один одного. Фотоапарати невтомно зберігають для історії вишукані кадри сучасного. Душа сповнюється враженнями.

Непомітно виходжу до Латинського кварталу. Він відрізняється від фешенебельного Парижа, де щільно причинено всі двері і ворота. Настрій молодості і студентської розкутості роблять Латинський квартал демократичним. Тут полюбляють назначати побачення закохані, книжкові магазини сусідять з кав’ярнями, де за столиком на тротуарі можна замовити запашної кави і тістечка.

Сорбонна — це тринадцять автономних навчальних закладів. Найзнаменитіший французький університет засновано 1253 року для 16 незаможних студентів теології. На території престижного навчального закладу розташована церква XVII століття.

Тут затишно і вільно водночас. Здається, навіть вітер у Латинському кварталі особливий. Названий цей район так тому, що в минулі віки, які пам’ятає ця бруківка і стіни древніх споруд, тут спілкувалися латиною студенти і професура Сорбонни. Бульвар Сент Мішель виведе до української греко-католицької церкви. Тут щонеділі у скверику біля пам’ятника Шевченку збирається українська громада Парижа, приходять поспілкуватися між собою і ті наші земляки, що недавно подалися до Франції на заробітки.

Один із символів Латинського кварталу — Пантеон. З кінця XVIII століття він відомий як мавзолей для великих представників французької літератури — Віктора Гюго, Еміля Золя, Вольтера і Руссо. Тут поховані також П’єр і Марія Кюрі. Напівморок залів навіває філософські думки про швидкоплинність життя. А вийшовши з Пантеона, можна помилуватися прекрасним видом на місто з висоти 260 східців, які ведуть до цієї будівлі пам’яті.

Стрункі алеї платанів, красиві і стильно вбрані парижани, продавці антикваріату на набережній Сени — Париж причаровує і вабить. Сена несе свої вічні води під «іменними» мостами, кожен з них має «в запасі» власну романтичну історію.

Напевне, є такі історії і в Палас де ла Конкорд (площі Згоди), але вона їх старанно приховує. Натомість відоміші буремні сюжети. Площа виникла всередині XVIII століття і була присвячена Людовіку ХV. Кінна статуя цього короля стояла в центрі площі аж до Французької революції. Під час відомих революційних бунтів на місці статуї встановили гільйотину, а сама площа отримала ім’я Революції. Тут стратили Людовіка XVI (який фатум — загинути на площі, що названа ім’ям твого попередника) і Марію-Антуанетту, не пожалів ніж гільйотини і вождів революції. А вже після цього люди вжахнулися від пролитої крові, запрагли примирення, — напевне, тому і площу перейменували відповідно. Сьогодні це головна площа Парижу — мальовниче місце, де полюбляють відпочивати парижани. А дітлахи втішаються на великому «чортовому колесі» — каруселі, яку видно далеко з усіх боків.

Поцілунок на Монмартрі

Гості Парижа сприймають це місце як «Мекку розваг». На Монмартрі привільно почуваються не тільки художники, які, здається, і ночують тут зі своїми мольбертами. «Рядові» шанувальники мистецтва залюбки зливаються з натовпом, який прагне вражень. Від церкви Сакре-Кер відкривається такий неповторний пейзаж, що, здається, годі й мріяти про кращий: Париж звідси — як на долоні.

Вечірнє сонце позолотило дахи будинків — я прийшла на Монмартр надвечір. Публіку біля Сакре-Кер розважав мім, переодягнений у святого. За кілька євро він готовий станцювати для вас персональний танок... Туристи фотографуються з артистом — його постать на тлі вечірнього неба нагадує великого білого втомленого птаха. За монету можна глянути в телескоп. Проте зорі над Монмартром і без того яскраві.

«Подаруйте мені ще одну посмішку, мадемуазель», — каже мені молодий представник мистецької богеми. Сутінки щільно обступили площу Тертр з мольбертами, проте художники не поспішають згортати свої полотна. Я посміхаюсь своїм думкам і тому люб’язному чоловіку, який так несподівано підняв настрій. У відповідь він посилає мені повітряний поцілунок. Романтика на Монмартрі — органічний ритуал...

Художники облюбували це місце наприкінці XIX століття. Пагорб, який здіймається на понад 100 метрів, має зовсім не «веселу» назву. У перекладі з латинського mon Marty­rum означає «гора мученика», оскільки тут, згідно з історичними джерелами, в 272 році обезглавили святого Діонісія — першого єпископа Парижу.

Та сьогодні мало кого цікавить етимологія назв. Туристи залюбки позують місцевим художникам, які орендують тут собі постійне місце. Вони сидять на розкладних стільчиках — подейкують, таких самих, як і сто років тому. Мимоволі починаєш стежити за впевненими рухами руки художника, за штрихами олівця або різкими мазками пензля, його прискіпливим поглядом на «натуру», і уява «відряджає» тебе в інші часи.

Адже цими звивистими вуличками навколо площі ходили великі майстри, мріяли в таких самих задимлених кав’ярнях, сперечались про високе мистецтво і малювали, малювали... На Монмартрі відчуваєш подих славного минулого, але час тут не зупинився.

— У цьому кабаре малював Пікассо, — повідомив мені знайомий парижанин. Сьогодні це звичайний ресторанчик, який нічим не приваблює погляд. Знайомий радить не робити поспішних висновків і зазирнути всередину. Привітний господар запрошує на внутрішній дворик. Там росте виноград. «Щороку робимо з нього кілька пляшок вина, а одну відкоркуємо прямо зараз», — вирішує гостинний директор закладу.

Від прохолодного вина у вузьких бокалах стає веселіше. Як і від народної мелодії, яку награє на акордеоні місцевий музика. Не помічаєш, як надходить ніч...

У церкві Сакре-Кер палахкотять свічки... Запалюю свою і спускаюся униз, відмовившись від послуг «люб’язного» фунікулера.

Нічний Париж ховає за вікнам будинків думки і почуття своїх жителів. Жоден француз не вийшов на балкон насолодитися вечірньою прохолодою міста. А, може, так щастило — зустрічати на вузеньких, рясно обставлених ліхтарями вулицях тільки туристів. Романтика Парижа самих парижан давно втомила, напевне. А я загадувала бажання, засіваючи фонтани символічними монетками. Париж — це сон, від якого не втомлюєшся. У Париж хочеться повертатися завжди.

Київ — Париж — Київ