Юрій Кононенко: «З бібліотеки вийняли душу»

– Хочу нагадати, що Бібліотека української літератури бере свій початок з 1988 року, тобто вже існує майже 20 років, — розповідає пан Юрій.

— А наприкінці травня 2006 було відкрито нове приміщення Бібліотеки, побудоване та облаштоване на гроші мерії Москви. Зрозуміло, що в Росії вже давно існує певна настороженість проти всього українського. Не обійшлося без казусів і під час відкриття нового приміщення бібліотеки. Українська народна хорова капела Москви співає «Реве та стогне Дніпр широкий», в цей час до нас підходить голова Комітету з культури Москви: «Що це за спів, це щось націоналістичне, а у нас — державний заклад культури».

І далі в такому ж дусі. Вийшов номер нашого журналу «Український огляд» з вельми актуальним для України та українців віршем Івана Франка «Сідоглавому» («Ти, брате, любиш Русь…»), в якому він, зокрема, полемізує зі своїми політичними опонентами і обговорює вічну тему патріотизму. Слово «Русь», як відомо, Франко використовує у значенні «Україна». Директора бібліотеки викликають до Комітету з культури — мовляв, що це у вас за антиросійські прояви у журналі. Директор намагається пояснити, що тут про Росію взагалі не йдеться. Але довести це чиновникам неможливо. Як наслідок, відбулося перше втручання у штат бібліотеки: одним із заступників директора призначили начебто українця, який, однак, насправді сповідував відомі ідеї «єдиного народу». І, схоже, мав функції наглядача.

Наприкінці листопада 2006 року почався тиск на бібліотеку. Через кілька днів після проведеного в бібліотеці круглого столу науковців з питання Голодомору (це був просто обмін думками — без політики) на автобусах привезли з Пушкінського району Московської області пікетувальників — школярів 15-16 років. Керували ними троє осіб років по 25 років. Коли ми підійшли і запитали, в чому справа, — виявилося, що вони не знають, чого приїхали. «Кажуть, у вас тут збираються українські націоналісти і лимонівці». «Коли, хто?!» — питаємо. «Ми не бачили, але у нас є друзі, які приходили і бачили. Ми проти цього», — кажуть. Але причому тут лимонівці? Я так зрозумів, що їх кидають на різні акції, тож у них у головах все переплуталося.

У лютому 2007 року у бібліотеці організували книжкову виставку, присвячену нашому видатному поету Євгенові Маланюку. Через кілька днів невидимі ляльководи знову привезли школярів і влаштували так звані пікети. Відкопали в інтернеті вірші Маланюка начебто антиросійської спрямованості. Хоча є російські переклади поета, опубліковані у журналі «Дружба народів».

Потім була спроба вирішити «українську проблему» одним розчерком пера — видали наказ про перепрофілювання Бібліотеки української літератури у бібліотеку співдружності. Українська громада почала протестувати. І через шість днів наказ скасували.

Тоді вирішили змінити керівника. 7 березня викликають нашого директора, яка працювала в бібліотеці понад 12 років, Валентину Слюсарчук в управління культури і кажуть: «Або пишете заяву добровільно, або звільняємо за статтею». Вона вже була знервована через нагнітання пристрастей, бо, крім заяв і пікетів, на неї ще тиснули адміністративними методами. Директор два дні думала, але потім приїхали керівники від культури і примусили написати заяву прямо в бібліотеці. Одразу ж призначили нового директора Наталю Шаріну.

– Що це означало для бібліотеки?

– Це означало її руйнацію. Насамперед пішли працівники українці, для яких бібліотека була справою життя. Я продовжував працювати на посаді завідувача відділу, але мене звільнили, хоча подали це як право адміністрації продовжувати чи не продовжувати договір зі мною. Я подав позов до суду, але він виявився не на моєму боці. Хоча тепер я розумію — якби не було зачіпки з договором, то знайшли б мені щось інше.

З новим директором і її новими кадрами працювати неможливо. Для них такого явища як Україна не існує. Наприклад, показую двотомник документів про Українську Народну Республіку, яку пропоную закупити для фонду. Директор: «Нам это не надо». Я кажу: «Це наукові джерела, те, що становить основу бібліотек, те, чим пишаються бібліотеки». Вона знову: «Я считаю, нам это не надо».

Тобто там працюють чужі до культури, фондів люди, вони не знають української мови, української культури. Такої бібліотеки, як колись, вже не буде. Там все всім байдуже. Крім того, наскільки я знаю, є установка, щоб нічого українського, тобто за духом, в бібліотеці не було. А ті книжки, що ми їх збирали протягом 20 років — особливо щодо українських героїв, української точки зору на історичні події, — будуть потихеньку і непомітно списувати.

Не секрет, що для бібліотеки головне — поповнення фондів, їхнє наукове укомплектування. А його повинні здійснювати ті, які вміють і знають, хочуть і люблять. Нові ж працівники не знають ні української історії, ні культури, ні мови, ні всього того, що стоїть за книгою.

– У засобах масової інформації не раз згадували про газетний фонд бібліотеки. Що з ним сталося?

– Новий директор знищила, буквально викинула на смітник газетний фонд. Повністю! Це жах! Я тоді вже не працював, однак мені розповідали, що зроблено все було тихо і підступно. Заступник директора Крикуненко, фактично єдиний, хто залишився з колишнього колективу, мав прийти у понеділок і відібрати комплекти газет, які, не підлягають подальшому зберіганню, для списання. Бібліотека починає працювати о 10.30. Він приходить о 10.30 на роботу, а йому кажуть — о дев’ятій годині була машина. Вивезли все. Це варварство. Ми мали повні підбірки українських газет, яких в Росії більше ніде немає. У нас одна читачка, російський науковець, навіть докторську дисертацію про політичні фракції у Верховній Раді написала на матеріалах газети «Голос України». І ті, хто викинув газетний фонд, — люди, які культурно, м’яко кажучи, нерозвинені. Вони не розуміють, що зробили. Знищення бібліотечних фондів у всі часи вважалося варварством, трагедією.

– Чи продовжує зараз бібліотека просвітницьку діяльність?

– Тепер у бібліотеці проводиться не українська, а антиукраїнська діяльність. Показують фільми «проти українських націоналістів» і обговорюють їх. Читають лекції, що існує єдина загальноросійська культура, а все інше — лише струмочки від неї. Бібліотеки, української, якою вона задумувалася і творилася 20 років, вже не буде. З неї вийняли душу, людей. До речі, офіційних претензій до нас ніколи не було. Бібліотека діяла за планом, всім відомим і узгодженим. Проти неї використали метод дрібних провокацій. Хтось вирішив, що це «помаранчеве гніздо» і бібліотека становить небезпеку для Російської держави. Ну яка небезпека? Невже хтось прочитає про Україну, або про УПА, чи про гетьмана Мазепу і піде штурмувати Кремль? Повний ідіотизм.

– Російські засоби масової інформації зробили з вас невиправного русофоба. Крім того, була інформація, що в стилі шпигунських фільмів вас з обшуком затримували на російсько-українському кордоні.

– І щодо бібліотеки, і щодо мене панує атмосфера повного маразму. Говорили, начебто я сказав, що українці і негри набагато ближчі один одному, ніж українці і росіяни. Повна маячня, коли і у зв’язку з чим я таке мав говорити!? Писали, що я є керівником Конгресу українських націоналістів. Якого конгресу? Цікаво, що в цих звинуваченнях бере участь навіть російська «Литературная газета», яку я з дитинства запам’ятав як прогресивну як на радянські часи.

Щодо затримання, то це справді показова історія. Я їхав з Києва до Москви, о 4.15 ранку в Брянську конкретно до мене прийшли митники з обшуком. «Що там у вас?» -питають. А в мене було шість чи сім книжок — вдова Олеся Гончара передала їх для бібліотеки. Вони крутили-крутили ті книги. Я пояснив — радянський класик, книги видані ще в радянські часи і так далі. Причепитися немає до чого. Очевидно, наводка була на книжки. Але в мене було ще 28 компакт-дисків. Записи музики, передач на тему культури. Коли митники побачили їх — страшенно зраділи. Кажуть, на вихід. Я обурився: «Що протизаконне я зробив, чого маю виходити?» «Ви що, не підкоряєтеся владі!» — пригрозили мені. Довелося вийти. Дві години митники складали акт. Майже місяць спеціалізована російська митниця проводила експертизу дисків. Зрозуміло, нічого антизаконного не знайшли. Найсмішніше, що експерти написали: оскільки інформація на дисках українською мовою, то ми не можемо сказати, чи становить вона загрозу Росії. Вийшов повний пшик.

Потім митниця надіслала листа, в якому вибачилася. Але там я знайшов цікаву деталь. У листі згадувалося, що за день до мого затримання митники отримали з управління Федеральної служби безпеки в Брянській області інформацію про те, що громадянин такий-то (тобто я), можливо, везтиме націоналістичну й антиросійську літературу. Тобто митниця виказала ФСБ (а точніше — її недобросовісних інформаторів) і розкрила всю «кухню» своїх дій.

– Як так сталося, що Віктор Ющенко звернувся до Путіна з листом щодо ситуації навколо бібліотеки?

– Українські громадські організації написали багато листів у всі інстанції в Україні. Зокрема, і у Посольство України в Росії. Спочатку ми думали, що у посольстві не розуміють про що йдеться, а потім зрозуміли, що їм байдуже. Як з’явився лист Президента Віктора Ющенка? Судячи з наявної в мене інформації, цьому активно сприяв Дмитро Павличко — голова Української всесвітньої координаційної ради. Саме через УВКР інформація потрапила до Президента. Допомогло й Міністерство закордонних справ України. Але, на жаль, звернення Віктора Ющенка вже нічого змінити на той час не могло, бо розгром бібліотеки практично було завершено.

Розмову вели
Олег Крук,
Юлія Косинська