Діалог Сократа

Обговорюючи тему Третього Гетьманату, Олександр Шморгун у статті «Мобілізаційна влада: мораль права і право моралі» («ПП» №17 за цей рік) пропонує деякі слушні уточнення. Наприклад, щодо майнової відповідальності Конституційного Аудитора у випадку, якщо він ініціює відсторонення Гетьмана від влади, а народ це відсторонення не підтримає на референдумі.

Також видається доречною пропозиція надати Гетьману право висловлювати недовіру Вищій Стратегічній Раді (ВСР) чи Конституційному аудитору. Якщо народ підтримає Гетьмана, то оголошуються перевибори ВСР чи Аудитора, не підтримає — переобирається Гетьман. За такого підходу всі три «гілки влади» будуть відповідально ставитися до своїх ініціатив.

У згаданій статті є й інші тверезі думки. Проте в цілому політолог не сприйняв концепцію Третього Гетьманату, а деякі її положення взагалі не зрозумів. Наприклад, він пише, що Гетьман зможе «підставляти» ВСР, «звинувачуючи її в недосконалості сформованої стратегії і запропонованих проектів законів». Це нинішній Президент може «котити бочку» на Парламент, звинувачуючи його в поганих законах. А от Гетьман цього не робитиме, оскільки ВСР — це лише дорадчий орган, а закони приймає Гетьман і він же відповідає за їх виконання. Якщо Гетьману не подобаються поради ВСР, то він може користуватися послугами інших громадських чи приватних інтелектуально-правових центрів.

Політолог продовжує: «Накладаючи на закони вето і постійно відправляючи їх на доопрацювання, він зможе керувати країною у фактично безконтрольному ручному режимі». Знову нерозуміння суті справи. Гетьман і так напряму управляє державою, проте аж ніяк не в безконтрольному режимі, бо є жорсткі правила гри (Конституція), чіткі кількісні критерії оцінки його діяльності (договір Гетьмана з народом), а також ВСР і Аудитор, що можуть без жодної тяганини ініціювати його відсторонення (імпічмент).

Ці та інші приклади нерозуміння свідчать, що О. Шморгун не може вийти за межі усталених стереотипів. Це типова ситуація для професіоналів, які є компетентними у своїй сфері знань, проте можуть впритул не бачити нових можливостей. Вивести таку людину з «професійного ступору» буває дуже важко.

З цією проблемою зіткнувся ще Сократ (V ст. до н. е.), який постійно натрапляв на людей, які вважали себе мудрецями, хоча такими не були. Щоб звільнити їх від рабства стереотипів і активізувати їхню творчість, Сократ застосовував метод діалогу. При цьому він займав позицію не «вчителя мудрості», а такого ж самого шукача істини, як і його співрозмовники. Це була свого роду інтелектуальна гра, яка давала змогу всім її учасникам розширити свідомість. Тож давайте й ми всі разом у неї пограємо. Почнімо з простого:

— Чи має право управляти людина, яка не відповідає за наслідки свого управління?

Навіть школяр скаже, що не має. Бо така людина не має стимулів до якісного виконання управлінської функції.

— Тобто управляти має право лише та людина, яка відповідає за кінцеві результати свого управління?

Так. Це твердження підкріплене колективним досвідом, тому його можна вважати емпіричним узагальненням, системним принципом. На його дотриманні основано ефективність будь-якої організації — від сім’ї до глобальної корпорації. Відомо, що найгірша влада — це безвідповідальна влада.

— Чи можна розділити відповідальність за результати управління?

Розділити можна роботу, але не відповідальність. Бо там, де відповідає більше одного, не відповідає ніхто. Це знає кожен керівник. Навіть якщо відповідальних лише двоє, то при першому ж провалі вони вказуватимуть пальцем один на одного. Звичайно, можна допустити й колективну відповідальність, але тоді при покаранні «колективної особи» може виникнути несправедливість щодо окремих її членів, а несправедливість — це руйнівний чинник для будь-якої організації.

— Тобто правильна відповідальність може бути лише персональною?

Так. До того ж що більші можливості відповідальної особи, то більшими мають бути винагорода або покарання. Відповідальність має бути неминучою і відчутною — для дієвого заохочення всіх інших керівників до якісного управління.

— Чи здійснює упра­вління нинішня Верховна Рада?

Безумовно, адже вона приймає закони, обов’язкові до виконання всіма громадянами.

— Чи народні депутати можуть нести ПЕРСОНАЛЬНУ відповідальність за результати свого управління, тобто за стан справ у державі?

Ні! Вони не можуть відповідати за кінцевий результат, адже по кожному окремому закону одні з них голосують «за», а інші — «проти». Кінцевий же результат залежить від усього законодавчого поля, тому на практиці неможливо надійно виявити погані закони та їхніх авторів.

— А чи може нинішня Верховна Рада нести КОЛЕКТИВНУ відповідальність за свою роботу?

Також не може, адже кінцевий результат залежить не лише від неї, а й від Президента та Уряду. «Поділ влад» в нинішній моделі означає поділ відповідальності, тобто її повну відсутність. Адже ВР може стверджувати, що закони чудові, але Уряд і Президент погано їх виконують. Зі свого боку, Президент і Уряд можуть говорити, що це закони погані, бо ВР займається не законотворчістю, а лобіюванням приватних інтересів. У результаті винуватих не знайдеш, влада безвідповідальна, а це найгірший варіант влади.

— А якби в нас була парламентська республіка і ВР сама призначала Уряд, то чи могла б вона нести колективну відповідальність?

Так, тоді б ВР могла нести відповідальність як єдина система. Але в цьому випадку за погані наслідки управління повинні понести покарання ВСІ депутати — і винні, і невинні. Оскільки результати управління державою катастрофічні, то міра покарання такої ВР мала б бути найвищою. Словом, всі депутати мали б отримати довічне ув’язнення з конфіскацією майна за вчинені економічні злочини в особливо великих розмірах. Проте це було б несправедливо щодо частини нардепів.

— Чи означає це, що здійснювати відповідальне управління може лише одна відповідальна особа?

Так! На всіх рівнях державного управління чи самоврядування має бути лише одна особа, що персонально відповідає за стан справ у своєму просторі відповідальності. Бригадир відповідає за управління своєю бригадою, міський голова — за управління містом, Гетьман — за управління державою.

— Але ж це означає зосередження в одних руках законодавчої і виконавчої влади?

Саме так! Це обов’язкова умова відповідального управління. Адже якщо один приймає закони, а другий їх виконує, то при провалі важко встановити, в чому його причина — в поганих законах чи поганих виконавцях. При гетьманській моделі завжди зрозуміло, хто заслужив лаври переможця, а хто — покарання за поразку. Тому Гетьманат завжди спрямований на перемогу.

— Чи спроможна та ж сама особа одночасно і видавати закони, і забезпечувати їх виконання?

Так, адже для цього в неї є і дорадчі, і виконавчі структури. Відповідальний керівник забезпечує цілісність управління, узгоджує розробку рішень та їх виконання. Гетьманська модель усуває протистояння між законодавчою та виконавчою діяльністю.

— Але чи може Гетьман одноособово успішно керувати цілою державою?

Очевидно, що так. Керує ж, наприклад, Білл Ґейтс своєю глобальною корпорацією.

— Хіба можна порівняти складність управління державою і корпорацією?

За рівнем складності це порівняні величини. Наприклад, доход державного бюджету України в 2006 році становив 20,7 млрд доларів США. В цей же рік доход компанії Майкрософт становив 44,28 млрд доларів США, тобто був удвічі більшим.

— Чи можна методи корпоративного управління застосувати для державного управління?

Так, адже подібність між управлінськими структурами держави і корпораціями очевидна. Наприклад, згідно з Конституцією 1996 року, «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» (стаття 5), воля якого реалізується на загальних виборах та референдумах дієздатними громадянами (стаття 70). А згідно з «Принципами корпоративного управління», що затверджені Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку в 2003 році, джерелом влади є акціонери корпорації, воля яких реалізується на загальних зборах акціонерів (п. 2. «Права акціонерів»). В обох випадках загальними зборами ухвалюється Конституція держави або Статут корпорації, обираються Парламент або Наглядова рада, голова виконавчого органу — Президент або Директор, затверджується річний бюджет.

— Що говорить наука про подібність між державою і корпорацією?

Відомий російський вчений Владислав Іноземцев акцентує увагу на трьох аспектах подібності: «По-перше, це організація. Як сучасна цивілізована держава, так й успішна бізнес-структура в переважній більшості випадків організовані демократично. У першому випадку громадяни через своїх обраних представників, а в другому — акціонери компанії володіють як правами, так і можливостями зміщати політиків і менеджерів у ситуаціях, коли помилковість курсу не викликає сумніву в більшості тих, що допущені до участі в його виробленні.

По-друге, це критерій успішності. В обох випадках таким виступає ефективність задоволення запитів громадян або очікувань власників. Єдиною відмінністю держави від корпорації тут є те, що в першому випадку йдеться не тільки про матеріальний добробут, а й суспільні послуги, а також забезпечення безпеки; корпорація ж «в ідеалі» прагне лише реалізувати матеріальні завдання. Насправді ж розходження не такі великі: і держави далеко не завжди успішні у вирішенні сумпільних проблем, і корпорації доволі часто перетворюються на свого роду соціалізовані співтовариства, стурбовані набагато ширшим колом проблем.

По-третє, це безпосередня мета. В обох випадках нею є забезпечення конкурентоспроможності, тобто збереження чи зміцнення своїх позицій — або в глобальному політичному чи економічному вимірі, або на тому чи іншому ринку. Умовою конкурентоспроможності залишається розвиток швидшими за середні темпами» («Власть как бизнес», 2005).

— Отже, гетьманська модель типологічно подібна до корпоративної моделі?

Так, у своїй суті вони майже тотожні, оскільки грунтуються на універсальних принципах управління. Проте певні відмінності є, адже Третій Гетьманат — це глобальна держава-корпорація, яка поєднує переваги держави і корпорації. Активами держави є територія, природні ресурси, патріотично налаштовані громадяни, легітимна армія, мова, тисячолітня історія, етнічна культура, монетарна система. Активами корпорації є раціональна модель управління, надійний захист власності акціонерів, міжнародний захист корпоративної власності, розвинені правові процедури, стимулювання ефективної праці.

— Але ж Гетьман має більшу відповідальність, ніж голова корпорації.

Так, за досягнуті результати Гетьман відповідає своїми майном та свободою. У договорі з народом він може ще більше посилити свою відповідальність, додавши до майна та свободи також власне життя. Це надасть йому більшої легітимності, а його влада набуде ознак сакральності. Такі речі неможливі в бізнесовій корпорації, оскільки ще ніхто з вищого керівництва не прагнув пожертвувати своїм життям заради корпоративного бізнесу.

— В чому головна відмінність між гетьмансько-корпоративною моделлю і нинішнім державним устроєм?

Гетьманат передбачає персонально відповідальних керівників на всіх рівнях державного управління. За стан справ у державі Гетьман відповідає майном і свободою. Керівники всіх рівнів збагачуються лише разом з народом. Влада всенародно обраного Гетьмана контролюється представницьким органом — Вищою Стратегічною Радою і всенародно обраним Конституційним Аудитором — головою Конституційно-ревізійної палати. За нинішнього устрою влада безвідповідальна, адже декларована «моральна відповідальність» владної верхівки — це несерйозно. Більше того, оплата праці Президента і нардепів взагалі не залежить від рівня життя народу, тобто результативності роботи. Верховна Рада не займається розробкою національної стратегії через брак мотивації та низький інтелектуальний потенціал. У державі немає жодного контролюючого органу, оскільки Верховний і Конституційний суди, Генеральний прокурор, Рахункова палата, Уповноважений з прав людини призначаються тими, кого вони повинні контролювати — Президентом і Парламентом. І всю цю «годівницю для паразитів» ще називають демократією.

— О. Шморгун пропонує двопалатний парламент.

Та хоч трипалатний. Яка різниця, якщо нардепи не несуть ні персональної, ні колективної відповідальності за свої рішення. Будь-який колективний орган може виконувати лише суто дорадчу функцію. Навіть ініціатива ВСР щодо імпічменту Гетьмана — це лише порада, яку вона може дати народу.

— А як бути з твердженням О. Шморгуна про «клінч влад» — мовляв гетьманська модель створює нездоланне ворогування гілок влад?

Він щось переплутав. У гетьманській моделі протистояння значно менше, ніж протистояння між Директором, Наглядовою радою і Ревізійною комісією в будь-якій бізнесовій корпорації. За гетьманату єдиним джерелом влади є народ, а Гетьман — виразник народної волі. Вища Стратегічна Рада лише допомагає Гетьману виконувати договір з народом, а Аудитор лише контролює дотримання Конституції та персонального договору Гетьмана з народом. Якщо одна гілка влади не задоволена роботою іншої, то вона може ініціювати переобрання цієї гілки. Якщо ж народ не підтримає таку пропозицію на референдумі, то переобирається сама гілка-ініціатор. Все просто і логічно, жодного «клінчу влад», яким нас лякає політолог.

— Але ж він говорить, що гетьманська модель неправильна.

За цією «неправильною» моделлю працюють найуспішніші глобальні корпорації, вона офіційно рекомендована згаданими вище «Принципами корпоративного управління». Застосування гетьманської, тобто корпоративної, моделі дасть змогу перетворити нинішній корупційний гадючник на чесну й ефективну державу.

— О. Шморгун категорично вимагає припинити публічну дискусію щодо Третього Гетьманату.

Це страх перед майбутнім або рудименти тоталітарного мислення. Сократ був би щиро засмучений таким незрілим поривом, адже виважений і аргументований публічний діалог — найкращий засіб пізнання світу і себе.

Ігор Каганець,
журнал нової еліти «Перехід-IV»