Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

МІСТО УКРАЇНСЬКОЇ СЛАВИ І ТРАГЕДІЇ

(Початок в попередніх номерах)

Кримські татари й українці українці

Згідно з турецьким переписом населення Криму, здійсненим 1666 року, наприкінці XVII століття з 1127 тисяч мешканців півострова 920 тисяч становили українці, татар – близько 180 тисяч і 27 тисяч – греки, караїми, євре та інші. Крим споконвіку був українським. Це підтверджують історики Геродот, Страбон, Кедрін, Зонара та інші. Україна була безпосередньою сусідкою Кримського ханства. Тому велика кількість вихідців саме з цієї землі не повинна викликати здивування. Такі саме цифри наводять автори історичних серій «Радіо Свобода». Дещо інші дані (які підтверджують велику кількість українського населення Криму) наводить турецький мандрівник Е. Челебі, який тоді подорожував ханством. «На Кримському острові, що простягся окіл на 776 миль, розташовані 1600 сіл і 6 тисяч отарів» (так називалися тоді земельні наділи). І що можуть вони у разі потреби чи війни виставити «всього 100 тис. воїнів, а отари – 26 тисяч... але в походи йде 40 тисяч, а за бажанням хана 80 тисяч татар, решта залишаються в Криму». Далі він пояснює причини, через які половина війська має залишатися дома. «В самому Криму перебуває 4 рази по 100 тисяч полонених козаків, 4 рази по 100 тисяч козачих дружин і 3 рази по 100 тисяч синів і дочок. Ще там є 20 тисяч грецьких, вірменських та юдейських невірних. А франкських і мадярських християн нема».

Згідно з документом про перепис населення в Кримському ханстві (ханські татарські архіви Криму), маємо такі дані. У Криму мешкало 180 000 татар, 120 000 українських дівчат у гаремах, 200 000 дітей від них, майже 600 000 українських невільників обох статей на різних працях та майже 90 000 представників інших національностей. Тому нащадки кримських татар – це значною мірою симбіоз татар-воїнів та українських бранок. Тому найправильніше їх називати просто українськими татарами.

У свою чергу прізвища доброї чверті етнічних українців спираються на тюрську мовну основу. До того ж в Україні типовим є зовсім не слов’янський тип жіночої вроди (блакитно- чи зеленоока білявка або шатенка), а зовсім інший, ніж у білорусів чи поляків («карії очі, чорнії брови»). Та й з чоловічим взірцем складно (згадаймо «Наталку Полтавку» Котляревського і її головного героя Петруся: «личко біле, чорний вус» – абсолютно той самий тип гарного хлопця, що й у сучасній Котляревському кримськотатарській поезії).

Між Україною і Кримським ханством були не тільки ясир, не тільки взаємні набіги, коли кочівники палили українські села, а козаки – кримськотатарські, але були й братання, і домовленості, і державні союзи гетьманів з ханами від Богдана Хмельницького й до Пилипа Орлика. Кримські хани та їхні підручні вчили українську мову, а знання татарської було звичайним у середовищі українського козацтва.

Відомі й походи славетних чумаків до Криму за сіллю (до речі, в ті часи це був певною мірою стратегічний продукт. Через нього незрідка виникали війни та бунти). Так само кримські татари ходили в Україну торгувати кіньми, худобою тощо. Кошовий отаман І. Сірко, коли в татар був «недород на траву», дозволяв їм кочувати на запорозьких землях, кажучи, що «коли ми, мешкаючи з татарами по-сусідськи, допомагаємо один одному, то це розумному анітрохи не дивно». Вже згаданий вище Е. Челебі, говорячи про стосунки українців і татар, писав, що султан «за торговою угодою... дозволяє козакам і народу уруському (турецька назва українців) вільне плавання всіма морями своїми (турецькими) та ріками для торгівлі й обміну... А коли хтось із донських козаків почав сваволити на морі, Запорожжю і Криму, згідно з договором, належало взаємно помагати один одному, аби очистити море». Відомо, що 1624 та 1629 року запорожці у союзі з Кримським ханством здійснювали морські походи супроти турків, а 1638 року козаки здійснили успішний похід до Бахчисараю на захист хана Шагин-Гірея від московського війська під орудою Кантемира. Були татари союзниками й під час Визвольної війни Б. Хмельницького. Добрим чи поганим був цей союз – мають вирішувати фахівці, проте, на думку істориків, без нього багато козацьких перемог тієї війни були б неможливими.

Тут треба ще додати, що після руйнації Січі Петром І у 1709 році запорожці вийшли з-під протекторату Росії і пішли на союз із Кримом згідно з Пруським мирним договором 1711 року. Чверть століття Кримське ханство й Запорозька Січ були однією державою. Недаремно український і кримськотатарський прапори мають однаковий колір. Тодішні гетьмани України (П. Орлик, І. Скоропадський, П. Полуботок, П. Дорошенко) прагнули домогтися автономії і поєдналися з Січчю. Тому прагнули встановити з Кримським ханством добрі стосунки. Проте це призвело до насильницького приєднання Січі в 1739 році до Російської імперії.

Леся Українка, дивлячись очима письменниці в обличчя кримських татар, знаходила риси і своїх предків-козаків-запорожців, причому не тільки в ознаках антропологічного типу, а й у господарських навичках і прийомах, у сфері культури – звичаях, орнаментах, символах, побутових та інших речах. Це результат інтенсивного обміну не тільки культурою, а й генофондом, чому сприяло тривале перебування у Криму, як уже зазначалося, багаточисленних полонених з України та спільні військові походи кримських татар і українців.

Унаслідок взаємопроникнення і взаємовпливу різних етносів – визначального фактору історичного розвитку Криму – змінився й домінуючий тоді в державному житті Криму кримсько-татарський народ, який у XVIII ст. вражав іноземців толерантністю, в тому числі й віротерпимістю, працелюбством, майстерністю, витонченим художнім смаком, високою внутрішньою культурою і гостинністю. Ці прекрасні риси народу відбилися у творчості великого українського філософа, письменника і художника Максиміліана Кирієнка-Волошина.

Письменник завжди підкреслював, що Крим – це не Росія, що росіяни завоювали й окупували Крим, знищили величну, прекрасну й давню культуру Тавриди. «Простір століть був для життя тісний, поки ми – Росія – не прийшли. За півсотні літ – із часів Катерини – ми витоптали мусульманський рай, звели ліси, розсипали руїни, розграбували, розорили край. Сиротами пустіють саклі, по схилах зрубані сади. Народ пішов, джерела висохли…» (М. Волошин. «Будинок поета»).

Росію він зображує як варвара, що руйнує давню цивілізацію. Знищення російським царатом кримських садів і поселень починається ще з першої половини XVIII століття, під час Російсько-турецької війни, з перших походів російської армії на чолі з Мініхом та Лассі. З 1783 року, коли Крим загарбала Росія, почалася зовнішня та внутрішня агонія країни внаслідок політики імперії щодо Криму й того чинника, що півострів опинився відрізаним від джерела свого життя – Середземного моря з його торговельними шляхами. Руйнується традиційне на півдні сільське господарство, основою якого була вода, бо знищуються системи водопостачання. Виникає перерозподіл земель, що «систематически отнимались у тех, кто любил и умел их обрабатывать, а на их место селились те, кто умел разрушать налаженное», – писав Волошин.

Крім демографічних змін й розорення господарства, Росія також принесла руїну в культуру Криму. За наказом Катерини II знищувалися бібліотеки, було заборонено татарську мову. Якщо у власній культурі Криму доросійського часу Волошин бачить надбання різних народів, зокрема, «…в архитектуре и в украшениях домов, в рисунках тканей и вышивках полотенец догорает вечерняя позолота византийских мозаик и облетают весенние вязи италийского орнамента», то внеску російської культури не існує. Знищивши «магометів рай», «…взамен пышных городов из Тысячи и Одной ночи русские построили несколько убогих уездных городов по российским трафаретам и частью из потемкинского романтизма, частью для Екатерининской рекламы назвали их псевдо-классическими именами – Севастополей, Симферополей, Евпатории, Древняя Готия от Балаклавы до Алустона застроилась непристойными императорскими виллами в стиле железнодорожных буфетов и публичных домов и отелями в стиле императорских дворцов. Этот музей дурного вкуса, претендующий на соперничество с международными европейскими вертепами на Ривьере, очевидно, так и останется в Крыму единственным монументальным памятником «Русской эпохи». Навряд чи можна вважати прилученням до російської культури ту обставину, що в Криму мандрували як туристи декотрі великі російські поети і що сюди приїжджали вмирати від туберкульозу чудові письменники, але внаслідок нищівної російської політики в «благодатном климате всероссийской туберкулезной здравницы» місцеве татарське населення «поголовно вымирало – именно от туберкулеза – это показатель стиля и характера русского культуртрегерства».

Грубе імперське панування призвело до майже повного знищення татарської культури, проте натомість сама Росія Криму нічого не дала.

Отже, про історичне спільне минуле українського й кримськотатарського народів не слід було забувати в роки громадянської війни в Україні, розв’язаної російськими більшовиками.

Ось які спогади про 1917 рік у Сімферополі залишилися в тодішнього поручника, за фахом агронома Юрія Тютюнника, котрий стане одним з найкращих генералів Української Народної Республіки:

«Закінчилося Шевченківське свято тим, чого не сподівалися ні полковник Кондратьєв, ні хто-небудь інший з наших ворогів. Після параду перед військом виступили з привітаннями делегації від сусідніх організацій. Потім говорив член президії нашого клубу поручник Т. Промова останнього була і коротка, і проста. Він сказав:

– Панотець читав у Євангелії – просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, добивайтеся і відчинять вам. Ми шукали і знайшли себе – з’єдналися поміж собою. Просили дозволу сформувати український полк, але нам того не дано. Добивалися у двері, та нам їх ніхто не відкривав. Що маємо робити? Панове! Маємо силу… так ламаймо ж двері!!!

Громове «слава» перервало промову. І довго розлягалося воно далеко навколо майдану. Коли затихло, промовець докінчив:

– Віднині ми не розійдемося, віднині ми складаємо Перший Сімферопольський полк імені гетьмана Петра Дорошенка.

Знову залунало «слава». За кілька хвилин полк марширував до касарень. Касарні були зайняті. Над ними повівав синьо-жовтий прапор.

До президії клубу прибув поручник Ібрагімов, голова татарської військової організації. Була то людина енергійна, рішуча. Як татарський патріот, він ненавидів москалів усією душею. Мав університетську освіту. Весь час татари підтримували нас. Тепер поручник Ібрагімов просив у нас поради і підтримки. Ми порадили йому робити те, що вже зробили, й обіцяли свою підтримку. Через два дні на мусульманському цвинтарі відбулося татарське свято. Мені довелося бути у складі нашої делегації, яку вислала президія клубу для привітання татар. Свято закінчилося маршем через місто до помешкань нашого полку, де татарам салютували наші частини».

Змагання за Чорноморський флот

Повернімося до подій у Севастополі 1918 року.

Німці, які співпрацювали з Українською Народною Республікою (УНР), уже починали розуміти, що чинна в Україні влада не зможе виконати ті поставки, про які була домовленість між Німеччиною, Австрією, з одного боку і УНР – з іншого. У кінці квітня 1918 року була проголошена Українська Держава. Гетьманом всієї України був обраний Павло Скоропадський.

«В той же день, о 16.00, довідавшись по телеграфу про створення Української Гетьманської Держави, Чорноморський флот, щоб не бути захопленим німцями, підняв українські прапори», адмірал Саблін і його штаб присягнули на вірність Україні.

Вступивши у Севастополь, німецькі війська не зачепили флот, так як це був флот союзної держави. У той же час Росія робить все, щоб не віддати флот у руки Україні. Краще знищити – але не віддати! Більшовицький уряд РСФСР ще раніше прямою телеграмою забов’язав адмірала Сабліна відправити флот у Новоросійськ. Саблін відмовився. Менша частина кораблів під червоними прапорами самовільно тоді покинула Севастополь і перебазувалася до Новоросійська.

В Україну особисто Леніним і Троїцьким направляються диверсійні групи, ліві есери, анархісти і само собою більшовики для організації в середині суверенної держави збройного повстання проти існуючої законної влади. На півдні нашої країни цим займається балтійський матрос Дибенко. А кораблі, які стоять на Новоросійському рейді, приречені на загибель.

Хто з людей середнього покоління не вивчав у шкільному курсі української літератури вигаданий твір О. Корнійчука «Загибель ескадри». З цього брехливого тексту люди дізнавалися про те, як 1918 року в Севастополі українські націоналісти намагалися віддати Чорноморський флот німцям, а «героїчні» більшовики до того не допустили, втопивши військові кораблі в морі коло порту Новоросійськ на узбережжі Кавказу.

Головним героєм радянської п’єси є незламний комісар Оксана, яка навіть відчайдушних матросів присмиряла. В одному з радянських посібників для вчителя говорилося: «За принциповість і доброзичливість, риси справжнього більшовика, Оксана користується великим авторитетом і любов’ю в моряків ескадри. В її особі вітають «всіх революційних женщин» знамениті кочегари Фрегат і Паллада... Зовсім не випадкове таке ставлення до цієї жінки, адже вона представниці народних інтересів, уособлення революційного духу, більшовицької витримки». І далі: «Вона, як і весь комітет, не знає виходу із скрутного становища. Їй також, як і всім, неймовірним здається запропонований Москвою захід – топити бойові кораблі, щоб їх не захопили німці. Але ж вона вміє підпорядковувати свої емоції і дії партійній дисципліні й готова виконати наказ партії. Революційна витримка, партійна дисципліна і організованість – ось які риси характеризують Оксану».

А як насправді розгорталися події? Ленін, Троцький та іже з ними панічно боялися, що Чорноморський флот стане власністю молодої Української держави, а зовсім не того, що він потрапить до рук німців.

10-11 червня 1918 року в Новоросійську проходять збори делегатів від кораблів. Поставлене питання про їхнє затоплення. Представники місцевих Рад з Кубані і Чорномор’я (українці-переселенці) переконують зберегти кораблі: як-не-як, минув місяць, а флот у Севастополі німці не зачепили. Більшовики, махаючи телеграфним підтвердженням Леніна з вимогою затопити флот негайно, домагаються свого. Дискутували-дискутували делегати й вирішили провести референдум 17 червня серед усіх екіпажів, на якому прийняли рішення. Референдум виявив: тілька четверта частина делегатів і матросів за затоплення.

Чорноморцям і кубанцям удалося все-таки переконати екіпажі лінкора «Воля» і ще декілька кораблів не топити їх. І піднявши українські прапори, лінкор «Воля», декілька міноносців і допоміжний крейсер покинули Новоросійськ, взявши курс до Севастополя.

Увечері того ж дня (17 червня) був потоплений «Громкий» – команда відкрила кінгстони, пересівши у шлюпки, – і корабель затонув. Наступного дня так само гине лінкор «Свободная Россия» і затоплюються міноносці, ще через день – затоплюється есмінець «Керчь».

Був реальний прототип образу більшовички Оксани з п’єси «Загибель ескадри». У листі до учнів і вчителів середньої школи робітничої молоді м. Кривого Рогу Корнійчук писав: «Мені розповіли, що вчителька-комуністка була одним з керівників більшовицької організації у Севастополі. Вона загинула від рук білогвардійців. На жаль, ніхто мені більше про неї не міг розповісти. Я створив образ Оксани, щоб хоч в якійсь мірі показати велич душі безстрашних революціонерок-комуністок, які боролися за Радянську владу в найскладніших умовах. І хоч її ім’я справжнє не збереглося у пам’яті тих, хто мені розповідав, вона житиме як Оксана. А не збереглося тому, що у вирі боротьби вчителька ї її друзі комітетчики усі загинули». Пізніше ім’я і прізвище більшовички стало відомим. В іншому листі драматург повідомляв: «В основу образу Оксани я взяв бойову революціонерку-комуністку т. Островську Н.» Звичайно, вона не була українкою.

Кораблі, які покинули Новоросійськ під українським прапором, повернулися до Севастополя. На флоті розпочалася звичайна навчальна робота. Відновлювалися і формувалися екіпажі, набагато поліпшилося постачання: Українська Держава була тоді «оазисом серед голоду і крові», флот ставав професійним: звільнялися офіцери, які не мали освіти за спеціальністю, висунуті революцією. Був ліквідований інститут комісарів, заснованих Тимчасовим урядом.

Але Українська Держава і її Чорноморський флот проіснували недовго. У середині листопада 1918 року військово-морські кораблі Антанти, як і в 1854 році, увійшли в Чорне море. Союзники заволоділи Новоросійськом, а 24 листопада – Севастополем. Український військово-морський флот, розвалений агітацією емісарів – більшовиків і Директорії, не зміг протидіяти й був захоплений.

У 1919 році перед натиском російської більшовицької армії війська Антанти почали евакуацію. Покидаючи Севастополь, інтервенти підірвали гармати на фортеці, машини на бойових кораблях, потопили 11 підводних човнів, загинула вся бригада лінійних кораблів, і серед них панцерник «Борець за свободу» (колишній «Потьомкін»). Він був підірваний за наказом командира англійського крейсера «Каліпсо».

Але більшовики також довго не були в Севастополі. Їх вибив російський генерал Денікін, якого незабаром замінив генерал Врангель.

11 листопада 1920 року після прориву червоними Перекопу (дякуючи рішучій підтримці українських селянських загонів Нестора Махна), Врангель віддав наказ про евакуацію Криму. Генерал вирішив залишити більшовикам замість порту й фортеці руїни. Все, що не було знищено в Севастополі, знищується вщент.

Покидаючи Крим, Врангель потопив 10 підводних човнів, декілька транспортів і сторожовиків, були розграбовані й частково знищені документи Головного морського штабу і його архів. Із собою вивів із Севастополя 2 лінійних кораблі, 2 крейсери, 10 міноносців, 8 канонерських човнів, 4 підводні човни, 12 тральщиків, 16 допоміжних кораблів, 103 десантних і торгових суден.

Всього Врангель присвоїв 157 кораблів колишнього Українського флоту (військово-морського і торговельного).

Відомий більшовицький і військовий діяч Михайло Фрунзе писав: «…впродовж громадянської війни на долю Чорноморського флоту випали важкі удари. В результаті їх ми втратили велику частину його матеріального складу. Втратили величезну кількість досвідчених і професійних командирів …, загубили цілий ряд морських баз, загубили основне ядро флоту і рядового складу. Все це, в сумі, означає, що флоту в нас немає».

Звичайно, знищуючи Українську державу, білогвардійська Росія знищувала і її флот. Більшовицька Москва пішла ще далі, вирішивши знищити якомога більше людей. Розстрілюючи всіх підряд, не звертали жодної уваги на прапори Міжнародного Хреста, під захистом яких Врангель залишив у Криму своїх поранених.

Потім був наказ: усім жителям Криму під страхом розстрілу, заповнити анкети і здати їх у місцеві ЧК. Ленін, консультуючи Троцького щодо проведення «необхідних заходів» у Криму, наголошував, що український Крим відстав на три роки у своєму революційному русі. Його потрібно швидко «підтягнути» до загального революційного рівня Росії.

Був утворений Кримський ревком, який очолив Бела Кун. Його правою рукою стала «більшовичка з немалим стажем» Розалія Землячка (Залкінд). Кримревком установив на півострові режим надзвичайного стану, який супроводжувався жорстоким терором, що вражав навіть на тлі жахів громадянської війни.

У Севастополі розстріляли понад 500 портових робітників за те, що вони працювали на завантаженні транспортів генерала Врангеля. Списки розстріляних публікували у пресі. Вже 28 листопада був опублікований перший список розстріляних у Севастополі: 1634 чоловіка, включаючи 278 жінок. 30 листопада з’явився наступний список: 1202 чоловіка, серед них – 88 жінок. Українське населення знищувалося планомірно.

Окрім розстрілів, відбулися масові страти через повішання. «Нахімовський проспект, – згадує очевидець, – ряснів трупами офіцерів, солдатів і цивільних осіб, арештованих на вулиці і тут же страчених без суду. Офіцерів вішали обов’язково у формі з погонами. Невійськові звисали напівроздягнені. Були використані всі стовпи, дерева, навіть пам’ятники. Історичний бульвар увесь «красувався» трупами, що погойдувалися у повітрі. Така ж картина була на Великій Морській, Катериновській, на Приморському бульварі».

Крім того, значного поширення серед червоноармійців та балтійських матросів набуло насильство над жінками. Кожний матрос мав по 4–5 коханок, головним чином із дружин розстріляних та офіцерів, які емігрували. Якщо жінка відмовлялася ставати іграшкою – її розстрілювали. «Матроси, п’яні й осатанілі від крові, – розповідав один з очевидців тих подій, – увечері, під час оргій, у котрих мимоволі брали участь сестри милосердя, дружини заарештованих та дружини офіцерів, які виїхали, а також заручниці – брали список і ставили хрест проти прізвищ, які їм не подобалися. «Хрестики» уночі розстрілювалися».

Розалія Землячка іноді особисто брала участь у розстрілах і катуваннях, але це було тільки її «хобі», а не виконання посадових обов’язків. Вона впродовж ночей займалася збиранням, обліком і транспортуванням золота та інших цінностей, награбованих у Криму. Цінності йшли на північ – у Москву.

Максиміліан Волошин писав: «Внутрішня подібність більшовизму разюче схожа з російським самодержавством: як і Петро, вони мріють перекинути Росію на кілька століть уперед… створивши їй душу хірургічним шляхом, як і Петро, цивілізують її стратами та тортурами: між Таємною канцелярією і ЧК немає жодної різниці».

Отже, до реального втілення в життя заходів українського уряду, зокрема остаточного підпорядкування Чорноморського флоту колишньої Російської імперії Українській Народній Республіці не дійшло. Внаслідок російської інтервенції (червоної і білої) загинула Українська Держава і загинув Український Чорноморський військово-морський флот.

Олесь Козуля,   
науковий співробітник Національної
бібліотеки України ім. В.І. Вернадського

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com