Про честь і сумління землі нашої

Коли пишеш про цю книжку, мимоволі поринаєш у піднесено-урочистий тон. Ідеться ж бо про людей, які мають у собі частку Святого Духа. Того Духа, який перетворив їхні діяння на подвижництво в ім’я віри Христової, а їх самих – на прославлених святих землі нашої.

Свого часу, опрацьовуючи церковні видання, зокрема календарі, О. П. Кислашко, автор книжки «Життя і діяльність святих нашої землі Руси-України прославлених» (К.: Грамота, 2007), з’ясував, що борців за правду Христову «не виокремлюють як українських святих, більшість із них фігурують як російські». Протоієрей Олександр Кислашко «поставив собі за мету виокремити святих нашої землі, Руси-України, показати їхнє життя. Знати своїх угодників Божих – це релігійний і національний обов’язок українців» .

Отже, автор – особа духовна, і цей факт надає особливої ваги й переконливості його слову про світочів духу. О. Кислашко нагадує, що підставою для канонізації (тобто офіційного визнання   й проголошення   церквою певної особи святою) є: 1) життя й діяння святого; 2) чудеса, які угодник Божий творив за життя або які діялися після його упокоєння силою молитов до його заступництва; 3) у деяких випадках підтвердження нетління мощів.

Понад 200 українських подвижників віри постають як живі зі сторінок книжки. Тим, хто її перевидаватиме, – а зробити це конче потрібно, оскільки наклад 3000 примірників є явно недостатнім для того, щоб угамувати духовну спрагу людей віри і свідомих українців узагалі, – варто подбати про ілюстрації: побачити суворі, але аж ніяк не похмурі лики святих означає дістати від них додатковий заряд духовної енергії.)

Серед українських святих є такі, відомості про яких вичерпуються лиш кількома рядками, і такі, яких добре знає будь-яка освічена людина (як знає, наприклад, про святого рівноапостольного князя Володимира-хрестителя).

То хто ж вони – наші святі? Хто ті апостоли, великомученики і мученики, преподобні і преподобномученики, святителі і священномученики, сповідники і безсрібники – усі, хто уособлює честь і сумління землі нашої?

У «Вступі» О. Кислашко окреслив, як можливий, цікавий підхід до вивчення корпусу українських святих, оснований на критерії походження. Цей критерій, сполучений з додатковими розрізнювальними ознаками, дає змогу виокремити щонайменше п’ять категорій таких осіб.

1. Святі, які були українцями, жили й діяли в Україні.

Кожний з обранців Божих був непересічною Особистістю, і кожний здійснив натхнений Усевишнім життєвий подвиг, який засвідчив святість намірів і велич духу. Бог і Україна – ці духовні засади становлять одноцілість у подвижництві українських святих в ім’я віри Христової.

Митрополит Київський і всієї Русі Іларіон уславився як виразник «змагань усамостійнення Київської митрополії від Константинополя» під час напружених відносин між Київською державою і Візантією. Святитель Іларіон – перший українець, який став митрополитом Київським. У «Слові про Закон і Благодать» він наголосив на тому, що руський народ ніколи не був рабом чужинців.

Подвигом аскези (тобто відмови від земних благ для досягнення духовного ідеалу) було життя уродженця Чернігівської землі преподобного Антонія Печерського) – основоположника чернецтва в Україні й засновника Києво-Печерського монастиря. Начальник усіх руських ченців відбував подвиг у печері. Проте він був не лише суворим аскетом, а й розрадником усім, хто до нього звертався; лікував хворих і творив чудеса.

Подвигом людинолюбства відзначився преподобний Агапіт Печерський, київський чернець, лікар. Він «зціляв хворих молитвою і зіллям, яке сам заготовляв». Агапіт лікував усіх – і ченців, і людей з Києва й околиць, не беручи за це жодної винагороди.

Духовний подвиг на ниві просвітництва становить життя й діяльність печерського подвижника Нестора Літописця.

Подвиг преподобного Аліпія – це чудотворний іконопис. Перший відомий український іконописець, родом із Києва, чернець «Аліпій малював ікони безкоштовно. Коли ж хтось за намальовану ікону давав винагороду, він ділив її на три частини: одну – на купівлю приладдя, потрібного для малювання, другу – на бідних, а третю – на монастир. Ікони, які малював преподобний, ставали чудотворними».

Подвигом незлобивості уславився преподобний Никон Сухий, Печерський (XII ст.). Полонений під час нападу половців на Київ, чернець Печерського монастиря Никон три роки зазнавав нелюдських катувань. «Від таких   мук і страждань Никон висох і його почали   прозивати Сухим». Преподобний Никон за все дякував Господові і постійно Йому молився. Після свого чудесного визволення з полону преподобний Никон творив чудеса, «лікував хворих, визволяв від смерті полонених і половців».

Подвигом преподобного Іова, уродженця Галичини, ігумена і чудотворця Почаївського, була оборона православної віри від католицизму, уніатства і протестантизму. Близько півстоліття преподобний Іов керував Почаївським монастирем; належав до найосвіченішого чернецтва, як Іван Вишенський, Іов Княгиницький, Захарія Копистенський. «Книга блаженного Іова Желізо, ігумена Почаївського...», яка містить десять проповідей, спрямованих проти католиків, уніатів і протестантів, належить до видатних полемічних творів кінця XVI – початку XVII століття.

Загалом понад 30 українських святих, тобто кожного сьомого, було вбито, закатовано ворогами Христової віри й Української Православної Церкви.

              

 2. Обранці волі Божої, які народилися в Україні, але опинилися поза її межами й там прославилися як святі

Ці діячі Української Церкви часто-густо виконували не тільки власне духовну, а й широко кваліфіковану культурну місію. Разом зі словом Божим, яке несли у світ українці, інші народи здобували символ віри – провідну зорю свого історичного поступу.

Подвиг поширення віри Христової українськими святими має історію, тривалістю понад шість століть – від онука Ярослава Мудрого благовірного князя Костянтина до святителя Софронія, єпископа Іркутського. Назвемо тих українських святих, хто вкрив себе славою на цій ниві.

Благовірний князь Костянтин, Муромський чудотворець,через сто років після Хрещення Київської Русі-України Володимиром Великим охрестив Муром та «із величезною енергією взявся за будівництво храмів і монастирів по селах і містах муромської землі». Віра Христова поширилася й у сусідній, рязанській землі.

Подвигом уславлення Христової віри й Української Православної Церкви є створення й видання святителем Димитрієм (Тупталом), митрополитом Ростовським, уродженцем Київщини, повного «Житія святих». Це стало «визначною подією в житті української церкви й усіх православних слов’ян».

Перекладена з церковнослов’янської на українську мову й перевидана з нагоди 1020-ліття Хрещення Київської Русі-України, семитомна (!) книга житій святих Димитрія Туптала продовжує вершити подвиг духовного наступництва в Україні й за її межами.

3. Угодники Божі, які прибули до Києво-Печерського монастиря з інших земель і здобули святість в Україні

                     Історія свідчить, що в нашій Лаврі, цьому осередку автентичного православ’я, з його неповторною аурою святості, люди зазнавали ( і зазнають досі) чудесних перетворень. «Сонцем землі Руської православний український люд називав перший справжній монастир у Русі-Україні – Києво-Печерську лавру, звідки вийшло багато подвижників» .

 На подвиг служіння християнській громаді обернув своє життя преподобний Феодосій, ігумен Києво-Печерський. Курянин родом, преподобний Феодосій став основоположником упорядкованого за Студійським статутом чернечого життя в Україні. Він «не тільки не ізолював Печерський монастир, а й підтримував його тісний зв’язок із світом. Цим він дав напрям українському чернецтву, яке, перебуваючи в монастирі, дбало не тільки про власне спасіння, а й ... служило ближнім своїм і працювало для їхнього спасіння».

Подвиг порятунку людей від голодної смерті вписав у історію Української Православної Церкви своїми богоугодними діяннями преподобний Прохор, чудотворець Печерський. Він прибув у Печерський монастир із Смоленська. Життя преподобного було суворим, подвижницьким. Він відмовився їсти хліб, збирав лободу, сушив її і з неї виготовляв хліб, за що дістав прізвисько Лебедик (лобода – по-староукраїнському «лебеда»). Коли на Русі вибухнув великий голод, «преподобний Прохор роздавав людям хліб із лободи, який за його молитвами видавався їм кращим за пшеничний. Господь нагородив його даром чудотворця. Коли хто брав хліб без благословіння, то він був гірким, його не можна було було їсти».

Подвигом самозречення стало життя преподобного Арефи, затворника Печерського, який приїхав у Печерський монастир із Полоцька. Важка праця, виснажливі пости, гарячі молитви і повсякчасне добротворення – таким було життя преподобного Арефи, увінчане затворництвом.

4. Неукраїнці – київські митрополити, які прославилися як святі

Попри те що ці угодники Божі не є українцями з походження, наш нард шанує їх як українських святих – за подвиги духовного чину, здійснені на українській землі.

Моральна привабливість українського характеру (адже українець – мужній воїн, сумлінний трудівник, дбайливий сім’янин, людина богомільна й богобоязна), тривога за долю щедро обдарованої землі, яка зазнавала стільки горя і страждань від ворогів нашої віри і нашої свободи, – усе це волею Божою спонукало людей духу, що спілкувалися з українцями, ставати їхніми заступниками у Христі, їхніми щирими наставниками й проводирями.

Подвиг хрещення першопрестольного града Києва належить святителеві Михаїлу, першому митрополитові Київському і всієї Русі, чудотворцю. Ревний архіпастир землі Руської – Михаїл, за свідченням літописців, був болгарин або сирієць. Хрещення Києва започаткувало просвітлення Київської Русі світлом євангельської істини. Святитель Михаїл «відвідав великі міста Київської Русі: Чернігів, Переяслав, Білгород, Володимир-Волинський, Ростов Великий, охрестив тамтешніх жителів, поставив у них єпископів і пресвітерів для прославлення імені Божого серед народу...».

Про епохальну просвітницьку діяльність святителя Петра Могили, митрополита Київського і Галицького та всієї Русі, широко відомо. Наслідком цієї діяльності представника стародавнього молдавського роду Могил в Україні став засвідчений, зокрема, іноземними мандрівниками надзвичайно високий рівень загальної грамотності населення. Києво-Могилянський колегіум був не лише центром освіти і наукової думки, а й інструментом захисту православної віри. У колегіумі П. Могила «виховав духовних пастирів, учених і багато визначних церковних діячів, які зробили вагомий внесок у розвиток православного богослов’я і культури не лише в Україні, а й у сусідніх державах».

Подвигом    конфесійної толерантності було намагання           П. Могили подолати розкол між східною і західною церквами. Святитель «хотів об’єднати, а не злити церкви, не підпорядковувати одну церкву іншій. Умовою об’єднання церков мала стати віра неподільної церкви».

Для історичного акту такої ваги і масштабу в XVII ст. передумови не склалися. Не виключено, що вони постануть лише тепер, за наших днів...

Митрополит Київський і Галицький Володимир – перший священномученик, який постраждав за віру Христову під час переслідувань, яких зазнала наша церква у XX ст. Уродженець Тамбовщини владика Василь Богоявленський став митрополитом Київським і Галицьким 1915 року. 25 січня 1918 року «п’ять озброєних солдатів вивезли митрополита за територію Лаври і розстріляли. Архіпастиря-мученика розстрілювали розривними кулями і кололи штиками».

5. Святі – українські князі, які жили не на українських землях

 Подвиги українських святих свідчать про те, що духовна велич стверджується не лише богоугодними ділами, а й самою смертю в ім’я християнських ідеалів.

Подвиг мученицької смерті ради любові до ближнього поклали на вівтар Української Православної Церкви святі благовірні князі Борис і Гліб (1015). За дорученням батька, святого рівноапостольного Володимира Великого, вони князювали на своїх землях (Борис – у Ростові, Гліб – у Муромі), маючи постійний зв’язок із Києвом як столицею Київської держави. «Ради Христового Євангелія й заповідей любові до ближнього князі Борис і Гліб прийняли смерть», замучені рідним братом Святополком Окаянним. «... Борис і Гліб завоювали любов і шану як послідовники Христові, які потерпіли невинно» (с. 47), ставши (1021) першими прославленими руськими святими.

Подвиг ушанування віри Христової здійснив благовірний князь Володимир Новгородський (1052), збудувавши в Новгороді величний кам’яний собор Святої Софії. Онук рівноапостольного князя Володимира і старший син великого київського князя Ярослава Мудрого, благовірний Володимир вісімнадцять років управляв Новгородським князівством. «Для Новгорода собор Св. Софії на багато віків став головною святинею міста».

Навіть побіжний огляд вікопомних діянь і славетних доль українських святих переконливо доводить, що наша церковна історія – це не один із «додатків» до історії цивільної, а її духовний еквівалент, невичерпне джерело національно-релігійного, духовно-патріотичного виховання. Попри властиву новітнім часам масову зневіру й агресивне безвір’я, меркантилізм, зради особисті, громадські і громадянські, – духовний приклад українських святих навчає моральної мужності, непохитної й непохибної стійкості у вірі, безсрібництва, самозреченого подвижництва і шляхетної жертовності в ім’я Бога і України.

У пантеоні української культури духовна складова є визначальною. Національна ідея, оперта на вірі у святість і богонатхненність патріотичного чуття, – запорука нашої перемоги над усіма внутрішніми і зовнішніми ворогами Української Незалежності.

... 11 липня цього року Помісний собор Української Православної Церкви Київського патріархату канонізував князів Ярослава Мудрого і Костянтина Острозького, митрополита Київського святителя Іова (Борецького), а також святого праведного Петра Калнишевського, останнього кошового Запорозької Січі.

Славна історія українських святих писатиметься вічно.

Анатолій Венцковський