ТАМ, ДЕ ЮР’ЄВА БОЖНИЦЯ. Остерський музей готується відзначити 100 років

У цьому тихому містечку на Чернігівщині за часів, про які йдеться в Іпатіївському літописі, нуртували найбурхливіші політичні пристрасті.

1146 року племінник Юрія Долгорукого київський князь Ізяслав Мстиславович “іздолаше Городок Остерський”, посадив там свого брата Володимира і, розірвавши мирну угоду з Ольговичами, рушив полки киян та чорних клобуків на Сівершину, а з осені 1147 року активізувалися Ольговичі Чернігівські в спілці з сином Долгорукого Глібом. І почалося... То Мстислава Переяславського варта будить: “Вставай, княже, Гліб прийшов по тебе!” То Юр’євичу доводиться гукати до сусіднього князівства: “Іде на мене Ізяслав, допоможіть мені!” То чубляться то миряться – і все те в Острі.

Посварився з татком старший син Долгорукого Ростислав – і одразу, бачте, захотілося йому “трудитися за землю Руську”, а Ізяслав не забарився винагородити той патріотичний порив: “Якщо батько тобі волості не дав, то я тобі дам”. А щоб Городок Остерський перепав таки ж Ізяславові, то родичі спільними зусиллями заходилися витурювати звідти Гліба. Це їм вдалося. Далі під час учти вирішили “обломати” Долгорукого – і запропонував новоспечений правитель Юр’євичу: “Іди до Ужська і побудь там: постережи Руську землю, доки я піду до батька твого і помирюся з ним або якось інакше з ним управлюся”. Якщо вірити Соловйову (“Історія Росії”), то “управився інакше”. Тож Юрію на якийсь час довелося поміняти престижний київський стіл на куди скромніший остерський прихисток. Незабаром в “труди заради землі Руської” впрягся не лише брат, а й сват – Володимир Галицький. За його допомогою Долгорукий повернувся до Київа, однак і племінничок мобілізував уже не тільки своїх воїв, а й поляків, берендеїв та мадяр. І знов дядечко Долгорукий мусив переводити дух у Городці Остерському.

Скільки тодішніх осіб удостоїли одвідинами тиху сіверську землю – і всі влаштовували на свою честь “фейєрверки”, палячи все, що горіло! На щастя, стачало очеретів та “плавнів”, аби там могли відсидітися під час “княжих гулянок” ті, що споконвіку прагнули на рідній землі спокійно вирощувати хліб і дітей, маючи на те священне право. Відтак не будемо ані ганьбити острян, котрі мали звичку давати дьору, коли на зачарованій Десні з’являлися князівські лодії, ані захоплюватися їхніми сусідами глібівцями: ті, мабуть, не вправившись накивати п’ятами, якось відбилися від Мстиславовичів, хоч навряд чи й розуміли, чим вони кращі від Ольговичів.

Долгорукові родичі поклали собі “знищити Юр’єво кубло” – пустили димом Городок на Острі. Спопеліла й “деревом вирублена” Михайлівська церква, олтарна ж частина викладена із бутового каменю, достояла до наших днів, навіть дещо від фрескового розпису лишилося. Витримала ще й багатовікову облогу остерських мирян, бо ж каміння цієї пам’ятки ХІІ століття мали за священне, і кожний забудовник прагнув хоч дрібку його покласти у підмурівок свого дому. З часом остряни дістали в своє розпорядження сталеві ломи, але ж і церкви-фортеці колись будували не так, як теперішні багатоповерхівки. Юр’єва Божниця, що увінчує штучного походження пагорб, який мальовниче огинає річка Остерка, пізніш стане візитівкою древнього міста.

А тоді, коли над згарищем курився дим, Юрій Долгорукий “вздохнул от серця” і почав “совокупляти свої вої” та бити депеші тим родичам, з якими не встиг “побити горшки”. І розгорілася “любов до землі Руської” серед князівської родини так, що простолюд уже місяцями з очеретів не вилазив.

... Виплеснувши цей потужний протуберанець, історія пішла собі іншими шляхами, а Городок Остерський, немов казковий град Кітеж, опустився на саме дно провінційного спокою, з мудрою відстороненістю сприймаючи все, що відбувалося потім. У ХІХ столітті Остер став тим “не дуже віддаленим місцем”, куди царський уряд висилав бунтівних інтелігентів і вони створили неповторну ауру культури, яка оповивала провінційне містечко. На цілу Україну колись гриміла остерська театральна трупа, й далеко за межами губернії знаходила своїх передплатників газета “Остерські хвилі”.

У жовтні 1912 року рішенням земської управи було виділено скромне приміщення під “Шкільний музей наочних посібників”. Фундатором і першим завідувачем його став історик і археолог Анатолій Григорович Розанов, він же організував Остерське наукове товариство краєзнавства (1924 рік). Під керівництвом Розанова було відкрито й розкопано низку древніх городищ, зібрано унікальні етнографічні та фольклорні пам’ятки древнього козацького краю, які й склали найпершу експозицію. Офіційною датою відкриття Остерського музею вважається 3 травня 1919 року, хоч діяти він почав раніше. І по сьогодні музей знаходиться в будинку генерала-лейтенанта, кавалера болгарського ордена Льва і Сонця та багатьох інших нагород Володимира Костянтиновича Солонини (1854-1914), котрий подарував свою садибу місту. Споруджений 1898 року, цей скромний, порівняно із сучасними котеджами, дім сам по собі становить великий інтерес. Тут збереглися чудові кахляні груби та камін роботи місцевого умільця Михайла Бобруйка, у кімнатах, великих і малих, з вишуканим смаком розташовані експонати. Унікальні колекції були розграбовані під час німецької окупації, але й те що збереглося з давніх часів вражає змістовністю. Тут можна помилуватися старовинним іконописом та портретним живописом, зразками народного ткацтва й вишивки, предметами побуту, шедеврами саксонської та китайської порцеляни. В музеї ведеться серйозна наукова робота, зокрема зібрано унікальні матеріали пов’язані з життям і діяльністю засновника чуваської поезії М. Сеспеля. Звинувачений на Батьківщині в спробі підпалити Ревком, він приїхав в Остер до свого друга Федора Півторака, і тут його життєвий шлях трагічно обірвався. Є багато цікавих матеріалів про відомого мистецтвознавця професора Всеволода Зуммера, котрий в 1952-56 роках працював у музеї; силами науковців музею, зокрема Ольги Добробоженко, за участю журналу “Сіверянський літопис” видано надзвичайно цінне дослідження Олександра Бузуна “Історія Остерщини”, де, немов у краплині води, відбито еволюційний поступ нашого народу.

Музей – це те місце, де завжди краще побувати, аніж читати хоч би й найдетальніший опис експозиції, тим більше – коли це серце старовинного міста, що жене з минулого в майбутнє духовну кров, яка струмує в глибинах пам’яті “і мертвих, і живих, і ненароджених”. Рипучими східцями піднятися на другий поверх старовинного будиночка, не забувши визирнути з вікна, зустрітися з поглядом на портреті його колишньої господині педагога Ніни Солонини, уявити як вона приймала гостей – місцеву інтелігенцію – під неповторний спів мідного самовару. Торкнутися Вічності, матеріалізованої в камені Юр’євої Божниці, пройтися по бруківці-межигірці, виготовленій понад століття тому, помилуватися Десною, особливо мальовничою біля Остра і, якщо сезон, то скупатися в Остерці, чия вода бурштинова від йоду, а тому особливо цілюща.

Музейний простір, як і церковний, стінами приміщення не обмежується: історичні епізоди, що чимось врізалися в колективну пам’ять, передаються з уст в уста від покоління до покоління. Такі, наприклад.

Коли в небі з’явився перший літак, то всі – від малого до старого – бігли за ним до самого Козельця, забувши й оселі позамикати. Тоді здійснював свій уславлений переліт Нестеров, а свиня, що трюхикала полем, заледве не внесла корективи в історію з географією. Бо видатний авіатор, приземлюючись, лиш чудом уникнув катастрофи.

Розповідають, що 1905 року кілька завзятих молодиків з аж ніяк не бідних сімей спробували здійснити революцію, пройшовшись тихими вулицями з червоним прапором. Мабуть, згадавши історичний досвід, остряни поховалися по хатах, і навіть вікна серед білого дня позапинали. Опір бунтарям вчинили їхні батьки:

– Дурні, та ж на вас, коли щось заколотите, найперших усе й окошиться...

Так воно приблизно й сталося через два десятиліття, з чого випливає стара як світ мораль, що старших належить слухатись. Однак хіба коли на ту істину зважали? Відтак наступною вікопомною подією ХХ століття став перший мітинг на честь перемоги революції 1917 року.

– Христос воскрес. Христос воскрес, Христос воскрес! – проголосив з цього приводу представник нового покоління будівників прекрасного майбутнього Микола Одинець. Через кілька місяців, переорієнтувавшись, він почав активно боротися з релігійним дурманом.

Інший мітинговий авторитет – циган Панько – задекларував принцип, який його одноплемінники послідовно утверджували від часів короля Сигізмунда ІІ, котрий дарував Остру право вільної торгівлі:

– Хай живе нова влада і ярмарок двічі на тиждень!

Потім, розповідають, на трибуну вискочила дама в шкірянці з пістолетом у руці – не місцева, звісно. Після того народ розбігся, бо вирішив, що настає кінець світу. Оце те, що найбільше запам’яталося острянам – інші події значення для неписаної історії не мали.

Коли під час пореволюційної смути на Остер наскочила дика дивізія, то до розшалілих чеченців вийшла немолода, але вродлива й сповнена гідності жінка зі старовинного роду Лиждвоїв:

– Де ваш син? – вигукнув командир, занісши над її головою шаблю.

– Юначе, – спокійно звернулася вона до нього. – У вас є мати?

– А як у мене не може бути матері?

– І вона знає, де ви?

Люди пам’ятають що це запитання, враз остудивши гарячі голови, врятувало не одне життя.

Треба сказати, на сіверській землі сформувався особливий тип жінок незалежної вдачі, котрі вміли, ні на кого не спираючись, дати раду власній долі. Зразок такого характеру – Наталка РОЗУМ: не схотіла бути “кавалерственою дамою” при дворі своєї невістки Єлизавети ІІ – сіла царицею у власному шинку на роздоріжжі. І не треба всміхатися: то ще питання, яким би шляхом пішла наша історія, коли б чоловіцтво не квапилося до Москви по нагороди та по руки боярських дочок, а лишалося хай скромними, але – господарями на власній землі. Втім, то вже було пізніше, 1637 року саме з Остерщини стартувало народне повстання під проводом Якова Остряниці, що стало важливим етапом у становленні свідомості українського народу напередодні Визвольної війни 1648-1654 років.

Розповідають, що в урочищі Солонинівщина закопані козацькі скарби, і кілька поколінь любителів пригод віддали належне їх пошукам, викопавши таку капітальну яму, що вона ледь не стала котлованом для фундаменту великого заводу по виробництву радіодеталей. Свого часу ці розкопки спонсорував Василь СОЛОНИНА. І робітники, яких він наймав, слали до Парижа, де перебував цей потомствений остерський дворянин, телеграми такого змісту: “Уже дзвенить! Переказуйте гроші!” Цю фразу, що стала ідіомою, можна почути в Острі й досі, хоча вже мало хто знає, що її породило.

Скільки ж авантюр “продзвеніло” за останнє десятиліття, а їх організатори мали одну мету – витягнути гроші з кишень довірливих людей.

Свої володіння з будиночком, де влаштовано музей, Василь Солонина заповів Остру за умови, не чіпати вікових дубів і лип, лишати територію заповідною. Приватизація, що поклала в руїни так і не розбудований завод радіодеталей, сприяла виконанню цього заповіту...

Усередині минулого століття на Острі ще лежав відбиток особистості благородних земських діячів. Ще був живий лікар ТАРАШКЕВИЧ – меткий, сухенький, завжди усміхнений, він тримав під профілактичним контролем здоров’я цілого міста; ще приїздив щоліта професор Михайло КОЛЕНЬКО; ще точилися розмови про археологічні розкопки Василя РОЗАНОВА; ще згадували добрим словом істориків Олександра БУЗУНА та Всеволода ЗУММЕРА – останній за наукову об’єктивність відтягнув скількись там літ у місцях, де “Макар телят ганяє”... Ще було для всіх неписаним законом слово старенького священика Вознесенської церкви отця Василія – партизанського опікуна. У такій атмосфері само собою в дітей виховувалося відчуття духовного спадку, який належало шанобливо прийняти від попередників, щоб, збагативши його, передати наступникам...

І що ж тепер? Не будемо про це, бо Остер сьогоднішнього дня мало різниться від будь-якого містечка в Україні: ті ж проблеми, ті ж болі й ті ж розчарування. І тільки патина старовини, що лежить на ньому, як на картині великого майстра, робить його неповторним. Такі містечка в усьому світі живуть за рахунок припливу туристів, але поки що про це й мови не може бути, бо ж навіть той скромний і малокомфортний готель, що був, приватизований за копійки, фактично перестав існувати.

А тому не лишається іншого, як, віддавши належне спогадам про вікові задеснянські дуби й тихі озера, круториям й плесам “зачарованої Десни”, водам Остерки, пісням, що вечорами стелилися по луках од села до села, незворушній, мов саму Вічність у себе увібрала, Юр’євій Божниці, мовити на прощання: рідна земля!

За неї вмирали, коли приходив її загарбати чужинець, і вмирали від туги по ній, живучи на чужині.

Наталя Околітенко
м. Остер
Козелецького району Чернігівської області