Уроки для України

Події в Грузії, як на мене, мали б зірвати чи не кожного притомного українського політика (якщо такі є) з лежаків у Гурзуфі чи Майорці, настільки різкий запах пороху повіяв над Україною. Однак ліниве плем’я кишенькових злодіїв, яке править сьогодні Україною (визначення в’їдливого аналітика Євгена Жеребецького), не здатне ні осмислити те, що відбувається, а тим більше якось адекватно на це зреагувати. Отож — де Рада національної безпеки та оборони, коли розпинають нашого союзника? Врешті — де держава як така?

Тому моя перша увага була прикута саме до них — наших поводирів та їхньої реакції в умовах справжньої небезпеки. Бо ж ідеться не лише про Грузію, а й про Україну. І підсумки невтішні. Жодної суттєвої мобілізації політичного класу не відбулося. Боюся, що її не буде і тоді, коли російські кораблі будуть входити в Севастопольську бухту.

Майже не зреагувало і саме розімліле на пляжах та баштанах українське суспільство. Неначе не усвідомлює, що тепер у Цхінвалі — все одно жити ніде — місто зруйноване, хоча й повернулося в лоно Росії. А народ розігнаний по всіх-усюдах. Що цей сценарій запросто може повторитися не лише у Севастополі, а й у Львові.

Маємо констатувати, що в українського проводу, як завжди, дві проблеми — сварка і параліч волі. Щоправда, дехто з найчільніших представників влади свідомо відмовчується, як от наша вольова Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко та Голова Верховної Ради Арсен Яценюк. Хотів би нарешті почути майбутніх претендентів на пост Президента України у цей кризовий для України час. Чи то домовилися з деким, чи просто перестрашені. Попри всю мою іронію до президентської гілки влади, Віктор Ющенко все ж щось робить. Щоправда, про його силу волі теж відомо. Хоча це не означає, що він отримає чергову індульгенцію, щоб вдруге стати Президентом. Занадто багато дров наламав. Та іншого нема. Хитрі щурики сидять під віником.

Наступне — це ті лобістські групи, які гордо називають себе партіями. З їхнього боку ми отримали лишень якісь кволі заяви. Явно написані під палючим сонцем і не встаючи з лежака. Жодних справжніх політичних акцій, як і дій, немає. Якщо не враховувати проплачених все тими ж російськими «творцями миру» групок старих комуністок під Посольством Грузії у Києві. А де ж наші полум’яні націоналісти та тверді націонал-демократи? Теж на лежаках. Принаймні, відомі мені лідери саме там.

Більшість ЗМІ контролюється Росією, якщо говорити про телебачення. І для нас, виявляється, сьогодні головне побачити, яким хорошим був президент Леонід Кучма. Однак серйозного аналізу навіть в інтернет-виданнях немає. А всі чати забиті ФСБешниками — цілодобово строчать реакції та страшать авторів. Щоб ніхто і писнути не смів у Хохляндії. Ось де насправді кипить робота!

Але повернімося до самої суті справи — чому Росія так вперто не припиняє вогню? Чи тільки ненависть до режиму Міхо, який постав у Грузії, рухає тандемом Путіна — Мєдвє­дєва? Думаю, що ні. Ця сутичка у малесенькій Грузії є знаковою для цілого світу. Очевидно, йдеться про зміну світового порядку. Росія остаточно показала, насамперед США, що вона повністю вийшла з кризи, до якої призвів розвал СССР. Росія показує США, що вони ніяк не можуть вплинути на те, що відбувається не так у Грузії (і буде відбуватися у всій периферії Російської Федерації включно з Україною), а й, що головне, у самій Росії.

Причиною цього є і загальний розвиток геополі­тичної ситуації у світі і низка помилок, яких допустилися США. Як от визнання незалежності Косово. Навіщо це було США — загадка для самих американців. Зрозуміло, що після цього світове status quo було зруйновано. Щоправда, гадаю, що й попри Косово Росія все одно пішла б на цю чи іншу війну. Просто вона відчула, що Захід розколотий (не без допомоги «Газпрому» та ФСБ) — позиція ЄС невизначена і неконсолідована, Німеччина заблокувала її зближення з НАТО. Так само, як і просування України до НАТО. Загострилися економічні суперечності ЄС та США.

Водночас США ніяк не можуть вирішити ірак­ську проблему (чи не хочуть — бо такий стан для видобутку іракської нафти чи не найкращий з усіх можливих).

А найголовніше — проблема Ірану та його атомної зброї. І для багатьох так і немає відповіді — а чи не розміняли США маленьку Грузію на допомогу Росії у вирішенні цієї проблеми? Про що шепталися Кондоліза Райс та Путін під час її останнього візиту до Москви?

Однак повернімося до бонусів для Москви. Що вона здобуває, опанувавши чи то Південною Осетією, чи то Грузією, якщо вдасться.

Росія промацує, наскільки далеко вона може зайти, ламаючи норми міжнародного права. Після бійні у Чечні, яку Захід слухняно проковтнув, ворота до експансії на Кавказі для Росії відчинилися. І Захід далі ковтає факти бомбардування Тбілісі та ведення війни з України як плацдарму для російського Чорноморського флоту. Отож і Україна так чи інакше «воює» проти дружньої Грузії. Причому її про це навіть не питають. Ба більше — на неї погаркують зі штабу російських збройних сил та російського МЗС. Росії в цьому конфлікті вдалося пройти дуже далеко. І не лише в грузинському напрямку, а й в українському. Ось де проявилося безсилля україн­ської влади та слаб­кість Української держави, яка дійсно не контролює свою територію та інформаційний простір! А це тільки початок.

Другим важливим завданням є повне опанування родовищами та шляхами транспортування нафти та газу з Центральної Азії та Кавказу у ЄС. До цього часу залишався єдиний альтернативний шлях через Азербайджан, Туреччину, Грузію та, можливо, Україну (славнозвісний та провальний для України проект нафтопроводу «Одеса — Броди»). Завдання-максимум для Росії — відтяти ЄС та США від цих нафто- та газоносних регіонів і перетворитися на повного монополіста. Остаточно взяти і так безсиле ЄС за горло. Не забуваймо, що паралельно Росія опановує родовищами у Лівії та Алжирі. А прикриттям є військово-морська база РФ у Сирії.

Тому так важливо було випередити США і не дати заскочити Грузії (а заодно і Україні) під парасольку НАТО. В цьому Росії допомогли корумповані росіянами німецькі соціал-демократи, які й досі попри все керують німецькою зовнішньою політикою. Після цієї війни, напевно, тільки ідеаліст може очікувати позитивного вирішення питання надання Грузії (і Україні) ПДЧ в НАТО. Та сама Меркель має всі аргументи знову, якщо не назавжди, заблокувати шлях цієї країни до НАТО. Що й зробить.

Отож 10 років підготовки путінської Росії до реваншу не пройшли марно. Росія готова до подальшої експансії. Тоді як наші горе-геополітики та вій­ськові експерти, розробляючи військову доктрину, всі ці роки патякали про від­сутність для України зовнішньої загрози і як вогню боялися розгорнути наші оборонні системи на Схід — бо ж там «брати». А що, як «обидяться». В результаті готовність України до того, щоб її не використовували як хочуть, ведучи війну з її території, нульова. Отож чекаймо в гості «миротворців»?

І висновки. Геополітична ситуація в світі різко змінилася. І не на нашу користь. У великій геополітичній грі Україна є фігурою малої величини. Її можуть кожної миті розміняти на солідний виграш.

Міжнародне право перебуває у кризі. Міжнародні інституції безсилі. І навіть злочинно безсилі, чим і користується агресор. Світ знову повернувся до примату сили. Це гідна відповідь «постмодерністам» від політики, які щось там белькотіли про диктат права та прав людини.

Україні покладатися можна тільки на свої сили. Чим не повторення тези Степана Бандери? Однак у цій ситуації нам нічого, окрім цього, не залишається? У геополітиці друзів та союзників немає. У кращому випадку можуть бути попутники.

Отож і з союзниками, і з супротивниками слід розмовляти з прагматичних українських позицій. Немає чого бавитися у цивілізованого чистоплюя, коли банда головорізів опускає тебе в тюремній камері. Якщо ЄС хоче мати у грудні-січні газ та нафту у себе вдома, то вони повинні як зіницю ока пильнувати мир в Україні та Грузії, а то, не дай Боже, знову пішовши по лісах, українські «националистические отморозки» рознесуть вщент газогони та нафтогони десь на Волині чи у Карпатах. Про транспортування нафти до Супси навіть не нагадую.

Сподіваюся, час в України ще є. Хоча не володію всією інформацією. Бо багато чого чиниться за кулісами. Може, нас ще не встигли вторгувати в обмін на якусь Північну Корею чи все той же Іран.

Концепцію безпеки країни слід в корені переглянути. Ми повинні переосмислити всю систему небезпек і ризиків. Потрібно в корені переглянути інформаційну безпеку держави, бо ми програємо Україну і без патронів — досить одних екранів телевізорів.

Має відбутися консолідація нації, навіть якщо вона коштуватиме суттєвих поступок у внутрішній політиці. Бо ще раз наголошую — попри те, якою мовою ми розмовляємо, російські бомби не розбиратимуть, як не розбирають у Горі чи Тбілісі.

Тарас Возняк, ZAXID.NET