«ТАРІЛКА» над Парижем

Тривалий час тема «літаючих тарілок» означала щось зовсім легковажне, але приваблювала публіку із-за гострої невгамованої цікавості — а що як раптом із «тарілки» вийдуть марсіани і багато чому нас навчать? Тим часом дуже серйозні люди займалися цілком земними справами, створюючи літальні апарати дисковидної форми. Одним з творців такої «тарілки» був прославлений у всьому світі французький авіаконструктор Рене Кузіне, в житті якого тісно переплелися виключна технічна обдарованість і трагізм.

Рене Кузіне народився в 1904 році в містечку Венді. Його завжди приваблювали літаки, перший з яких, побудований братами Райт, зробив перший стійкий і правильно зареєстрований політ у грудні 1903 року. Хлопчик ріс разом з авіацією, і його найулюбленішими живими істотами були птахи. Він міг годинами спостерігати за ними, особливо в польоті. Пізніше їхню форму він переніс спочатку на папір своїх проектів, а потім здійснив у дереві, металі та полотні. Тільки останній його проект не нагадував птаха, бо то був диск.

Рене закінчив технічний університет і став авіаційним інженером у молодому віці. На ділі підтвердив свої інженерні здібності розробкою проекту і побудовою в 1927 році свого першого тримоторного літака Air Couzinet 10, коли йому виповнилося всього 23 роки. Він назвав свого первістка Arc-en-Ciel — тобто «Веселка». У той час він служив офіцером в 34-му авіаполку, розквартированому недалеко від Парижа в майбутньому величезному аеропорту «Ле Бурже».

Перший літак Кузіне із самого початку був розрахований на великі справи. Наближалася ера великих звершень в авіації, і він побудував літак, здатний без посадки пролетіти величезну на той час відстань 10 тисяч кілометрів. У ті часи мотори ще не були надійними, тому Кузіне забезпечив механіку літака можливість підійти до моторів у польоті через крило.

Довгокрилий літак вийшов дуже летючим. На жаль, його льотне життя було недовгим — 8 серпня 1927 року пілот Моріс Дроуїн та його механік загинули разом з красунею «Веселкою». Кузіне важко переживав загибель друзів і своєї «Веселки», але почав будувати другий екземпляр багатообіцяючого літака. І знову трагічна невдача — літак згорів 17 лютого в складальному цеху авіаційного заводу!

На початок 1932 року був готовий третій екземпляр, який назвали «Кузіне 80». Літак літав чудово, і через рік прославлений пілот Жан Мермоз, колега Антуана де Сент-Екзюпері, разом з Кузіне відправилися в далекий Буенос-Айрес. Це був перший у світі політ через Південну Атлантику, щось схоже на перший політ людини в космос. Друзі повернулися до Франції, де їх зустріли з тріумфом і вшановували як героїв. Рене Кузіне, якому виповнилося тільки 29 років, злетів на вершину світової слави!

З величезною енергією обдарований авіаконструктор взявся за створення нових літаків, і незабаром побудував їх ще двадцять. Тут за нього взялися бюрократи від авіації з відділу «Авіаційно-технічної служби». Вони не захотіли затвердити проект вже побудованого прототипу двомоторної машини. Тоді Кузіне підняв літак в повітря без відповідного дозволу, а це означало скандал. Правда виявилася на боці конструктора, його літак літав чудово, тому був замовлений поштовим відомством Франції для перевезення термінової кореспонденції. Побудували кілька екземплярів літаків, які з 1937 року експлуатувалися як лінійні.

Рене Кузіне та пілот Мермоз стали нерозлучними друзями і працювали разом над удосконаленням своїх нових літаків. Також разом вони почали запевнили авіаційну адміністрацію, що на трансокеанських маршрутах цілком можна використовувати швидкі звичайні літаки, а не повільні човни. Ніхто не вірив, що польоти стануть більш безпечними. Цю ідею чиновники не підтримали. Неначе для того, щоб довести правоту друзів, в одному з польотів у грудні 1936 року загинув повітряний човен «Латекор», і потягнув за собою на дно океану і свого прославленого пілота Мермоза. Кузіне залишився без друга. Майже через три роки, в жовтні 1939-го, він одружився з його вдовою, красунею Жільбер Шазо.

Після окупації Франції фашистами в 1940 році Рене Кузіне не захотів працювати на дружній Гітлеру режим Віші і відплив до далекої Бразилії, де президент країни Варгас передав до його рук керівництво авіаційною промисловістю країни.

Після закінчення Другої світової війни Кузіне повернувся до Франції. Стан справ там змінився на післявоєнну розруху, тому відомий на весь світ авіаконструктор не зміг знайти застосування своєму таланту в літакобудуванні. Кузіне почав займатися розробкою проектів і побудовою катерів на підводних крилах за ідеями, запатентованими ним ще в 1928 році.

Найвідомішою моделлю такого катера стала RC125, яку він представив ще 1946 року в Бразилії. Цей катер мав одразу два нововведення — він був на підводних крилах, а поступальний рух вперед йому забезпечував повітряний гвинт. Катер був дуже швидким і міг би широко застосовуватися на численних річках Південної Америки, особливо в басейні Амазонки. У відсталій країні замовників на катер не знайшлося. Те ж саме відбулося і в післявоєнній Франції.

У 1950-ті роки у зв’язку з появою атомної зброї, здатної в одну мить знищити аеродроми, дуже гостро постало питання створення літальних апаратів вертикального зльоту і посадки. Кузіне завжди цікавився найпрогресивнішими напрямами розвитку техніки, тому залишитися осторонь не міг. Він почав розробляти свої проекти, найвідомішим з яких став RC360 у вигляді диска. З першого погляду це був справжній НЛО, про які в ті часи писали дуже багато. Треба зазначити, що і донині ніхто не спроектував нічого подібного. У всякому разі про літаючі диски такого вигляду ніхто нічого не пише. Оскільки проблема гостро актуальна, всі розробки в цій галузі залишаються суворо засекреченими.

Кузіне мав невелику майстерню, де було побудовано дерев’яний макет дископлана RC360 в три п’ятих від натуральних розмірів апарату за основним проектом. Про цей апарат заговорили як про майбутнє авіації. Державні чиновники так не вважали, тому не надали конструктору ніякої фінансової підтримки. Вони не захотіли вкладати гроші в дуже прогресивний проект, що набагато випередив свій час.

«Літаюча тарілка» Рене Кузіне складалася з верхньої та нижньої частин, які оберталися в протилежних напрямках для компенсації та використання гіроскопічного ефекту. На RC360 було шість моторів американської фірми Lycoming потужністю по 180 к.с., які нагнітали повітря в кільцеву камеру диска, що витікало назовні через 48 керованих сопел на зовнішньому кільці диска. Ці струмені можна було відхиляти і вони давали змогу апарату злітати і сідати вертикально. Рух вперед забезпечував один невеликий реактивний двигун Viper фірми Marcel Dassault, розташований під нижнім диском. Діаметр побудованого дерев’яного макету дисковидного літального апарату становив 13,6 м, а площа — 60 кв.м. При максимальній злітній вазі 12 525 кг «літаюча тарілка» могла перевозити кілька чоловік. Важливо, що при власній вазі 4 490 кг корисне навантаження становило 8 980 кг, що дуже багато, бо такого вигідного співвідношення ваги і корисного навантаження на звичайному літаку досягти неможливо.

Проект RC360 вирізнявся великою оригінальністю, але в нім не було чогось надскладного, що не дозволило б його здійснити. Проводилися інтенсивні продування «тарілки» в аеродинамічній трубі. Все йшло своєю чергою. Перший політ «літаючої тарілки» Рене Кузіне був намічений на квітень 1957 року. Але і цей грандіозний задум визначного авіаконструктора не був здійснений. «Тарілка» в повітря не піднялася.

Роботи за проектом зупинили. Це було глибоке розчарування для авіаконструктора і його дружини. 16 грудня 1956 р. Рене Кузіне з дружиною Жільбер покінчили життя самогубством. Нібито спочатку Кузіне вистрілив з пістолета в голову своїй коханій дружині, а потім застрелився сам.

В офіційну версію смерті авіаконструктора і його дружини вірять не всі. Зводити рахунки з життям, та ще й потягти за собою в могилу молоду, кохану і надзвичайно гарну дружину лише через відмову фінансування проекту Кузіне навряд чи став би. Ні, через брак грошей Кузіне пістолет у руки не взяв би! Фактично все житття він тільки тим і займався, що роздобував гроші на здійснення своїх проектів. Ніхто не знає, скільки разів йому відмовляли. Мабуть, значно більше, ніж погоджувалися скупо профінансувати роботи.

Швидше за все, незговірливого конструктора просто прибрали з дороги, а дружина могла опинитися разом з ним випадково. З норовистими авіаконструкторами спецслужби іноді чинили жорстоко. Наприклад, тільки через кілька десятків років стало відомо, що німецький авіаконструктор Хортен не захотів передати американцям секрети забезпечення стійкості у польоті своїх «літаючих крил».

Американський реактивний бомбардувальник YВ-49 непередбачувано «стрибав» у повітрі, іноді змінюючи висоту польоту на 200 м, що робило його ні до чого непридатним. Бомби, тим більше атомні, треба було скидати в горизонтальному польоті. Фотографувати цілі на землі також. А тут літак робив те, що йому заманеться. Потім YВ-49 взагалі розбився і поніс з собою в небуття екіпаж льотчика-випробовувача Едвардса.

«Літаючі крила» Хортена поводилися в повітрі спокійно і передбачувано. Німець вважав, що його пізнання — його інтелектуальна власність, американці ж бачили в Хортені полоненого нациста, підневільну людину. У результаті авіаконструктор Хортен опинився у віддаленому районі Південної Америки, на фермі без електрики. Американці частково вирішили свої проблеми тільки на бомбардувальнику-невидимці В-2 «Спірит» за рахунок широкого застосування електронних систем. Можливо, це вдалося їм тільки частково, адже один «Спірит» недавно впав на зльоті через відмову електроніки. А «літаючі крила» Хортена обходилися без електроніки і чудово літали ще до війни. Всі їх бачили, але … ніхто не бачив основного, бо нікому іншому це бачення не було подароване природою.

Проект, з яким Кузіне звертався до чиновників, був першим, і він не зовсім влаштовував самого конструктора, який продовжував багато працювати над його вдосконаленням. У другому варіанті проекту «літаюча тарілка» отримала два кілі, а двигун перемістився вгору. Елементів управління у вигляді сопел стало 50 замість 48. Як бачимо, конструктор працював над вдосконаленням проекту і на депресію не страждав. Обережніші дослідники пишуть, що його трагічна смерть викликана сильною перевтомою. Це також неправда, бо вдосконалення проекту ще не побудованого літака перевтоми не викликає. Тим більше з смертельною розв’язкою.

Дуже примітно, що відомості про проект Кузіне разом з чіткими фотографіями були опубліковані в спеціальному журналі розвідслужби ВПС США, який розповсюджувався на мікрофільмах між агентурою і резидентами по всьому світу. Настав час і опис «літаючої тарілки» талановитого француза американці розсекретили відповідно до «Акту про свободу інформації». Фотографії дерев’яного макета диска були надруковані з кіноплівки шириною 16 мм. У 1956 році такий могутній кіноапарат пересічні аматори купити не могли, бо він був дуже дорогий. Тут чітко проглядаються «вуха» якоїсь розвідки, притому з могутніми зв’язками в силових структурах Франції.

Французи завжди створювали дуже оригінальні літаки. Проект Кузіне був тільки однією з пропозицій. Наприклад, був «Колеоптер» з кільцевим крилом у вигляді бочки. Або реактивний винищувач-перехоплювач «Бародер», який міг оперувати з трав’яного поля, оскільки сідав на лижу під черевом. Якщо Кузіне і відмовили, то не для того, щоб поховати проект його «літаючого диска», найцікавіший, найпрогресивніший та найменш складний з усіх запропонованих. Отже, у Франції хтось ще працював над «дисками» вертикального зльоту і посадки. Можливо, той таємний проект був кращий за RC360. Сьогодні ніхто про це не розповість.

Володимир РЕПАЛО