Чому в МАУП?

(путівник для тих, хто обирає Майбутнє, та для їхніх батьків. І не тільки...)

Поза сумнівами, цьогорічна вступна кампанія засвідчила, що ситуація у державних вузах катастрофічна. Незалежна атестація — важливий, але лише перший крок подолання такої застарілої хвороби як корупція. Як кажуть лікарі навіть у безнадійних випадках, будемо сподіватися.

Є цікава журналістська версія, чому так сталося. Почасти її підтвердив у одному з інтерв’ю екс-міністр освіти, нині соціаліст-професіонал. Мовляв, він і його команда планували зрізати під час атестації щонайменше третину випускників шкіл. Неважко завершити цей логічний ланцюжок: наступним кроком міністра-соціаліста було б різке скорочення вузів, перш за все недержавних і реанімація системи ПТУ, спрямованої — увага! — на підготовку робочих кадрів не для України, а передусім для Західної Європи. Тобто — остарбайтерів. А вдячна Європа у цьому випадку підтримала б владні амбіції партії, до якої належить товариш міністр.

Але, як мусив визнати соціаліст, прийшов академік Вакарчук зі своїми однодумцями і зірвав ці далекоглядні наміри. Принаймні рівень об’єктивно проведеної атестації відповідав об’єктивному рівню знань випускників. І тут виникає суттєве запитання: чому всі грози і катаклізми освітянської перебудови не зачепили Міжрегіональну Академію управління персоналом? Напевне не лише тому, що МАУП — найбільший в Україні вуз, а тому, що він один з найкращих вузів. А це означає, що МАУП випереджає свій час. МАУП іде попереду сьогодення, тобто — працює на майбутнє.

Трагедія навіть найкращих державних вузів полягає в тому, що вони, не вибравшись на сухе з совкового болота, так і не досягли того, що називається сучасним рівнем освіти.

Невеликий приклад, який підтверджує вищенаведену тезу: серед студентів МАУП чимало спортсменів європейського і світового рівня, чемпіонів і призерів міжнародних змагань і навіть олімпійських ігор.

Покоління батьків наших студентів добре знає, що в умовах радянської вищої освіти талановитий спортсмен або йшов до інституту фізкультури, або здобував, м’яко кажучи, неповноцінний диплом, бо режим тренувань і графіки лекцій та іспитів виявлялися несумісними.

А що ж в МАУП? Наші спортсмени аж ніяк не є «почесними» студентами. Вони здобувають не лише медалі та кубки, а й повноцінні знання на найпрестижніших факультетах. Кар’єра спортсмена коротка. Тож навіть стоячи на олімпійському п’єдесталі, не варто нехтувати майбутнім.

Так от, у МАУП ідуть назустріч талановитим спортсменам. Для них укладаються індивідуальні графіки навчання і складання іспитів. І таке підкреслено турботливе ставлення до талантів не обмежується самими лише спортсменами.

Річ у тім, що в багатьох державних вузах і досі начитують лекції широким студентським масам. В МАУП вчать кожного студента конкретно. От і весь секрет успіхів і авторитету Академії.

Днями автори Путівника пригадали, що вже давно не були у своїй «Альма матер» — колись найуславленішому державному вузі України. Та не це сумно. А сумно те, що й не тягне. Бо надто добре поінформовані, що зараз діється в студентських аудиторіях, лабораторіях і деканатах КДУ. Сюрреалістична суміш провінційного ярмарку марноти та злиденного побуту гуртожитків пріснопам’ятних колгоспних ринків. Шкода...

Ні, звичайно, зазирнути туди можна. Але лише для того, щоб, упевнившись у своєму виборі, розвернутися — і відвезти документи до МАУП. А потім сісти під тінистими деревами академічного парку, де прохолодно навіть у нинішню спеку — і з радістю подумати про майбутнє.