Голос світового українства

Завершив роботу ІХ-ий з’їзд Світового Конгресу Українців, що проходив в Київському «Українському Домі».

На відміну від кількох попередніх зібрань представників українських громад та об’єднаннь майже з усіх країн світу де проживаючі з тих чи інших причин українці почала гуртуватись, нинішній з’іїзд не обтяжував себе балаканиною довкола сьогоденних й загальних політичних перипетій, й не вдавався до беззмістовних а головне не маючих наслідків «заяв», «пропозицій», і «вимог». Показово, що делегати самостійно, переважно з власних кишень оплачували шлях й власне перебування в Києві. Проте ця обставина стала й причиною суттєво меншої кількості учасників аніж очікувалось.

Нинішняій з’ізд розпочався не з урочистого відкриття й виголошення промов, а з роботи секцій. Представники українських громад по черзі ділились з рештою інформцією про власні досягнення й проблеми, а також форми й методи власної діяльності котрі спрямовані на зміцнення й розбудову української діаспори та збереження національної ідентичності (адже це і є головною метою діяльності СКУ) проживаючих за межми нинішніх державних кордонів українців. Посталий під сучасну пору стан речей небезпідставно викликає занепокоєння. В доповідях посланців українських громад Словаччини, Білорусі й Росії було оприлюднено конкретні факти тиску на українські громади державним чинниками з метою унеможливити діяльність українських національно-культурних об’єднань. Не менш трагічними є й нерідкі випадки неспроможності знайти спільну мову між українцями «четвертої хвилі» й політичною еміграцією часів поневолення та їхніми нащадками в країнах Північної Америки та Західної Європи. Проте той факт що з’їзд зумів їх поєднатись й сісти за пошук спільного майбуття вже дарує певний оптимізм.

З’їзд надав змогу виголосити доповіді й кільком українським високопосадовцям. Проте їхня з’ява лише задля виголошення промов для багатьох була вкрай неприємним свід­ченням надмірної забюрократизованості нинішніх посадовців. Більшість з них говорили те, що приємно було чути присутнім, проте всі усвідомлювали що дієво здійснити деклароване ці люди не поспішають. Нарікання на отриману в спадок від окупаційного режиму бюрократичну тяганину в справі вирішення багатьох питань звучали в виступах багатьох делегатів. Депутат ВР Придністровської Молдавської Республіки Володимир Боднар розповівши про посталі українські школи та гімназії, з сумом вимушений був констатувати факт суттєвого браку підручників та учбового матеріалу. Попри урочисто-пафосні запевнення міністрів у всебічній під­тримці, виконавці (себто середня ланка) власною бездіяльністю перешкоджають здійсненню декларованого з високих трибун.

Звіти керівництва та голів комісій, дарували нагоду переконатись в активному захисті на світовій арені українцями діаспори потреб всього народу. Акція «Незгасима свічка» котрою українські громади тридцяти країн світу донесли людству правду про причини й наслідки Голодомору 1932-33рр., звернення до урядів країн поселення в вимогами визнати його актом цілеспрямованого геноциду українців, сприяння проведенню культурно-мистецьких фестивалів, матеріальна підтримка потребуючих допомоги в Україні... Перелік можна продовжити, проте суттєво вартіснішим було б звернення уваги державних установ та недержавних громадських організацій на потребу тіснішої співпраці з закордонними об’єднаннями українців. Байдужість урядовців й потрактовування діаспори як одного з «донорів в справі відшукання коштів на здійснення певних проектів», для багатьох коштувала зневірою й розчаруванням. Не про таку Україну мріяли на чужині Євген Маланюк, Іван Огієнко, кардинал Сліпий, й сотні тисяч ін­ших. Показовою для мене була й розмова наступного змісту між двома українцями з Німеччини, свід­ком котрої я став в часі прикінцевого урочистого прийому. Як знак показової уваги, з Апарату Президента багатьом українцям діаспори запропонували перепустки до VIP-зони, звідкіля вони могли стати свідками військового параду на Майдані Незалежності з нагоди 17-ої річниці проголошення дер­жавності українського народу.

— Ти підеш завтра на парад?, — запитував один.

— Ти за кого мене вважаєш? Стояти поруч з тими хто розкрадає Україну? Завтра неділя, піду до церкви, там і за Україну помолюсь.

Новообраним головою СКУ став громадянин Канади, юрист за фахом — Євген Чолій. В своїй доповіді він наголосив, що двадцять мільйонів українців у світі повинні стати вагомим чинником в справі здійснення української політики в світі.